Людина тижня

Юрій Зозуля

Створив два краєзнавчі музеї

Чому саме ця людина?

26 січня на 57-му році життя помер краєзнавець із села Довжок Юрій Зозуля. За два дні до цього в ямпільському художньому музеї відкрилася його виставка світлин і документів, які розповідають про Ямпільщину часів Української революції 1917-1921 років.  

Це лише невеликий шматок із колекції Юрія Зозулі. У ній також є фото від початку 20 століття, листи й документи жителів Довжка, які брали участь у Другій світовій, збірка місцевих прислів’їв, говірок, оповідок, багато давніх предметів побуту.

Усе це Юрій десятиліттями збирав у місцевих жителів. А в травні 2012 року він відкрив власний музей-бібліотеку, назвав його Кетроси — саме таку назву раніше носило село Довжок. Музей знаходиться у хатині, яку краєзнавець викупив та сам облаштував. 

За рік до того він також допоміг зі створенням ще одного довжоцького музею — Марківської сотні. Його присвячено козацькій сотні, яка діяла на Ямпільщині під проводом полковника Семена Ільницького з Довжка. В січні 1919 року вона знищили більшовицькі загони і встановили українську владу на території нашого району.

 

«Для Юрія Пилиповича історія стала невід’ємною частиною життя настільки, що він не переймався матеріальними речами. Замість нормально харчуватися, всі свої копійки збирав на купівлю книг і слідкував за новими виданнями», —  розповідала про краєзнавця у програмі на Ямпільському телебаченні журналістка Олена Гречанюк.

Він був частим гостем місцевої телерадіокомпанії. Завжди приходив до студії з рюкзаком. Взимку діставався на автобусі, влітку на велосипеді, а не рідко й пішки. Знаходив книжку, фотографії чи просто цікавий матеріал і поспішав поділитися знахідкою, згадують співробітники каналу.

— Істориків багато, але так щоб покласти життя і здоров’я на справу життя, то таких рідко є. Мені здається, він харчувався божим духом. Їв усе своє з городу і сушення власного виробництва.

Економив на всьому, щоб назбирати на книжку, яка йому дуже сподобалась.

Якось показав нам настінний календар із петриківським розписом. Купив він його тоді за 250 гривень. Ось так собі придбати  — це дорогувато, а йому то було цікаво і він не шкодував на це ніяких коштів, — каже Олена.  

Вмикає нам запис програми з Юрієм Зозулею, який зробили ще 2013 році. То був репортаж про його музей у Довжку.

«У музеї зібрані матеріали, якими користувалися: пекли, варили, писали. Вони трошки в сажі, у смальці. Інакше я не уявляю музей. Просто купити гарні речі і лаковані речі, які десь стояли і ними не користувалися, то не те. Вони ж не відображають реальної події», — розповідав там Юрій.

 

Казав, що насамперед хотів зацікавити односельчан власним родоводом та історією села.

«Батьківські речі, як правило, ніхто не цінує. А якісь давні, скажімо, через років п’ятдесят-сто, на ті вже звертають увагу. І я радий, що є вже багато людей, які через спілкування зі мною на ці теми досліджують свій родовід, згадали про своїх предків. Навіть деякі дійшли вже до сьомого коліна. Я думаю, що моя робота полягає в тому, щоб зацікавити людей вивчити, в першу чергу, свій родовід. І знаючи історію своєї родини, будеш знати історію свого села і країни. Тоді буде краще розуміння нашого сьогоднішнього життя».

Олена Гречанюк згадує одну з найцікавіших знахідок, яку Юрій приносив їм у студію скриню баби Гані. Це речі, документи, листи, записки місцевої жінки, яка народилася 1921-го, прожила понад 90 років. Там були навіть свідоцтво про одруження її матері — 1915 року, і похвальний лист 1903-го. А ще її листування з чоловіком, який воював на фронті.

Він писав: «Нежнейшая Анастасия, мой поклон з пожеланиями здоровья», а вона відповідала —  «Милый мой супруг…».

— І це були дві сільські людини, а листи писали в такому стилі, — розповідає Олена. — Він був поранений і вижив. Мама баби Гані вийшла вдруге заміж з трьома дітьми, а баба Ганя була вже четвертою дитиною. Потім вона почала зберігати вже і свої документи у цій скрині. Там квитанції 30-х років — «Вам надлежит сдать … государству яиц, мяса… Вивести гной на огород». Вона зберігала все до квитанції і до довідочки.

Аби побачити все це на власні очі, журналісти Дирижабля поїхали у Довжок. Знайти хату-музей виявилося непросто. Ми довго блукали селом, зате змогли поговорити з односільчанами Юрія Зозулі — запитували у них дорогу, а заодно просили поділитися спогадами про краєзнавця. Його знав кожен, хто нам зустрічався. Врешті-решт музею ми таки дісталися, але він був зачинений. З’ясувалося, що ключ від нього забрав із собою брат Юрія, який живе в Кишиневі у Молдові.

 

Ось кілька спогадів про чоловіка від жителів Довжка, які ми записали під час поїздки.  

Тетяна Слубська, 60 років, продавчиня магазину

Дуже і дуже хороша людина. Він часто приходив до нас у гості. Я зараз говоритиму і буду плакати. Ви від кожного почуєте, що це була дуже добра людина. Він ніколи не відмовляв тому, хто потребував допомоги.

Він ходив із дітьми до лісу. Там збирав трави і ягоди. Потім вдома робив із тих ягід варення і дарував нам всім у селі.

І у нього все було аж до наступного урожаю. Коли збирав речі в музей, просив допомоги у мого чоловіка. І вони разом їхали в Слободу чи в Підлісівку за старовинними верстатами.

Весною біля хати в нього розцвітає дуже багато квіточок. Він сам обробляв землю навколо будинку. Юра жив сам. Його мама живе окремо, батька він поховав два роки тому, а брат проживає в Кишиневі.

У школу купував пряники і цукерки, щоб давати дітям. Вони для нього були, як рідні. Якщо вони йшли в мандрівки з дітьми, він брав із собою повний рюкзак харчів. Все не можу більше говорити (Тетяна завершує розмову, бо починає плакати — Дирижабль).

Тетяна Бажура, 41 рік

Він любив дітей і діти його любили. Як був похорон, то діти і у школі плакали за ним. Дуже помагав всім. Зробив багато для села. Ми дякуємо за музей і за ті старовинні фото, які він зібрав. Шкода людей, які помирають, а цього дуже шкода. Для екології багато робив.

Збирав по селі батарейки для утилізації. А за те, щоб діти збирали і приносили йому батарейки, давав їм цукерки, пряники, насіння для квіток чи копійки якісь, щоб зацікавити. 

Неля Косовська, 55 років, сусідка Юрія Зозулі (розказує із слізьми)

Ділився з усіма всім, що мав — у нього лісові ягоди були, зі свого садка роздавав фрукти та ягоди.  І тому вділить, і тому. Дивився за криницею. На криниці прикріпив, скільки вона має глибини. Якщо увірветься відро, то прийде, дістане, почепить і підлатає біля криниці.

За музеєм дивився тільки він один. Але його двері були постійно відчинені. Тут постійно були діти. І старі ходили дивилися. Навколо музею на вулиці було накладено багато різного речей, якісь старовинні колеса для возу. Може на зиму він їх позаносив всередину. Дорога біля музею постійно вимивається. Він камінці носив і цеглу бив. Усипав ними, щоб вода йшла ярочком і дорога була чиста.

У школі садок насадив і доглядав його. І старі і діти за ним на похороні дуже плакали.

Він ніколи не жалівся на здоров’я. І дуже не хотів йти в лікарню. Казав: «Лікарня і без мене переповнена. Там є такі люди, що їм більше треба».

Коли його поховали, то його мама сказала: «Був ти патріотом і ти навіть не казав, що у тебе болить.

Тут на  перехресті чіпляв афіші. Таку дошку, обклеєну склом від дощу, на якій було написано, який сьогодні концерт має бути. Повісить, і вже всі біжать дивитись, про який концерт Юра написав. Бо ж не всі у центр ходили. Водив дітей у ліс, і понамащує їм там хліба своїм домашнім варенням, щоб голодні не були. Добрий чоловік  був і швидко пішов від нас.

Володимир Слубський гончар із Довжка і друг Юрія Зозулі

Така людина один раз на сто років народжується – це головне, що я вам скажу. Юра займався пошуковою роботою. Він познаходив записи вчительки, яка колись працювала у нашій школі. Вона писала олівцем і ручкою. Потім передрукував те все. Багато шукав фотографій, розпитував людей. У нас була старенька бабка і він часто приходив спілкувався з нею. Проводив велику пошукову діяльність. Дай боже, щоб все те не загубилося.

Скільки спонсорської діяльності зробив, то взагалі не перелічити.  У селі всі його знайомі. По-моєму, все село — його друзі. Діти за ним голосили. Він їм постійно подарунки приносив. У шахи з ними грав, а хто у нього вигравав, він їм шоколадки давав.

Я ще не бачив, щоб так діти плакали. Коли на похороні вінки поклали, вони на снігу сердечка малювали.

Минулого року певно вже відчував свою хворобу і рідко приходив до нас у гості. А раніше він приходив, ми довго сиділи і спілкувалися за мистецтво. Він приносив книги, нові привозив із ярмарок у Києві.

Фото Влада Савицького

У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Увійти за допомогою: 

Оголошення

Увійти

Увійти за допомогою: 

Реєстрація

Увійти за допомогою: 

Generation password