Будні журналістів маленького міста

Альона Вишницька,
журналістка «Дирижабля»

Раз на місяць-півтора ми привозимо в Ямпіль відомих журналістів, щоб вони поділилися досвідом з нашими, ямпільськими, і повчили їх. Минулого тижня у нас був журналіст із Запоріжжя Максим Щербина. На «Громадському телебаченні Запоріжжя» він веде гумористичну програму «Новини із пальця» — вишукує у регіональних ЗМІ провальні матеріали, які мають мало спільного зі справжньою журналістикою, і висміює їх. Ми — фанати цієї програми, подивіться і ви її в інтернеті — http://bit.ly/2aC5PQC.

Нам Максим теж розповідав, як не треба писати новини. Скажімо, новиною не може бути те, що якийсь із жителів викинув новорічну ялинку. Або те, що лелеки повертаються з вирію (а таке у місцевих виданнях справді подають як новину, і часто). Ще він радив чітко уявляти, для кого ми пишемо. Тобто хто він, наш читач, людина, яка в обідню перерву читає газету, запиваючи кавою чи пивом. Чим цікавиться, що любить, чим переймається.

Великим виданням дізнатися про це не завжди просто, а от «Дирижаблю» легше. Для нас така людина — це перше кохання журналіста. Або його мама. Або троюрідна сестра дядька по татовій лінії.

— Слухай, було б круто записати інтерв’ю з директором заводу!
— Ага, зараз подзвоню його дружині, ми вчора на шашлики разом їздили.

Десь так виглядають вісім із десяти діалогів у редакції. Всі всіх знають. Всі один з одним п’ють, їздять на природу чи водять дітей в один клас. Купують помідори теж на одному ринку, в один і той же день — п’ятницю. Нескінченна кількість знайомих — це одна з особливостей маленького міста. Тож у місцевих журналістів немає шансів вийти погуляти і не побачити когось зі своїх героїв.

У цьому є купа всього хорошого. Можна дуже легко налагодити зворотний зв’язок, отримати критику, побажання, і завжди можна дістати будь-який контакт: директора заводу, робітника четвертого цеху цього ж заводу, вчительки початкових класів першої чи другої школи, двоюрідного брата дружини мера, водолаза у третьому поколінні.

Цим Ямпіль схожий на журналістський рай: героїв матеріалів не треба шукати, вони знаходяться самі. Але і з пеклом він має чимало спільного. Адже всі розраховують, що ти писатимеш про них тільки хороше. Ну бо ти свій, а про своїх погано не говорять, і ви знайомі ще зі школи, і вони взагалі тебе якось виручили, і щоліта постачають тобі малину з городу.

Це така собі павутина кумівства, як сказав Максим Щербина. Її майже неможливо розплутати в маленькому місті. Тому доводиться якось із цим жити. Наприклад, можна почати пристосовуватися, писати тільки хороше, погоджуватися на всі компроміси… І перестати бути журналістом.

Членів команди з Києва, Львова і Вінниці, які взялися за «Дирижабль», спершу шокувало, коли місцевий журналіст побоявся взяти коментар у керівника якоїсь державної служби через те, що та гіпотетично може помститися його сім’ї. Потім відмовився йти з диктофоном до лікаря, бо той, можливо, колись лікуватиме його дитину. А згодом взагалі сказав, що не матиме справи з державними структурами, бо боїться осуду. І насправді не має значення, обґрунтований чи безпідставний цей страх, бо він убиває журналістику.

«Дуже класно, коли до великих локальних розслідувань залучаються сторонні люди — ті журналісти, які не мають зв’язків із місцевими», — каже Максим Щербина.

З «Дирижаблем» так і сталося, адже ми маємо журналістів з інших міст, і це рятує ситуацію. Проте лише частково. Бо існує ще й страх самих містян озвучувати проблеми. Не виносити сміття з дому — десь таким принципом керуються чимало з них, щоб не нарватися на немилість начальника, сусідів, кума, брата, свата. Але ж проблеми озвучувати треба, інакше їх не вдасться вирішити.

У журналістських колах кажуть, що немає більшого дна, ніж регіональна журналістика. Мовляв, усе через малі зарплати, низький професійний рівень журналістів і відсутність незалежних видань. Перші три фактори «Дирижабль» здатен усунути, але лишається ще один — страх. Страх посваритися з сусідкою чи написати щось неприємне, але чесне про однокласника свого брата.

І з цим ми ще не розібралися — з павутиною кумівства, яка вбиває журналістику. Ту журналістику, яка не має на меті критикувати заради критики чи публікувати голослівні звинувачення, а хоче озвучувати проблеми. І цим сприяти їхньому вирішенню.

Максим Щербина, ведучий «Громадського ТБ Запоріжжя» про місію журналістів

«Регіональний журналіст виступає більше в ролі провідника. Людини, яка не вирішує проблеми самостійно, але допомагає читачам з ними впоратися. Поняття «Візьми і зроби!» давно не працює. Ти можеш писати тисячі суперпафосних текстів і намагатися скерувати читачів на правильний шлях, втовкмачуючи їм: якщо хочете, щоб було добре, давайте, робіть самі, вперед! Але ми у такий час живемо, коли усі від слів стомилися, усі словам не вірять. Тому спробуйте самі щось зробити і грамотно про це розповісти»

Фото Миколи Муковоза