Ямпільчани за кордоном: як живеться в Берліні

Ямпільчани за кордоном: як живеться в Берліні

Німеччина, Америка, Канада, Австрія, Польща, Росія, Данія, Ізраїль — ямпільчани заполонили півсвіту.  Відтепер ми регулярно розповідатимемо історії містян, які виїхали за кордон і будують свій дім там. Дізнаватимемося, як склалося їхнє життя, з чим змиритися було важко і чим іноземні суспільства відрізняються від українського.

Сьогодні в ефірі історія ямпільчанки Софії Масляк, яка вже 11 років живе в Німеччині.

Дівчина опинилась в Берліні за дуже романтичних обставин: вчилася у Львові, познайомилась в університеті з хлопцем Данилом. Той саме приїхав із Берліна навістити тітку. Але відвідинами родички поїздка не обмежилася —  за місяць він встиг не лише закохатися, але й зробити Софії пропозицію. Наполіг, щоб до Німеччини вони вже поверталися разом, не чекаючи, поки дівчина завершить навчання.

Софія каже, що найважче було кинути університет. Але вона мала досвід родичів: багато хто з них імігрував, долі склалися по-різному. Дядько, наприклад, живе в Торонто вже 20 років і жодних проблем із адаптацією чи соціалізацію не мав.

— Ми одружилися в жовтні, а в грудні вже отримала візу. Тож все сталося швидко. Хоча починати треба було все з самого початку, я ж навіть не мала закордонного паспорту. Виїхала за статтею “возз’єднання сім’ї”. Законодавство вимагає, щоб чоловік мав постійний робочий контракт і заробляв не менше тисячі євро на місяць.

Німецьку Софія не знала — кілька місяців у Львові походила на курси, але результату це не дало. Так само, як і мовна школа в Німеччині. Виявилося, що все набагато простіше:

— Я пішла на роботу і не помітила, як за рік-півтора почала говорити вільно, навіть без акценту.

Та й усе, що знаю і вмію, навчилася тут самостійно і без жодної підтримки.

Спочатку Софія хотіла закінчити медичний технікум, вже в Німеччині. Проте навчальна практика в лікарні показала, що ця сфера не для неї, психологічно важко перебувати майже весь час із хворими людьми, особливо дітьми. Тож шукала себе далі. І знайшла — в кав’ярні, де з чоловіком любили пити каву.

— Я просто підійшла до адміністратора і запитала, чи можна влаштуватися до них на роботу. Успішно пройшла дуже привітну співбесіду англійською. Мене взяли і півроку я пропрацювала звичайним касиром. Потім там же організовувала безкоштовні семінари. А тепер, після дев’яти років, керую одним із філіалів, проводжу семінари і завідую робочими кадрами в центральному офісі.

Софія займалася не тільки кар’єрою, як може здатися із успішного робочого списку. Паралельно дівчина двічі була в декреті та виховувала дітей.

— Думаю, мені пощастило. У мене є все, що може побажати собі нормальна людина: робота, яка приносить добрий прибуток і дає можливість бути незалежною від свого чоловіка, соціальна і медична підтримка від держави, перспективи, здорові забезпечені діти.

Попри те, що німецьке суспільство здається Софії легким і приємним, до менталітету звикнути було важко.

— Елементарний приклад: дружина свариться зі своїм чоловіком. У нас би вона на кілька днів, поки не заспокоїться, поїхала б до подруги. А у німців так не прийнято, вирішують все самі вдома. Або коли запрошують на весілля, але треба платити за себе самому.

У Берліні, розповідає, адаптуватися легко — це мультикультурне місто, багато іноземців з усіх куточків світу. А ще ніхто не заважає робити своє. Головне, не бути ледачим і мати ціль. Палки в колеса ніхто не вставлятиме. В черзі за кавою в кав’ярні можна зустріти режисерів, акторів, успішних лікарів, бізнесменів, безробітних. На соціальний статус тут зважають мало, зовсім різні люди живуть  в одному будинку і ходять в один магазин.

— Коли народжуєшся, ходиш до садочка, школи, університет в одному місті чи країні, то мимоволі обростаєш друзями та знайомими. Коли потрапляєш в інше середовище, треба починати спочатку.

У Берліні я зрозуміла, наскільки це цінно — мати товаришів, з ким можна просто погуляти, сходити в кіно чи потанцювати.

Не хочеться знову втрачати все, що знайшла тут. Попри те, що я дружелюбна і легка на підйом, довелося докласти багато зусиль, щоб знайти тут своїх людей.

Для Софії дім вже в Берліні, там її родина, діти, будинок, робота. Хоча і Ямпіль теж лишився для неї рідним — тут залишилися її близькі. У Німеччині ж, каже, люди більш дистанційовані, прохолодно ставляться до такого поняття  як дружба.

— Я всім з гордістю розповідаю, з якого чудового я міста. Все люблю і пам’ятаю. Шкода лише, що приїжджаю так рідко. Але назавжди я би не повернулася. Хоча хто зна, як буде потім.

Старші люди кажуть, що з віком все змінюється і на старість хочеться повернутися. Поживемо-побачимо.

Справа не тільки в тому, що дім вже в Берліні. Йдеться ще про спосіб життя, який у Німеччині кардинально відрізняється від українського. В тому числі ставлення до закону, бажання змін і прагнення щось робити для цього самостійно.

— Українцям було би добре брати все у свої руки. Розумію, що це трохи дивно звучить від людини, яка, грубо кажучи, кинула Україну. Але в Україні я цього не помічала, а тепер є з чим порівнювати.

Люди, які чесно платять досить високі податки, шанують і поважають закон, не чекають чиєїсь допомоги ззовні.

Мої знайомі в Україні обурюються, коли я розказую, що 45% зарплати віддаю державі. Але тут основа суспільства побудована за таким принципом.

Фото з особистого архіву Софії Масляк.

У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Увійти

Реєстрація

Generation password