Як Ямпіль ставав радянським: спогади про місто 1920-х років

Вперше цей текст ми опублікували 5 червня 2016 року, оновили – 9 грудня. 

Ямпільчанин Владислав Хоростовський народився аж 1910 року. Тож він зміг стати свідком основних подій неспокійного для Європи ХХ століття: перша світова війна, виникнення Радянського союзу, репресії, прихід нацистів, завершення війни, “відлига”, перебудова й постання незалежної України. Владислав Людвигович дожив до 1999-го року, працював учителем географії та німецької мови. По собі залишив, окрім великої бібліотеки, кілька зошитів-щоденників.

Завдяки дирекції ямпільського музею ми змогли дослідити щоденники пана Хоростовського про середину 1920-х років. Тоді автор учився у старших класах: у такому віці якраз брали в комсомол. Формально щоденники – про створення цієї організації. Але паралельно автор згадує і про освіту, і про поміщиків, і про атеїстичні вечори, і навіть про те, яким було перше показане в Ямполі кіно. Ми постарались розбити всю інформацію по тематичних блоках. Тож дізнайтесь, яким був Ямпіль 1920-х, і спробуйте відчути цю цікаву, сповнену змін, надій та зруйнованих людських доль атмосферу.

Школи Ямполя

До революції в Ямполі було чотири школи. Дві з них – при церквах. Була школа при Михайлівському приході, де настоятелем був піп у четвертому поколінні Петрусевич. Друга – при Соборній церкві на місці нинішньої першої школи. Ту церкву зруйнували, автор сам спокійно зауважує: «Я її розбирав».

Було в Ямполі двокласне училище, де навчались діти чиновників і багатих селян повіту. Була й гімназія. У середині XIX століття вона була там, де зараз лікарня. Пізніш будинок розібрали, й купець Фука звів новий — на місці, де зараз АТБ. Називався заклад «Ямпольская классическая частная восьмиклассная гимназия», і утримували його найкращі ямпільські купці: зерноторговець Безман, лісопромисловець Лернер, купець промтоварів Бірман, власники млина й магазинів бакалії Толчери. Балабан мав великий книжковий магазин, теж підтримував заклад. Меценат Франц Говшик мав м’ясний магазин. Пізніш будівлю того магазину забрали й зробили там «народний суд».

Також допомагав утримувати ямпільську гімназію поміщик із Гальжбіївки Сарнецький. Він був освічений, грав на віолончелі й щедро допомагав закладу. Через те на його могилі в Ямполі написано польською: Zył dobrze chyniać – «Жив, добре чинячи».

Допомагали навіть багатії з іншого берега Дністра – зокрема поміщик Міхайловський з Косоуц.

Навчались у гімназії діти вибраних людей, в тому числі сини поміщиків. Але останні вчились виключно до 5 класу, а потім переводились до Києва – теж у приватну гімназію, засновником якої був Павел Галаган. Його єдиний син довчився до 5 класу, захворів і помер. От Галаган і відкрив гімназію, де вчили починаючи з п’ятого класу й по восьмий включно.

Після приходу більшовиків зі старих ямпільських шкіл утворили нові, орієнтовані на так звану трудову молодь. Відповідною була й ідеологічна підготовка. Вчителі, які не визнавали радянську владу, або виїжджали з Ямполя, або ішли у священослужителі. Директор ямпільської приватної гімназії був із перших. 1925-го він залишив місто.

Кілька сторінок щоденника Владислава Хоростовського:

 

Піонери й комсомольці

«Ставши піонерами, ми всі салютували один одному піднесенням руки, – пише чоловік. – Вітались ми тільки так. Отримали піонерські галстуки, якими дуже пишались. Нашим батькам діставалось від попів, а католикам від ксьондза. Не було такої проповіді, щоб священники не кололи очі батькам, діти яких стали піонерами».

У піонери брали активно – це стало правилом хорошого тону в усіх школах. За вступ у піонерію агітували і вчителі. Вони ж організовували вшанування Леніна після його смерті 1924 року. Щоранку перед уроками дітям на лінійках розповідали про події у Москві.

В піонерській кімнаті учні зробили «куточок Леніна»: там був портрет Ульянова в дитинстві й два стенди із вирізками з газет.

«Учителі сказали, що біля портрета молодого Леніна мають бути живі квіти. Але це була зима. Тому діти повипрошували в матерів вазони з квітами, які ставили на підвіконнях: із геранями, фуксіями та іншим».

Коли ямпільським дітям виповнювалось по 14 років, до них приходив «вербувальник» із комсомолу. Комсомольських осередків у селищі тоді було два: окремо єврейський, де вся агітаційна робота велась на ідиші, і окремо осередок для українців, росіян та поляків. Там на зборах говорили українською.

Кінохроніки з Ямполя тих часів у мережі знайти неможливо. Але ось кадри з Вінницької області, зроблені приблизно у 1920-х роках:

Молодь, яка не входила до комсомолу, офіційно називали «неорганізованою». Неорганізована молодь не могла розраховувати на пільгове навчання чи престижну посаду в майбутньому. Як пише автор спогадів, «Молодь, не прийнята до комсомолу, не мала дороги».

Сам він став комсомольцем через пораду батька. Той батрачив із десяти років, коли його взяли до двора пана Яна Турського в теперішньому Іванкові (тоді село називалось Янкулов). Батько був хлопчиком на побігеньках у поміщика, чотирьох його синів та доньки. Хлопчику довелось терпіти «всі вибрики й дурні розваги паничів».

Донька поміщика Зузанна була доброю, показала польські букви й так чоловік навчився читати польською.

Російську азбуку й письмо йому також показали. Але загалом чоловік вважав, що поміщики з нього збиткувались. Тому, коли постало питання, чи йти в комсомольці, батько сказав: «Іди, сину, в більшовики і вже будь до смерті вірним радянській владі, тому що владу панську я добре знаю. Та й ти її, навчаючись в єзуїтській школі, теж трохи пізнав. Тому йди в комуністи».

Хор, кіно й політбої

Для долучення «неорганізованої молоді» до комунізму при комсомолі утворили так звану юнсекцію. За її роботу відповідав Макар Задоницький. Він читав людям статті, проводив бесіди із тим, щоб слухачі проявили бажання вступити до комсомолу. А щоб зробити заняття юнсекції привабливішими, ямпільському вчителю співів Панфілу Григоровичу Фортуні доручили організувати хор. «Він знав українських композиторів особисто, — ідеться в щоденниках. — Що кінчав, не знаю, але завдяки ньому я досі розберусь у гамах і тональності музичного твору. Він приваблював до себе молодь, гарно співав, грав на скрипці, роялі та іншому». Хор організували на чотири голоси. Пісні співали здебільшого «революційні українські».

Крім співів до справи агітації залучили й «найважливіше з мистецтв» — кіно. На місці консервного заводу раніше був млин, а на ньому була електростанція з нафтовим двигуном у 37 кінських сил. 1923-го в Ямпіль привезли кінопроектор, електрику для якого брали з млина.

Першим фільмом, який тут показали, стала стрічка «Пропавшие сокровища» про чекістів.

Стрічка була німою, тож до неї був потрібен музичний супровід. Його ямпільчани забезпечили: на скрипці грав Михайло Малабенський, його дружина Чавська акомпанувала на роялі.

На додачу до пропаганди комунізму в селищі активно проводилась так звана атеїстична робота. Цієї роботи більшовики бачили перед собою чимало, адже в Ямполі було дві церкви, костел, дві синагоги, а після революції з’явились і баптисти: «У ті часи в Ямполі було багато різного роду інтелігенції: писарі міської управи, різні службовці, які служили в панів. Це були люди, які чекали перемін, займались спіритизмом і гаданням». Як із ними «працювали»? В різні способи: видавалась газета «Безбожник», організовувались читання повісті Івана Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки й матушки». Були в Ямполі й виступи «Синей блузы» — агітаційного театрального колективу, який висміював різні явища дореволюційного життя. Його актори носили синю блузку чи сорочку, традиційний символ робітника — звідси й назва. Керував усіма атеїстичними заходами ямпільчанин Олексій Мелентьєв.

Ось ще одна коротенька кінохроніка. Запорізька область. Також  1920-ті:

Щоб у молодих ямпільчан була спільна думка щодо політичних питань, у комсомолі проводили так звані політбої. Їх механізм був таким: обиралась тема, молодь ділилась на дві групи. Усі читали визначений перелік літератури, тоді керівники груп формулювали питання, по яких треба було виступити. За деякий час комсомольці збирались і кожна група представляла своє бачення того чи іншого питання. Старші люди з партії, так звані партприкріплені, слідкували за виступом і між собою вирішували, наскільки він «правильний». Тоді відповідав інший комсомолець із другої групи. Якщо партприкріплені вирішували, що другий хлопець відповів краще, перша група програвала й комсомолець, який розповідав слабше, переходив у полон до другої групи. У підсумку комсомольці краще вивчали політичні питання, читали газети, журнали, окремі політичні брошури. Звичайно, на дискусію це не було схоже: це було не змагання точок зору, а за те, хто краще розповість офіційну позицію.

Паралельно з політбоями були в комсомольців і вечори читання окремих творів Леніна. «Виступ Леніна на третьому з’їзді комсомолу вивчали ми всім осередком», — згадується в щоденниках.

Паралельно з цим життям було життя заможної молоді. Якраз у 20-х Радянський союз практикував так звану нову економічну політику, яка дозволяла дрібне підприємництво. Непмани були не настільки могутніми, як дореволюційні пани, але самодостатніми. «Ямпіль був набитий купцями та купчиками, були фактори, комівояжери, було все те, що називалось непманськими порядками у торгівлі», — згадується в щоденниках. Діти непманських сімей не надто шанували комсомольців. Але влада й шкільні вчителі завжди підтримували останніх.

Підсумовуючи той час, Владислав Хоростовський пише: «В ті часи нам було дуже цікаво жити й кожен день бачити щось нове».

Фото 1940-60-х років. Їх «Дирижаблю» показала онука Владислава Хоростовського Олена Чеботар, яка нині працює директором Ямпільського художнього музею:

 

Боротьба з інакодумцями

Із 1925 по 1927 роки комуністична партія вела боротьбу з троцькізмом. Це течія комунізму започаткована Левом Троцьким, який вважав, що революція в окремо взятій країні не має шансів: потрібна так звана перманентна революція, з основним прицілом на розвинуті країни. Тому що там уже є достатній прошарок робітників, тоді як у Радянському союзі більшість – селяни, а на них у розбудові комунізму покладатись не варто. Через критику більшовицької позиції Троцького звинуватили у зраді, а пізніш, 1940-го, убили в Мексиці руками чекіста.

Увесь процес висвітлювався в газетах. В Ямполі про ідеї Троцького почав говорити Георгій Кафтанатій (у мемуарах його названо Жорою). Він читав відомий твір Троцького «Туда и назад», де йдеться про пригоди політика під час заслання до Іркутської губернії 1900-го року.

Коли Жора почав гуртувати довкола себе молодь, прикріплений до комсомолу «наглядач» із комуністичної партії Волков скликав загальні збори осередку. «Бачили б ви, як цей кремезний чоловік-більшовик розносив троцькістів та їх приспішників, — пише Хоростовський у спогадах. – Після виступу товариша Волкова Жора зробився червоний, як вогонь. Потім інші теж виступали.

Казали: «На тебя Чемберлен смотрит через розовый монокль, а Черчилль грызёт сигару и ждёт, когда наш Жора прийдёт к нему на службу!»

Дуже бурні збори були, навіть прийшли двоє озброєних пограничників із метою не допустити фізичної розправи над троцькістами. Жору виключили з комсомолу. Він розплакався, а йому: «А ты что думал, слёзный троцкист, мы с тобой в бирюльки играть будем?» За три дні Жора виїхав із Ямполя назавжди.

Комуністична система, врешті-решт, не пожаліла й самого Владислава Хоростовського. Його запідозрили в антирадянській діяльності, причому основними причинами було польське походження та добре знання німецької мови. 1937-го чоловіка заслали в Сибір. Там він працював у хімічній лабораторії, отримав емфізему легень. Повернувся на Ямпільщину 1947-го. І про це він також писав щоденники. Тому невдовзі чекайте на продовження публікації (після того, як пан Анатолій Борсуковський поверне ці щоденники музею:).