Людина тижня

Отець Владислав

Тричі особисто зустрічався з Іоанном Павлом Другим

Чому саме ця людина?

 

Походжу я з Хмельниччини, Городоцький район, село Левада. Там народився. Мати полька, батько українець. Мати віруюча, батько комуніст, під час війни служив у НКВД. Нас четверо діток, і коли мені було два роки, старшому брату три з половиною, сестрі старшій п’ять, а ще старшій сім — батько залишає матір і виїжджає до Росії. Вступає там у морехідне училище, закінчує його — і так усе життя він там відпрацював, усі 92 роки. Залишив маму, четверо діток. Але, може, за це треба дякувати провидінню Божому: батько не дозволив би матері виховати нас по-християнськи, у вірі.

На село праці як такої не було. Трошки в колгоспі мати працювала, і все. Дуже важко, звичайно, було — але мама якось уміла то поєднати з Богом, і найбільше давала нам приклад своєї молитви. Сідала на коліна, і ми, діточки — я то пам’ятаю — коло неї на колінках.

Мати нас огортала руками, притуляла, і кожний раз молилась, і ввечері, і зранку. Будила на ту молитву, і говорила завжди нам, що без Бога — ні до порога.

Таке є прислів’я польське: bez Boga ni do proga. Тобто, Господь має бути в усьому й понад усе першим. І, напевно, Бог не забув про маму й допоміг їй у всьому. Це не можна вирахувати економічно, фінансово. Це все разом складається, із буднів, тижнів, місяців.

Звичайно, ми мамі помагали на городі, як у селі діти. Шкода було мами, і чим більше людина пізнає таких труднощів, клопоту — тим більше вона цінить життя й те, чим для неї є та особа, якій допомагає. Коли трудність є дуже велика, і в ній людина останнім поділиться. Важко є, звичайно, коли скрайня біднота й дуже багатство, десь треба така золота серединка, у житті воно краще.

Особливий вплив для мене мав священик Кам’янець-Подільської єпархії Ян Ольшанський. Він був істинним священиком, слугою Божим. Його доброта була варта найкращих слів. Я, коли був у восьмому класі, сам приїхав до нього в село Маниківці на Хмельниччині. Він чимало пережив, у лісі переховувався, цілий тиждень якось КГБ його шукали. Коли репресії ставали серйозними, більшість його друзів тікали в Польщу. А він, навпаки, углиб України поїхав.  І, дякуючи таким його чеснотам, міцній вірі дуже багато священиків і монахинь дійшли до посвяти себе Богові.

Бо ж ми, католики, не женимось. У нас нема, як у православній церкві, дружин — трошки інша дорога. Так, як у монастирі живуть одинокі священики, монахи — так і ми живемо.

Крім мене цю дорогу ще обрала сестра. Та, що на три роки від мене старша. Вона монашка, служить у Вінниці. Сюди приїжджає кожен вівторок о четвертій годині, проводить уроки релігії.

Батько як узнав, що я у священики йду — казав, що застрелиться, не витримає. Казав: «Я, коммунист, не воспитал детей? Назвал же тебя Владимиром у честь великого Ленина!». Бандита оцього…

Я, коли прийняв священство, сказав: «Не хочу я Леніна носити ім’я, буду Владиславом».

Батько всіх своїх дітей так назвав: моя сестра Валентина — на честь Валентини Терешкової. Що ж поробиш.

Світську вищу освіту я не закінчував. Після школи закінчив ПТУ, на токаря в Красилові вчився. А тоді трохи працював на заводі військовому… Тоді армія. А тоді той самий Ян Ольшанський допоміг мені здобути освіту священика.

Перед тим, як тебе візьмуть у семінарію, потрібно було пройти інструктаж в КГБ. Сьогодні вже можна це сказати. Тоді студенти, які вступали на теологічний факультет якогось вишу, перш за все мали пройти в КГБ інструктаж, підписати документи про співпрацю. КГБ мало доповісти в Київ, а Київ у Москву — про те, що його завербували. Я не хотів цього, і пішов іншою дорогою. Тоді в Литві були монахи, які працювали потаємно, і мали таємну семінарію — ніхто навіть не знав. Ті, хто нас навчав, були розкидані по Союзу: спершу я приїхав до Риги, там пробув півтора року і провчився. Тоді в Литві майже два роки. А потім сказали мені їхати в Душанбе, у Таджикістан. Шість місяців там пробув. І так отримав римо-католицьку освіту.

 

По Союзу так просто не поїздиш, треба мати хоча б формальну роботу. А під Душанбе тоді жили німці, ще за цариці Катерини оселились. У ті роки, кінець 1970-х, вони схотіли повертатись у Німеччину. А «широкая страна родная, где так вольно дышит человек» схотіла показати, що не треба їм виїжджати. І погодилась надати їм священиків. І мені запропонували їхати туди. Я погодився. 24 роки мені тоді було.

Невдовзі потому у Вінниці хотіли судити священика Казиміра Жиліса. Він був єзуїтом і поширював молитовники. Це було заборонено, влада йому сказала: маєш 24 години — й або повертайся до Литви, або опинишся в тюрмі. Він виїхав, у Вінниці почався страйк, люди щодня виходили на вулицю Леніна, сьогоднішню Соборну. А я сидів спечений у Душанбе: там температура була +45, дуже важко фізично було, погано ту жару переносив. І кажу: давайте попробую служити у Вінниці? Кардинал Юльян Вайвотс у Ризі погодився, але треба було отримати добро від влади. Інакше тоді не можна було. І кличуть мене в КДБ на співбесіду. Розпитують, де був, чому вчився. Виявилось, у них усе було: квитки на літак, на поїзд, навіть тексти деяких розмов, які я вів.

Я прикидався дурником: мовляв, того не знаю, цього не пригадую. І Бог мене якось урятував, що я не підписав документ про співпрацю з КДБ.

А вони, через те, що у Вінниці сильно протестували, дали дозвіл на мою роботу. І мене висвятили. А одразу після того, як я почав службу у Вінниці, КГБ давай «помпувати» мене з усіх сторін: усе висліджували, які священики до мене приходять, що їм треба, які директиви я з Ватикану отримував. Це був 1981 рік, КГБ ще багато сили мало в руках.

Думаю, то Господь дав мені ласку. Якби я повністю діяв на свій розум, мені було б дуже страшно. То була Голгофа попросту, навіть не можна передати словами. Були погрози від КГБ, що якщо не підпишусь на співпрацю з ними — то мені 10 років тюрми гарантовані. Показують мені вже готовий листок від прокурора. Або взяв гебіст такий довгий шомпол, сантиметрів тридцять і крутить його: мовляв, зараз мене легко може проштрикнути. Захотів у туалет — не пускали. Відмовився співпрацювати — гебіст узяв, у двері мене кинув просто. Московська школа, такий у них підхід. Приходиш додому — і коси прямо одразу вилазять, лисієш просто.

Вони все знали: підслухи робили, ставили машини неподалік з апаратурою. Підсилали людей, які зі мною говорили, і все слухали. Але часто мене попереджували, були свої люди, які як ішли до мене, показували пальцями: мовляв, неподалік тебе слухають. Якби ви тоді так до мене зайшли, як сьогодні — вони б уже нас «вели».

Я працював у Вінниці 22 роки, до 2002-го. А тоді вже в Ямполі веду службу і в Дзигівці.

Пізнав тут, у Ямполі, дуже хороших людей — теплих таких, привітних. Ямпіль такий затишний якийсь: вийшов десь до міста — то так, як у себе на подвір’я вийшов. Тут усі свої, усі близькі. Теплота чується тих людей. І, дякуючи Богу, постав тепер костел. Думаю, ті мученики ХХ століття, яких репресували в Ямполі за їх віру, вимолили ту Божу ласку. Їхня кров ніби кричала до Бога. Люди віддали життя, пролили кров — це щось найцінніше, що може бути в житті. І не зрадили свою віру. І, думаю, у тому, що зараз ми змогли відновити костел, їхні заслуги великі надзвичайно.

Цей костел будується вже років шість, якщо від перших кроків рахувати. Раніше тут був шкільний спортивний майданчик.

Костел будуємо за готовим проектом. Ми трохи його змінили — та й усе. Хоча воно міняється по ходу. Ось мав бути підвал, а ми зробили капличку Божого милосердя. Вона освячена, люди приходять, тут зимою тепло — просто Ташкент. І ця капличка так тут і буде. А нагорі буде Непорочного зачаття Діви Марії. Так раніше костел називався.

 

Чому одразу два зали в костелі? Не думаю, що то шкодить: за кордоном багато де є костел нижній і костел верхній. І тоді, наприклад, є окрема служба Божа для дорослих, й окрема для діточок. Бо ж із дітками треба інакше працювати. А Божому милосердю присвятили тому, що Папа Римський святий Франциск присвятив цей рік Божому милосердю. Бо зараз такі війни скрізь, таке насилля — то вартує, щоби ми всі молились до Божого милосердя. От мені одна сестричка-монахиня й підказала: «Отче, посвятите её Божьему милосердью». Вона сама з Казахстану, то російською каже. І єпископ посвятив.

Коли закінчимо будову костелу, і якщо буде це в заміру Божому — побудуємо гарну недільну школу. Зможемо там зустрічатись із дітками, і для дорослих організовувати різні біблійні кружки. Але поки що про це не говоримо, бо це дуже дорого. Навіть цей костел — невеличкий, гарний, але це дуже великі кошти.

Допомагає Польща. За час моєї служби у Вінниці чимало священиків, монахів, людей із різними інтересами звідти приїжджали. І так зав’язались контакти, адреси, запрошення. І по сьогоднішній день ми дружимо гарно. Сюди вони не приїжджають поки що, бо нема ще, де їх прийняти.

А я їжджу по костелах і в Люблін, й у Варшаву, і в Бялисток, Кєльце, Познань. Розказую про історію Ямпільщини, костелу, про людей наших, про мучеників.

Зробив банер із тим, як костел виглядав раніш. І потім, після служби Божої люди, як хто може, якісь пожертвування свої приносять.Та і ямпільчани жертвують. Часто лишають якісь суми — інколи й анонімно, просто так приносять.

У Ватикані пощастило бути не один раз. Тричі особисто зустрічався зі святим Іоанном Павлом Другим. Дуже важко потрапити до нього: там усе по хвилинах розписано. Але допомогли знайомі, і те, що я з України. Таке відчуття, що з ним як зустрічаєшся — і людина іншою стає. Він просто горів чимось: стільки доброти, розуму, любові, мудрості. За руку його візьмеш — і це не передати. Це небо на землі.

 

Автор публикации

не в сети 5 лет

Антон Семиженко

Комментарии: 0Публикации: 167Регистрация: 17-10-2015
Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля