Станьте частиною Дирижабля. Зробіть внесок у його розвиток

15 гривень на місяць — маленька сума для великих справ

Підтримати
Людина тижня

Віктор Аджикаєв

Людина-оркестр із 40-річним досвідом

Чому саме ця людина?

Музика — це коли ти ранком встав, а воно вже в тобі все звучить. І ти чуєш її цілий день.

Я починав з труби, з восьмого класу грав у дитячому духовому гуртку. Але як доводилось, то брав у руки і бас, і баритон, і тенор, і тромбон, і альт, і на фортепіано вмію, і гітарі, і акордеоні, і гармошці, всіх духових. Та й на барабані вмію заграти, як треба. І на бас-гітарі, в принципі.

Я не людина-оркестр, але так.

Це просто состояніє душі — музика. Якщо з-під патика нею змушувати займатися, це все одно, що заставлю вас зібрати двигун. Ви ж ніколи його не зберете. Бо не хочете, не знаєте і не маєте жодного бажання.

Чую, що хтось грає — можу підійти, забрати інструмент і заграти те саме. Зразу, без підготовки і нот. Це не всім дано. Мабуть, слух і практика.

Грав усе, шо приходилось: і похорона, і хрестини, свадьби найбільше. Такого, щоб не можна було заграти, у мене нема.

Найбільше люблю грати народні мелодії. У нас є так звані фрейлики. Знаю їх всі на пам’ять. У нас же фольклор складається в основному з молдавського. Споконвіку Молдова вважалася сильнішою набагато від нас по фольклорному виконанню.

Мене взяли грати до себе старі музиканти, коли мені було 15 років. Слухали, як хто грає в нашому дитячому духовому оркестрі. Бачте, як колись було задумано. Люди, які прожили життя, розуміли, що їхній вік закінчується, а треба знайти когось на заміну.

Так воно споконвіку йшло: діти замінювали батьків або знаходились інші обдаровані діти, які йшли по їхніх стежках.

Вони взяли мене на пробу. Грали ми, пам’ятаю, якісь хрестини. Це був жовтень місяць, починались приморозки, я навіть свого інструмента не мав, то й дали мені тенор. Я відіграв і мені заплатили за то 18 рублів. Це була велика сума. Для мене, як для дитини, де то взяти такі гроші? Потім пішов ще раз, і ще раз. Проводи, а потім і весілля. І якось за два дні заробив 62 рублі. Мамі моїй покійній треба було на ці гроші півтора місяця робити на полі сапою. Це була така зарплата.

А потім мене взяли другі старі музиканти. Теж дали мені тенор, досі в мене є, ще 1952-го року випуску. Я начистив той тенор і так лишився грати з ними аж два роки.

Як зараз помню: весілля кінчалося в 2-3 часа ночі. Добираюся додому, а в понеділок треба раненько в школу. Я встаю, приходжу на ті уроки, очі хоч сірниками підпирай, кліпаю. Ну нічого, відсидів там. І так я вийшов у музиканти.

З Могилівським гуртом «Людмила» грав п’ять років. Прийшов до них на день міста у 2010 році. І в Молдові грали, і під румунською границею, і в Києві. Де ми тільки не грали. Нема такого села в Ямпільському районі, де я б не грав. І в Крижопільському районі такого нема. І в Сокирянському теж. Так життя складається.

Коли людина не вміє плавати, як її навчити? На траві чи показувати вправи на стадіоні? Звісно, ні. У воду турнув — зразу навчиться плавати, як хоче жити. Так само й мене.

Не кожна людина так уміє. Бо велику роль грає слух. А якщо ще й талант від Бога даний. Я бачив багатьох музикантів: сильних, крепких. Але він до тих пір крепкий, поки ноти має. А ноти забереш — всьо, приїхали.

Духовий оркестр складається з людей, які вміють один одного слухати. Тоді буде гармонійність. Так і в житті — якщо один до одного гарно ставляться, то все складається. З музикою те саме.

Батько у мене був музикантом від Бога. Я виріс без нього, він лишив нашу сім’ю, як мені було лиш 11 місяців. Але залишив гармошку. Вона була дуже хороша. Одна біда — я її не зберіг.

Мене ніхто не вчив — не було кому. Мама ходила на роботу, я на канікулах був удома сам. Брав ту гармошку, сідав на софці, і розглядав, як воно складається. І зрозумів, як, що за чим.

Вивчив одну легеньку мелодію, другу. І як поняв, що до чого, вже грав всьо. Все, що почув, на слух.

З цією гармошкою я навіть гроші ходив заробляти. У п’ятому класі грав на іменинах. До таких самих, як я. Мені давали 3 рублі, 5 рублів. Це були великі гроші, якщо конфета на паличці коштувала 5 копійок. Така здорова карамелька.

Баян був у школі-інтернаті в учительській. Всі йшли гратись після уроків, а я брав той баян, тихенько ховався в класі, як не було нікого. І думав собі, як його скласти все докупи: тут три рядки, тут п’ять. Не міг ніяк докумкати. Вивчив на слух мелодій з десять. Це таких, що серйозних.

Був перший парень на селі. Міг заграти 7:40 — це ж не так просто.

В музичній школі зі мною сварилися. Кричали: «Така мала дитина, а бере баян! Зараз розіб’ється об землю, хто буде збирати всі ті клавіші?!» Але я все одно брав.

Найменше в рік виходило 120 концертів. Це виходить мінімум 4 тисяч виступів. Але я конкретно не порахую. Граю вже сорок років.

Оркестр, Музикант, Ямпіль
Оркестр, Музикант, Ямпіль
Оркестр, Музикант, Ямпіль
Оркестр, Музикант, Ямпіль
Оркестр, Музикант, Ямпіль
Оркестр, Музикант, Ямпіль
Оркестр, Музикант, Ямпіль

 

Найбільше запам’яталось, коли ми виступали в Києві і захищали честь району. На нас тоді дивилась вся країна.

За відчуттям свята криється великий труд, якого ніхто не знає. Це треба душею відчувати. Навіть не знаю, в якому розмірі це може вимірятися. Для людей, які створюють музику, це повсякденність. Ми виконуємо роботу. Так, піднесеність є, настрій, велику роль грає аудиторія. Часом граєш весілля на одному подиху, легко.

Буває такий контингент, як вирубаний ліс. Сидять з похиленими головами. І не витримуєш, питаєш: «Шановні гості, що попідпирали мури, яку б музику ви ще хотіли послухати, під яку музику ви хтіли б посидіти, постояти чи полежати?».

Якби наш народ жив краще і мав гарну зарплату, може, більше було б весіль. І люди мали б час на музику. От ти музикант — але не маєш часу музикою займатися, маєш сім’ю годувати, з боргів вилазити. Бо з одних виліз — в другі заліз. І так люди живуть. І так ми всі живем.

Якщо ми не будемо грати, і духового не буде — то нам немає чого залишити за собою. Це страшно. Подивіться: на сьогоднішній день школа залишилася взагалі без духового відділу. Це нікому не треба, тяжко.

Я отримую насолоду від того, що дарую комусь радість. Люди слухають. Якщо люди включили магнітофон на Дністрі і скачуть… Може, вони получають якусь розрядку чи шо.

А моя точка зору така, що людям чогось не хватає.

Ну включити на всю громкость магнітофон, а там непонятно шо звучить. Я обично тікаю кудись в кущі далеко, бо воно мені ріже по вухах. Це какофонія: одне верещить, друге пищить, а основне — басом співає. І це називається пісня.

Якби колись побачили, що ми вп’ятьох ідем грати похорон, нас би вигнали. Сказали б: «Хлопці, що це за сміховисько?» А бо більше нема кого взяти, нема духовиків. Раніше похорон йшло грати до 26 людей. Нині якщо 8 чоловік назбирається, кажуть: «Ого-го, як вас багато!»

Ми як той вид тварин, що в Червону Книгу занесені. Пропадають, пропадають, а одного дня взагалі не стане. Воно до цього йде.

Музиканти — найвеселіший народ. Є шо нагадати — нема шо дітям розказати.

Я грав весілля, на якому було 950 чоловік. Це ціле село. Зараз 120, 150 чоловік.

Я в армії служив у будівельних військах. Як музикант лишився в учебці. Получив п’ятий розряд екскаваторщика. На кранах працював, на монтажних, гідравлічних, на всіх. І на тракторах, які були в проізводстві, робив, всяке в житті приходилось.

Якось на екскаваторі в Дністрі добув бомбу. 450 кілограм.

Це зараз не капіталізм. Це бандитизм з торговельним уклоном. Хто більше хапнув, той і живе.

Я щаслива людина. В мене є син, який теж пішов музикальною стежкою. Він вище мене стоїть як музикант. Це найбільша похвала, яка може бути для людини. Це треба пережити.  Він зараз у Києві, має свою студію, посів перше місце по Україні, як найсильніший гітарист. Мені до нього далеко.

Жінка у мене дуже хороша. Має великий талант, вишиває ікони і бісером, і нитками. Вся хата у вишивці. Ми познайомились, як я прийшов з армії. А вона тоді вчилась у десятому класі. Запала в душу. І я почав ходити до неї. Не женився ні на хатах, ні на статках. Тоді взагалі такого поняття, як шлюб за вигодою, не було. Це дикість.

До чого люди стремляться? Я не понімаю. Ну скільки людині треба? Жити треба не задля грошей. Треба лиш заробляти, щоб жити нормально. А заробляти такі гроші, щоб не знати, куди від них діватися.

Я зараз дивлюсь на цих ямпільських мажорів — воно ж не має понятія про життя. Його би кинути кудись в ті місця, де я був, або між люди, у якісь такі труднощі. Я не знаю, що воно робило б.

Забори повистраювали по вісім метрів — птиця туди не залітає, бо страшно. Сам собі тюрму построїв і сидить там. Море грошей. Ти коли вмреш, ти ж їх із собою не забереш. Для чого це когось обіжати, на комусь заробляти, когось обманювати?

У мене є лише велосипед і мені його хватає. Я знаю стільки сімей, де є купа грошей, а щастя нема, і злагоди. Людська душевність набагато більшу цінність має. Те, що людина вміє створити і те, що може людям зробити гарне — це більше запам’ятовується.

Життя не складалося з одних тільки веселих тональностей і фрейликів. Але труднощів нема тільки для тих, хто вже там лежить, на цвинтарі. Бувало, зарплату по чотири місяці не платили. Слава Богу, були субота і неділя, як на весіллях грав.

Життя пройти — не поле перейти. Так кажуть. Хоча і поле перейти треба вміти.

Мрія? Звісно, є мрія. Ось цей фундамент довести до кінця, щоб воно мало людський вигляд. Це буде гараж. І ще — щоб мій син жив краще за мене.

Фундамент

 

У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Увійти за допомогою: 

Оголошення

Увійти

Увійти за допомогою: 

Реєстрація

Увійти за допомогою: 

Generation password