Sean Davis Jersey Маленькі міста роблять великі фестивалі | Дирижабль – інтернет-видання про Ямпіль

Маленькі міста роблять великі фестивалі

Маленькі міста роблять великі фестивалі

В Україні музичні фестивалі стають дедалі популярнішими: щонайменше два десятки їх регулярно відбуваються у різних областях. Більшість — навіть не в містах, а неподалік селищ, які не можуть похизуватися ідеальною інфраструктурою чи купою історичних пам’яток. І все одно їм вдається збирати тисячі туристів, на яких гарно заробляють місцеві жителі. Хтось здає житло, хтось – годує, продає сувеніри, водить екскурсії чи вигадує щось іще, аби спокусити гостей. Ямпіль теж так зміг би. Ми розпитали в організаторів кількох українських фестивалів, наскільки їм було складно і чи вигідна це справа.

«ШЕ.Фест» на Черкащині

Моринці — це навіть не районний центр, а село з двома тисячами населення. Можливо, про нього ніхто б і не знав, якби українську літературу у школах вчили не тільки по Кобзарю. А так змалечку школярі мусять знати, де саме босим бігав малий Тарасик Григорович. А бігав він у Моринцях, цим село і прославилось.

Але Шевченка багато не буває, подумали організатори «ШЕ.Фесту» — етнофестивалю, який втретє окуповує село, і влаштовує там музичні, літературні, театральні та кіношні заходи. Родзинкою вибрали Тараса. Вирішили читати і співати його по-новому.

Організовувати фестиваль далеко від міста виявилося вигідною справою. Навіть враховуючи транспортні витрати і перевезення техніки з Черкас. А от про Київ годі й говорити: оренда сцени, гітарної і барабанної установки там можуть коштувати до 70 тисяч гривень на день, розповідає організаторка Юлія Капшученко. Далі від Києва ціни зовсім інакші.

— У нас був досвід проведення фестивалю у Черкасах. Позаторік сцена та вся апаратура коштували 15 тисяч гривень за обидва дні. Цього року, якщо постаратися, можна за 35 тисяч гривень орендувати те саме.

Проте сцена — не єдиний «кит», на якому тримається фестиваль. Зрештою, навіть на ній можна зекономити, якщо дозволить формат заходу. Скажімо, це може бути саморобна сцена з дерев’яних дощок.

Важлива і логістика: для учасників, волонтерів і гостей треба найняти автобуси, які возитимуть їх на фестиваль і назад. А ще людей треба десь поселити і нагодувати.

Гості фестивалю переважно їдуть з наметами, учасників селять у міні-готелях або у місцевих жителів.

Ще потрібне візуальне оформлення — для того, аби подію впізнавали. Але не обов’язково вкладати в це великі кошти. Можна спокійно обійтися наявними матеріалами.

— Можна просто пофарбувати піддони у колір логотипу фестивалю, перефарбувати дерево, начіпляти якихось стрічок, — пояснює Юля Капшученко. — Не обов’язково все робити з розмахом: можна надрукувати афіші та програмки не на глянцевому папері, а на звичайному і в чорно-білому варіанті.

Кількасот тисяч гривень на проведення збирали по спонсорах та на «Спільнокошті» — сайті, на якому українці скидаються на варті уваги ініціативи. З цієї суми на саму лише поліграфію витратили 45 тисяч: друк афіш, програмок, футболок, листівок та інших дрібниць. Дорогими вийшли величезні банери на сцені — найбільший коштував 15 тисяч.

«Схід-рок» на Сумщині

Фестиваль уже четвертий рік поспіль відбуватиметься у місті Тростянці Сумської області. Місцем проведення вибрали кам’яну фортецю XVIII століття — в амфітеатрі акустика краща, ніж на відкритих майданчиках. Тож рок-музика там звучить навіть трохи по-середньовічному. Вперше, 2013 року, на фестиваль приїхало близько шести тисяч людей. Тепер Тростянець — туристичне місто, яке приймає щонайменше 20 тисяч гостей щороку.

Цих трьох фестивальних років стало достатньо для того, аби назва «Тростянець» стала впізнаваною і місто почали вважати рок-столицею області.

Як розповідає Руслан Бова, один із організаторів фестивалю, спочатку на меті в них було трохи інше: привезти крутих музикантів у маленький Тростянець із населенням 22 тисячі та дати місту заробити.

— Під час фестивалю місцеві мешканці заробляють. Свій зиск мають готелі, заклади харчування, магазини, таксі, музеї. Приватні особи заробляють на оренді квартир, кімнат, ліжко-місць, виходять на вулиці продавати сувеніри і свій хенд-мейд, водити екскурсії. Словом, вигоду стараються отримати всі, хто розуміє, що ця подія приносить в місто кошти, — каже організатор.

Починається не завжди з масштабного підприємництва: часто на ярмарках біля фестивального майданчика стоять люди, які ніколи не займалися торгівлею, але класно роблять якісь віночки чи ляльки-мотанки. Туристи із задоволенням купують такі речі.

Мандрівне «АртПоле»

Проте не всі фестивалі «отуристичнюють» міста. Скажімо, легендарний фестиваль «АртПоле» за дванадцять років існування змінив шість локацій. Спершу називався «Шешори» і проходив у Карпатах, потім – у Воробіївці під Вінницею, у Дністровському каньйоні, на Луганщині, під Одесою та в кримському Бахчисараї. Домовлятися про проведення фесту не завжди було легко: часом місцева адміністрація переймала на себе значну частину організаційних обов’язків, а часом повністю ігнорувала захід.

— Місцеві жителі зазвичай активно йшли на контакт: селили в себе учасників, фестивальну публіку, продавали домашню їжу. Дехто допомагав митцям зі створенням арт-об’єктів, а дехто ці об’єкти потім забирав собі, — згадують Мирослава Ганюшкіна та Тетяна Манзюк з агенції «АртПоле» про фестиваль, який уже два роки не проводять, бо переключилися на інші мистецькі події.

— Вхід для місцевих ми завжди робили безкоштовним, — розповідають вони про принципи організації фестивалю. — А в Унежі над Дністром навіть виникло два проекти за участю мешканців села: виставка та музичний ансамбль.

А що в Ямполі

Наше місто поки що не може похвалитися фестивальним життям. Востаннє фестивалі тут були на початку двотисячних і мало нагадували сучасні фести, швидше — великі концерти. Ніхто не складав кошторисів і не вираховував, скільки потрібно грошей на оренду апаратури.

З самого ранку в день фесту починалася біганина за колонками, підсилювачами, дротами, стійками, мікрофонами. Це зараз можна подзвонити в агенцію і тобі вибудують сцену, поставлять звук і світло за лічені години. А тоді ми збирали з миру по нитці. І зібрати було мало. Після того як усе виставляється на сцені, обов’язково щось не працює. Тоді починали паяти, перепаювати, шукати заміну, — згадує Микола Балабан, колишній музикант і співорганізатор ямпільських фестивалів. — І в такому темпі – аж до самого початку фестивалю. Приїжджати в Ямпіль гурти любили. Казали, що в ньому якась особлива атмосфера свята.


Ви можете допомогти нам щоденно оновлювати сайт, видавати газету, проводити заходи, розвивати Ямпіль та район. Просто передплатіть «Дирижабль» або зробіть благодійний внесок на будь-яку суму— карткою через інтернет або квитанцією через банк.

670_banner_49

Знайти схожі статті:, , ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Увійти

Реєстрація

Generation password

 Daryl Worley Womens Jersey