Чому саме ця людина?

Василь Боднар — головний ямпільський Дід Мороз. Саме він виконував цю роль на відкритті міської ялинки. Крім цього він ще й музикант, який грає на багатьох інструментах. Для журналістів Дирижабля чоловік зіграв на піаніно «Ніч яка місячна» та ще одну пісню про кохання. Пригостив консервованими персиками з власного садка. І показав армійський альбом із фото.

Дитинство у мене було не дуже веселим. Я з бідної сім’ї. Мої однолітки їли хліб зі смальцем, а в нас такої розкоші не було. Корів пас — хтось дасть цукерку, а ти мусиш загонити ту худобину хтозна звідки.

У школі всі предмети були улюблені, але чи знав я їх? Зі шкільного життя пам’ятаю перше кохання у восьмому класі. Звали її Лариса. Ми по-справжньому любили одне одного. Ходили разом у кіно. Вона зараз в Одесі проживає і займає високу посаду. Ми дружимо.

Ще мені запам’яталася зі школи «Зірниця». Це була така військова гра. Зараз її вже не проводять, а дарма: гра спонукала нас бути підтягнутими, схожими на справжніх військових. Чесними були. Боже борони підманути чи сказати неправду.

«Зірницю» проводили на шкільному, міжшкільному та міжрайонному рівні. Ділили, наприклад, так: три класи — партизани, а три — нападаючі. Робили з дерева «зброю», витісували собі пістолети. З кожної школи були розвідники, танкісти, вертольотчики і так далі. Я був розвідником на районній «Зірниці». Ми вчотирьох зробили засідку у скирті біля Гонорівки: сиділи там у надії шпіонів піймати, але не піймали ні одного. Їсти з собою набрали, та ще й недалеко від нас був качатник, то ми брали там яйця, тільки хліб купували. Просиділи ми у тій скирті цілий тиждень — гра вже давно скінчилася, а ми й не знали. Нас у районі вже шукати почали. Потім з нас уся школа сміялася, дали нам прізвисько «розвідники».

Після школи поступив у Тульчинський культпросвітний технікум. Спочатку вчився на факультеті духових інструментів, а після армії — на народному. Граю на всіх до єдиного інструментах. Мій профіль — баян.

В армії служив з 1970 по 1972 рік: півроку в Білорусії, а потім у Владивостоці. В Білорусії потрапив у школу молодших авіаспеціалістів. Там мені присвоїли звання сержанта і відіслали на Далекий Схід, у Владивосток. Два місяці побув бібліотекарем при клубі, а потім став керівником ансамблю «Омега». І всю свою подальшу службу я проїздив із гастролями: Комсомольськ-на-Амурі, Владивосток, Хабаровськ, три місяці в Новосибірську, на Уралі. Прийшов з армії — купив мамі хату. І автомобіль купив, новий «Москвич-2140». Гроші на концертах в академічному містечку в Новосибірську заробив. Відбули концерт, а офіцери просять грати танці. За пісню давали рубль, а то й три. А три рублі — це вже чимала сума. Так і копив гроші. Всю службу з гітарою пройшов. Зробив її сам на основі гітари «Музіма» — переробив деку і відстань між ладами.

Після армії закінчив технікум і поступив у Київський педагогічний інститут на факультет географії та біології. Працював старшим піонервожатим у Писарівці і викладав там музику. Потім у Гальжбіївці та Білій викладав географію, музику, історію. У Білій мав ансамбль, він став лауреатом республіканського конкурсу. У школі № 2 був 26 років учителем географії, а взагалі викладав географію 30 років. А в школі № 2 організував духовий і народний ансамблі. Працював директором піонерського табору «Світанок» дев’ять років. А загалом у таборі пропрацював 27 років.

У Будинку культури маю своє приватне туристичне бюро. Є путівки на море в Іллічівськ, Южне і Рибаківку. І по всіх Карпатах. На моїй рекламці написано: «Хто не побував у Карпатах, той не знає України». Відкрив турбюро з допомогою друга з Києва. Перших сім-вісім років було дуже багато поїздок. А зараз людям вигідніше поїхати на Канари, ніж в Одесу.

На Говерлу я піднімався 67 разів. Я кандидат у майстри спорту з пішохідного туризму. Мав на Еверест підніматись, але якраз тоді трохи прихворів і не зміг поїхати. Два рази на Ельбрусі був.

Я був на Говерлі з Ющенком — тоді, коли град пішов з яйце завбільшки. Три чоловіки померли відразу, двох із них блискавкою вбило. Уявіть: на голубому небі грозова туча з’явилася, і вже за дві хвилини вся гора градом вкрита була. Паніка тоді страшна стояла.

По горах — на Кавказі, наприклад — ми ходили в обв’язці, з «кошками», з льодорубом. По хребтах ідеш — і вже тиждень живої душі не бачиш, пробираєшся по льодовиках. Пройшов 85 кілометрів — перша категорія, 125 кілометрів — друга категорія, і чим вище, тим вища категорія. Немає спуску, йдеш весь час по хребтах. На кожному пункті потрібно взяти записку і залишити свою — це означає, що ти пройшов тут. Записку маєш залишити для контрольно-рятувального загону. Якщо тебе немає ввечері і ти не зареєструвався, то зразу розпочинають пошуки. Гори – місце небезпечне. На моїх очах у 1986 році загинули дев’ятеро мінчан, їх снігом привалило.

Я скрізь по життю зі своїм меншим братом йду. Микола на два роки менший, 7 листопада йому виповнилося 60 років. Ми разом закінчили культпросвітний технікум і педагогічний інститут, разом працювали. Він теж музикант і географ, пропрацював десь 27 років директором Вітрівської школи.

З дружиною Ніною познайомився на весіллі друзів. Я був бешкетним. Музикант — це вже баламут. Взяв баян чи гітару — і коло тебе всі дівки. А Ніна Григорівна дуже серйозна. У неї вся сім’я серйозна. Четверо дітей, і всі вони закінчили школу із золотими медалями, а вищі учбові заклади — з червоними дипломами. Я до неї почав залицятись, а вона дивилася на мене наче з космосу. І я подумав: будь що буде, але все одно вона в мене закохається. І так помаленьку дійшло аж до весілля. Півтора року зустрічалися. Зараз Ніна Григорівна працює вчителькою фізики у школі № 2.

У мене ще є фотографія, де видно, як на мене теща дивилася, коли я Ніну заміж кликав. Мені було 22 роки. Це було літом. Вона сиділа на лавочці на подвір’ї. Я їй кажу: «Тьотя Марія, я влюбився у вашу Ніну», — а вона на мене з-під лоба дивиться і питає: «Що, будеш таким, як усі музиканти?». «Та ні, — кажу, — не буду!».

Маю двох дітей і двох онуків. Сину Владиславу 40 років, проживає у Вінниці, працює в пенітенціарній службі. Має двох доньок: Лізі зараз 14 років, Поліні — вісім. Моїй доньці Тетяні 34 роки, живе у Москві, має власну фірму з організації весіль та міні-театр.

Відколи у мене діти, я щороку Дідом Морозом «працюю». Вже більше 35 років. Слова для свого персонажа сам придумую. Коли Дідом Морозом був у школі, то дуже весело було. Ще з коридору посохом стукав і гукав: «Ге-ге-гей, розступіться, гори, дерева і море, я до дітей на свято йду!».

Весь мій вільний час займає будівництво дачі. Ми живемо в багатоповерхівці, і чим старші, тим більше хочеться бути ближче до землі. От і придбали старенький будиночок, потрошку відбудовуємо. У мене є пасіка, чотири бджолосім’ї. Цього року дві загинуло, але я вже нові замовив. Садочок є з яблунями, персиками, черешнями, абрикосами, грушами, вишнями, сливами. Черешні у мене раніше від усіх достигати починають. Дача наша біля дитячого садочка, то я, бувало, намию тазик черешень — і занесу малюкам. Маю кролів і курей. Нічого на ринку не купую. Все своє.

Якби мене зараз запитали, як би я хотів прожити своє життя, то сказав би: тільки так, як прожив. Я задоволений усім: жінкою, дітьми і землею. Навіть якби мені мільярд давали, щоб я переїхав кудись у велике місто, то я б не погодився. Я тут усіх знаю і все життя провів з музикою.

Фото Влада Савицького