Чому саме ця людина?

В актовому залі музичної школи 4 листопада презентували збірку віршів «Біль серця». Її автор — учасник АТО Валерій Гуцол, житель Дзигівки. Прийшло близько сотні людей. Вірші Валерія читали працівники районної бібліотеки і школярі. Кілька віршів зачитав він сам.

Після презентації в редакцію «Дирижабля» зателефонували ямпільчани і попросили написати статтю про автора збірки. Ми зв’язалися з ним, і ось…

У війську прослужив 14 місяців. Мобілізували у січні 2015-го, а відпустили додому у квітні 2016-го. Але до цього я вже служив в армії, десь у другій половині 90-х. Був тоді у Криму, в Севастополі. А коли демобілізувався, то ще на дев’ять місяців залишився на контракті. Служив у військовій частині тут у нас, у Дзигівці.

Після армії став працювати трактористом у селі. Уже 18 років як це моя робота. У мене і батько все життя на тракторі пропрацював.

В зоні АТО був двічі. Перший раз — два з половиною місяці, другий раз — три. А в перервах ми служили у Хмельницькому. Тут місце дислокації нашої військової частини: 8-го окремого полку спеціального призначення. Він спеціалізується на розвідці.

Я числився у групі вогневої підтримки, кулеметником на БТРі. Наша задача була прикривати хлопців, які пішли у розвідку. Якщо вони, не дай Бог, попадуть у засідку, ми маємо їх вогнем звідти витягувати. Але всі завдання закінчувалися успішно, тому за весь час прямих сутичок із ворогом у мене не було. Щоб ви розуміли: якщо розвідка потрапляє у бій, то це вже провал операції.

Наші вилазки на «передок» тривали по три-п’ять днів. Це самісінька лінія фронту, до сепарів рукою подати. Хлопці розвідували замінування, розтяжки, складали карти місцевості, шукали диверсійні групи. А ми у певному місці чекали команди, готові були виїхати на допомогу. Під час вилазок ночували, як правило, у покинутих хатах. Користуватися мобільним телефоном було заборонено — режим секретності. Коли вже поверталися у тил, можна було дістати мобільник і набрати рідних, сказати їм, що все добре.

Коли були на ротації у Хмельницькому, то я кілька разів відпрошувався, щоб з’їздити додому. Так, на день-два. Сумував за дружиною, мамою, дітьми. Сину 18 років, доньці — дев’ять.

Коли перший раз нас привезли в зону АТО, то мене переповнював патріотизм. Але нам не давали себе проявити, наказали уникати всіляких контактів із ворогом. Місцеві в основному відносилися нормально. Були і такі, що косо поглядали і відкрито виражали неприязнь. Пам’ятаю, їхали раз на БТРі через Старобільськ, то якісь перехожі кричали, що ми «фашисти». І ще у Лисичанську була подібна ситуація. Але то, як правило, люди старшого віку. Молодь там лояльна. Діти взагалі нас люблять: постійно вітаються, махають руками.

Біля блокпосту при Станиці Луганській стояв підбитий танк. Хлопці казали, що його розірвало зсередини. Я дивився на нього і думав, що то ж чиясь доля, чиясь братська могила.

Перед зоною АТО нас півтора місяця тримали в учбовому центрі під Житомиром. Запам’яталося, що коли ми тільки туди приїхали, деяких новобранців одразу, без проходження курсу навчання, забрали на блокпости. А ми співали їм гімн України, вишикувавшись у шеренгу. Хлопці плакали. Не знали, яка доля їх спіткає.

Побачили в зоні АТО, що ця війна нікому не потрібна. Дуже багато хлопців загинуло на Майдані і в АТО за зміни в державі. Але майже нічого не помінялося.

Перший вірш я написав в учбовому центрі. Присвятив його брату. Так я називав свого друга Михайла, він з Тернопільської області. Якось він лежав поряд і плакав. Я спитав, що сталося. А він: так і так, мій односельчанин згорів у БТРі, в них фугасом влучили. Після цього вночі я не міг спати, крутився, думки і рими у голову лізли. А рано встав і написав вірш. Показав той вірш брату, йому сподобалось. Він показав його хлопцям, а вони мені: пиши, пиши, в тебе гарно получається.

Не пам’ятаю, де я взяв той вирваний листочок, на якому записав перший вірш. Потім купив собі зошит, завжди тримав при собі ручку. Бо ж бажання щось написати може будь-де виникнути. От, наприклад, їхали раз у Станицю Луганську, сидів на броні і дивився на це мирне життя по дорозі до фронту… І в голову звідкись пішли слова, спало на думку, як можна описати, за що наші солдати проливають кров. Писав і в АТО, і коли приїхали на ротацію у Хмельницький. Коли був днювальним у казармі, сидів на тумбочці і замітки робив.

В юності я теж писав. Про кохання, про Батьківщину. Але потім закинув. Не думав ніколи, що повернусь до того.

Вірш, написаний для брата Михайла, потрапив у руки його дружини, яка працює бібліотекарем. Їй сподобалось. Вона стала збирати мої вірші і складати на комп’ютері докупи. Допомагав їй директор бібліотеки. Зробили збірку і самі її назвали «Біль серця».

Тираж моєї книги — три тисячі, але я не знаю, скільки коштувало її надрукувати. Це все за свої гроші зробив Олег Собуцький, співвласник фірми «АгроБізнес» із Волочиська. Олег допомагав нашому полку як волонтер, але коли приїжджав, то і на завдання з хлопцями виходив. Почувши мої вірші, сказав, що їх треба надрукувати. Каже: «Збери їх докупи, а я тобі це проспонсірую». І стримав своє слово. Він мені не розказав, у яку суму це обійшлося, а я і не цікавився. Основна частина тиражу в нашому полку залишилася.

Чому я так пізно презентував збірку в Ямполі? Я і не збирався це робити, нікому про неї не розказував. А 14 жовтня, на День захисника Вітчизни, нас, АТОшників, зібрали в музичній школі. Там був концерт. І я прочитав свій вірш про маму. До мене підійшли і сказали, що треба записати обов’язково на радіо цей вірш. Потім вони дізналися про збірочку. Попросили, щоб я передав її в бібліотеку.

Перед презентацією я трохи хвилювався. У мене в житті ніколи нічого такого не було. Але все пройшло нормально. Я люблю читати свої вірші на публіку. Найбільше людей мене слухали на одному концерті в зоні АТО — чоловік із 200 десь. Тоді нам волонтери привезли музикантів, і в перерві між їхніми виступами я читав свої вірші. А потім до мене підходили і просили, щоб я переписав їм вірша. Особливо вірш про маму. Він чомусь усіх найбільше чіпляє.

Валерій Гуцол дозволив Дирижаблю викласти свою збірку в інтернеті. Щоб прочитати його вірші натисніть тут.

Фото Влада Савицького