Людина тижня

Вадим Бурлака

Ямпільській лікар під Донецьком рятував солдат на полі бою

Чому саме ця людина?

Вадим Бурлака — хірург Ямпільської районної лікарні. Його можна знайти там у кабінеті №11 в дні його чергувань. Порізи, переломи, захворювання органів травлення — це те, з чим він має справу зараз. А менше ніж півроку назад він надавав першу допомогу людям з вогнепальними пораненнями, обробляв рани від осколків, ампутовував травмовані вибухами кінцівки. Він розповів Дирижаблю чи бояться військові крові, чим медицина в зоні АТО відрізняється від цивільної та чи швидко відпустила його війна по поверненню в Ямпіль.

Мене мобілізували, кожен медик військовозобов’язаний. В армію пішов молодшим лейтенантом, а повернувся у званні старшого лейтенанта. Перше звання отримав ще у вінницькому медуніверситеті, у нас була військова кафедра. Ми вивчали медицину катастроф і власне військову медицину. Проте нас навчали по старих програмах, це ще був пострадянський підхід. Зараз я розумію, що він дуже застарів.

Почав служити наприкінці січня 2015 року. Це якраз період Дебальцевого — найактивніша фаза, і влітку теж було загострення. Потім стало трохи спокійніше, були точкові бойові дії. Відслужив рік і три місяця. Знаходився біля самого Донецька: Авдіївка, авдіївська промзона і оточуючі населені пункти.

Батьки не знали, що я в зоні АТО. Справа в тому, що я зустрівся якось із військовим, один з синів якого загинув на початку війни. Він до самої його загибелі не знав, що той на фронті. І я запитав цього чоловіка, чи правильно, на його думку син зробив, що не казав про перебування в АТО. Той відповів: «Звісно, правильно, ми не так хвилювалися». То я і своїм вирішив не казати. Батьки дуже переживали, і я їм говорив, що не на фронті, а на полігоні чи ще десь. Коли потім уже сказав правду, то мама розплакалась.

Хірург, Ямпіль, Був у АТО
Хірург, Ямпіль, Був у АТО

 

Перед відправленням в АТО ми пройшли 45-денне навчання. Вчили тактичній й військовій медицині. Заняття проходили у військовій частині Житомирської області. Де саме не маю права казати. Жили в казармах, як усі. Там була група інструкторів, які проходили навчання за кордоном, у США та Німеччині. Потім ми й самі стали тренерами — навчали звичайних військовослужбовців основам медичної допомоги.

За ці 45 діб навчання зі стрільби нам проводили два чи три рази. Але це було більше схоже на посміховисько. Уже потім, в АТО, спецпризначенці навчали нас стрільбі та поведінці на полі боя. Бо військовий має знати все — і як лікувати, і як воювати. У НАТОвців на першому місці вогнева підготовка, на другому — медична. І ми прагнули по такій самій програмі навчатися. Це війна і абсолютно кожного можуть поранити.

Я служив у медичній роті. Це автономний підрозділ військової частини, який забезпечує себе абсолютно всім. У складі  медроти є не лише лікарі та фельдшери, але й люди, які забезпечують її функціонування — водії, повари, інші.

Від держави у нас були старі санітарні машини у вкрай поганому стані. Дуже дякуємо волонтерам, які забезпечували нас автомобілями швидкої допомоги, привезеними з-за кордону — з Італії, Польщі. Ці машини були не нові, їх ремонтом ми займалися самі, держава не виділяла на це кошти. Волонтери допомогли з медичним обладнанням. І в результаті ми отримали два нормальних реанімобіля.

У нашої медичної роти не було якогось постійного приміщення. Ми працювали там, де проходили бої і могли зайняти для своїх потреб порожню хату, приміщення сільради чи закинутий фельдшерсько-акушерський пункт. Доводилося надавати допомогу бійцям і безпосередньо на полі бою. В мене був такий досвід.

Доводилося робити навіть пряме переливання крові. Воно заборонене, але іншого виходу просто не було. Нашою задачею було убезпечити поранених, стабілізувати їх стан та евакуювати в мобільні госпіталі.

Військова і цивільна медицина відрізняються абсолютно всім. У військовій медицині головне — збереження життя і швидке виведення з критичного стану. У цивільній медицині — збереження життя плюс профілактика. Якщо в бою когось поранило, то треба зупинити кровотечу, щоб зберегти життя. Не йде мова про операцію чи про те, щоб у даний момент займатися лікуванням — необхідно просто зупинити кровотечу. А вже на наступних етапах ідуть реконструкційні операції та відновлення. От тоді це вже цивільна медицина, де все у комплексі і не треба миттєво приймати рішення.

Чи страшно в бою? Та наче й страшно, коли розумієш, що це можуть бути твої останні хвилини. Чуєш постріли, вибухи, але все одно виконуєш свою роботу. Можливо, тому, що адреналін зашкалює.

Людина звикає абсолютно до всього. І це я помічав у всіх.

Коли тільки приїхали в зону АТО, спершу з бронежилетів просто не вилазили. Потім уже розслаблялися і бувало, що без бронежилетів знаходились навіть під час боїв. Це абсолютно неправильно, їх треба постійно носити, але, чесно кажучи, це важка штука.

Вперше мав справу з кульовим пораненням через два тижня після приїзду на війну. До того часу були різні захворювання, легкі травми. У період мінських домовленостей нічого не було, а потім пішло по-різному, хвилями. То два тижні взагалі жодного поранення, а то щодня по кілька.

Було таке, що поранені з важкими травмами помирали в мене на столі. Найважче — коли гинуть молоді хлопці, з якими тільки що спілкувався. І от за секунду ти розумієш, що людини вже не стало.

Привезли якось бійця без нижніх кінцівок, що підірвався на міні. Я лікар, і в цивільному житті бачив усякі травми і звик до такої роботи. Але деякі люди, які вперше бачили кров і такі страшні каліцтва, потім недобре себе почували.

Одного разу привезли трьох військовослужбовців, які підірвалися на фугасі. Вони повністю обгоріли, від них практично нічого не залишилося.

Були випадки, коли від людини взагалі нічого не залишалося. Тільки тінь. От просто тінь, розумієте? Чорна пляма — і все. Навіть не було що взяти для аналізу на ДНК.

На війні часто зустрічаєш людей з посттравматичним синдромом. У розмовах це проявляється неодноразовим згадування своїх загиблих побратимів і того, як вони загинули. Людина має апатію та депресію. На жаль, це є, і воно ще буде проявлятися у багатьох людей, які зазнали подібного стресу. Часто цей синдром з’являється десь через півроку після того як людина повернеться додому.

Ми і місцевих жителів лікували. Ті спочатку ставилися до нас з недовірою і зверталися тільки коли вже не було куди діватися. Але в процесі спілкування запустилося «бабське радіо», і інколи бувало таке, що ціла черга місцевих збиралася на огляд. ДНРівців не лікував. Бачити — бачив, в основному полонених, але їх швидко забирали відповідні органи.

Коли повернувся назад до роботи у Ямпіль, зі мною було щось подібне до депресії. Там, в АТО, ти як частина ланцюжка, ти працюєш і знаєш, що без твоєї допомоги не справляться. Ти маєш поставлену задачу і виконуєш її, а коли повертаєшся — немає вже того відчуття, що ти комусь потрібний. Тобто воно є, але вже не таке сильне, тому це не мотивує. І так абсолютно з усіма. До кого не зателефоную — всі так кажуть. Ніби ходиш на роботу, все добре, поруч діти сміються — але дивишся новини, телефонуєш людям, які там, і це відчуття трохи тисне.

Після повернення з армії «відпустило» через два місяці. Це не тільки в мене. Питав побратимів — так само. Наче розумієш, що вдома, але тіло твоє тут, а думками досі там.

Війна майже не сниться. Було два чи три рази, та й усе.

Спілкуюся з побратимами. Більшість із них уже мобілізовані, але дехто залишився служити там. Практично щодня спілкуємося в інтернеті, скидаємо один одному цікаві фото з роботи. Обговорюємо, у кого який випадок був, і ніби проводимо невелику конференцію — радимося, як краще в подібних ситуаціях чинити.

Професійний рівень, звичайно, завдяки отриманому досвіду виріс. Працюю зараз у Ямпільській центральній районній лікарні лікарем-хірургом поліклінічного відділення та лікарем-хірургом з надання невідкладної допомоги. В основному роблю операції на черевній порожнині, на судинах.

Операції бувають не часто. За чергування може бути зо три переломи і п’ять обробок, коли хтось чимось ріжеться, наприклад. А буває й менше. Якщо це свята, то більше, звичайно — люди починають щось чудити, і швидка все привозить і привозить.

Хірург, Ямпіль, Був у АТО
Хірург, Ямпіль, Був у АТО
Хірург, Ямпіль, Був у АТО
Хірург, Ямпіль, Був у АТО
Хірург, Ямпіль, Був у АТО

 

У хірургічному лексиконі немає поняття «складна» або «не складна» операція. Найчастіше важкі випадки — це пацієнти з запущеними хворобами. Онкохворі з третьою чи четвертою стадією хвороби — це прикрі, але, на жаль, досить часті випадки, коли пухлину вже неможливо видалити, бо є метастази, проростання в сусідні органи.

Люди звертаються до лікаря, коли вже зовсім погано. Тільки сьогодні в мене на прийомі було двоє людей з підозрою на онко. Я їм, звісно, не сказав, відправив на додаткове обстеження. Хоча бувало, що доводилось і казати, і розповідати, що метастази пішли по всьому.

А взагалі в Америці робили дослідження і дійшли до висновку, що комфорт життя людини, яка знає свій діагноз, набагато вищий, ніж тої, що живе догадками. Діагноз ми завжди повідомляємо родичам, спочатку розмовляємо з ними, і якщо вони дають згоду, то кажемо й пацієнту.

Діагностика у нас не на належному рівні. Немає сучасного обладнання, нових технологій, нових методик. Тому й рівень надання медичної допомоги не на висоті. Але є надія, що все зміниться, що стане краще.

Над тим, щоб змінити роботу, задумувався, так. Як риба шукає, де глибше, так і людина шукає, де краще. Зарплата тут низька, і не схоже, що ситуація зміниться найближчим часом.

Я не одружений, дітей немає. Коли з’являється вільний час, разом із друзями катаємося на велосипедах, подорожуємо, влаштовуємо походи у ліс, гори. Хотів би з’їздити у США. Цікаво побачити, як там живуть люди. У Європі вже був під час екскурсійних поїздок: побував у Німеччині, Чехії, Австрії, Польщі, Франції.

Фото Миколи Муковоза

Автор публикации

не в сети 6 лет

Леся Швець

Комментарии: 0Публикации: 11Регистрация: 02-05-2016
Знайти схожі статті:,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля