«Старт на миллион, финиш на копейку»

Репортаж

«Старт на миллион, финиш на копейку»

Спробуйте запитати молдован, які щоп’ятниці заповнюють ямпільські ринки, що варто побачити на тому березі Дністра. Швидше за все, вам назвуть чотири місця. Перше дуже близько — монастир біля Косеуць. Решта — сороцькі фортеця, Свіча подяки й Циганський пагорб.

Нас найбільше зацікавило останнє — район, в якому цигани живуть у гігантських маєтках, прикрашених колонами, скульптурами, ліпниною, кованими оздобами, а найчастіше — усім одразу й у великих кількостях.

Фотографії з інтернету вражали. Чого лишень варті будинки, один із яких імітує московський Большой театр, а інший — американський Капітолій, місце засідання Конгресу США. Захотілося побачити все це на власні очі, тож ми поїхали.

На пагорб веде крута стежка, на асфальт жодного натяку, на сходи — також. Із ознак цивілізації хіба каналізаційні люки, та й замість них часто дірки. На узбіччях сміття, яке, здається, роками не прибирають, зате навколо — суцільно розкішні будинки. Тут їх не менше сотні — але «звичайних», таких, як у приватному секторі в Ямполі, одиниці.

— Если в таком доме живешь, никто не будет с тобой считаться. Будут думать, что ты неудачник, — пояснює нам місцевий пожежник-молдованин, показуючи на одноповерховий будинок неподалік. За ямпільськими мірками він цілком пристойний, за тутешніми — жебрацький.

Його з колегами зустрічаємо біля самого вершечка пагорба. Там здавна була пожежна частина Сорок.

— Цыгане нам проблем не создают. Мы ведь совсем рядом живём, молдаван много вокруг. Все хотят, чтоб жилось спокойно. Поэтому ни воровства, ни ещё какого криминала нет — разве что у своих цыгане украсть что—то могут. Но тогда с ними разбирается местный барон, Артур Черарь. Вот его дом, кстати, сразу за нашим двором.

Дім барона з червоної цегли, із колонами й великим балконом. На подвір’ї просто неба іржавіють дві старі радянські «Чайки» — подейкують, на одній з них колись їздив очільник Радянського союзу Юрій Андропов. У дворі нікого немає. Від інших дізнаємось, що старший Артур Черарь, авторитетний для десятків тисяч циган чоловік, нещодавно помер. Його місце посів син, також Артур. Але він не надто контактний, тож поговорити не вдається. Пізніше в мережі знаходимо відео, яке дозволяє скласти враження про циганського лідера.

На вулицях геть порожньо, хоч уже обідня пора. Чимало дворів виглядають так, наче там ніхто й не живе. Натрапляємо на діда з повним цементу старим відром. Молдованин, підробляє в циган.

— Да спят они еще все. А многие и вовсе на заработках. В Москве.

Дійсно, більшість сороцьких циган традиційно заробляють у Москві. І цей факт дав початок ще одній легенді — яка й зробила Циганський пагорб таким колоритним. Коли настали 90-ті, «нові росіяни» стали активно будуватись. Хтось із заможних циган побачив ті розкішні будівлі й вирішив: а чому б не зробити таке й собі? І збудував у Сороках «палац». На горе іншим.

Тому що за циганськими порядками негоже мати скромніший будинок, ніж у сусіда. Тут і почалось: хтось поставив собі вісім колон, інший дістав гіпсові статуї, третій почепив на будинок барельєфи із зображеннями себе.

А щоб кожен міг оцінити успішність господаря, паркани довкола дворів ставлять високі, але прозорі.

Йдемо далі, й увагу привертає чергова будівля з колонами, але скромна, сіра й зведена давно. Біля входу купкується молодь, циган серед них не помітно. Виявилось, це місцевий сільськогосподарський технікум, вчать на агрономів. Уже давно, понад 50 років.

— Действительно, сейчас цыган у нас нет, — підтверджує здогад викладачка математики. — Есть ребята из других регионов Молдовы, раньше и украинцев много у нас училось. И было время, что и цыгане поступали, и даже заканчивали. Но сейчас в цыганских семьях другие порядки. Дома настроили, на машину денег достанут — и зачем учиться? Родители сами заставляют детей заниматься семейным бизнесом, вместо того, чтобы в школу ходить.

Навпроти будівлі технікуму, біля іржавого хлібного кіоску, кілька машин. Це стоянка таксистів. Чоловіки в засмальцьованих куртках курять, теревенять. Підходимо до них, ділимося враженнями.

І таксисти розкривають головну «родзинку» місцевих хоромів: вони порожні. У більшості кімнат — лише штукатурка, рідкісні меблі вкрито поліетиленом від пилу.

Не тому, що в цих кімнатах нікому жити: циганські сім’ї великі. Просто грошей на опалення такого великого будинку шкодують. Тим більше, усі звикли жити купою в одній кімнаті. От і не зраджують звичкам, а будинки лишаються незаселеними. Зрештою, головна їхня функція — вражати інших.

Питаємо таксистів про два абсолютно однакових недобудованих «палаци», які побачили на різних кінцях цієї вулиці. Як так сталося, що будівлі ідентичні?

— А это один мужчина сыновьям строит. У него такой же дом и в Москве есть. Начинал так масштабно, красиво — а теперь вот деньги и кончились, — чоловік у шкірянці всміхається у вуса. — Так часто у цыган. Знаете, как говорят: старт на миллион, финиш на копейку.

Місцеві кажуть, із доходами в циган стало гірше. У російській столиці за них взялась поліція, багатьом довелось перебратись у російську провінцію, в Грузію, Вірменію та Азербайджан. А заробляють там істотно менше.

Недобудов на циганському пагорбі дійсно повно, але не завжди причина у нестачі грошей. По-перше, за молдовськими законами, якщо будівництво дому не завершено, тарифи на електроенергію та інші комунальні послуги — нижчі, ніж для готового будинку. От люди й економлять. Але є й інша причина:

— Тут, знаете, как? Дом досторил — начал еще один рядом, или пристройку, или что-то еще. Если стройка во дворе не ведется — значит, дела у тебя неважно идут, — сміється таксист.

Якщо дивитись на циганський пагорб знизу, увагу неодмінно приверне гігантський золотий купол у центрі. Цей дім теж іще не готовий, але масштаби й так вражають. Зблизька він ледве влазить у кадр — з усіма своїми колонами, гіпсовими скульптурами під античність, статуями левів. Неподалік зі значно скромнішого дому вийшов молодий циган у багряному халаті. Третя дня, а чоловік, схоже, недавно прокинувся. В руці горнятко кави. Питаємо, хто й чому збудував такі хороми.

— А вы лучше у хозяина спросите. Вот он идёт, — чоловік показує на низенького дідуся в сіро-чорному костюмі й кепці. Той зовсім не схожий на власника розкішного житла. Скоріше, на сільського пенсіонера.

Звати його дядя Коля, говорити відмовляється, бо справ багато, поспішає. Але почувши, що ми з Ямполя, каже, що й сам там жив, і додає:

— В Ямполе церковь красивая. Тут такой нет. Но дома у нас круче.

Найбільша принада будинку дяді Колі — вигляд з вікон. Можна милуватись всіма Сороками, фортецею, Дністром — і вже українською Цекинівкою. Над полями довкола села якраз розійшлись хмари, туди світить сонце. Красиво.

Час вертатись додому: скоро сутенітиме, паром закінчить роботу. Спускаємося з пагорба навпростець: вузькими стежками, повз закинуті будівлі та купи сміття. Таке відчуття, що до всього за межами власних дворів тут нікому нема діла.

До Ямполя потрапляємо вже затемна. Ззаду наздоганяє чоловік. Виявилось, циган, із ямпільських. Кажемо, що були у Сороках.

— О, там такие дома! Мой друг живёт в одном — так я ночевал у него раз. Впечатляет, конечно.

— Но ведь эти хоромы не используются. Ваш дом наверняка поменьше будет.

— Ну что вы — конечно, меньше! Сколько там человеку надо.

Фото Антона Семиженко.

 

Автор публикации

не в сети 5 лет

Антон Семиженко

Комментарии: 0Публикации: 167Регистрация: 17-10-2015
Знайти схожі статті:, , ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля