Як прожити в злагоді більше 40 років

У цієї пари поважний термін подружнього життя: вони разом уже 43 роки. При цьому ці двоє — наче вічно закохані тінейджери, сиплять довкола енергією, часто всміхаючись один одному. Отже, герої нашого сьогоднішнього матеріалу — Тамара Антонівна й Анатолій Євгенович Целіки. Вони добре знають, як дати відсіч незгодам у спільному житті, й залюбки поділились цим із нами.

— Познайомились ми у Великій Кісниці, багато років прожили поряд. Вчились в одній школі, але один одного не помічали, — починає розмову 63-річна Тамара Антонівна.

— А тоді я з армії прийшов, а вона по направленню після медичного училища у Хмільник відправлялась. Я ж до армії в Хмільнику працював. Тамарина родичка недалечко від мене жила — от я й побачив, як якась «дєвочка в моём вкусе» неподалік пробігала, — включається в розмову 65-ти річний Анатолій Євгенович. — А я теж нівроку був, дівчатам подобався. Розговоритися з кимось міг без проблем: звик, багато відпочивальників у село в ті часи приїздило. А тут ще й тема є — Хмільник. Так і почалось наше спілкування.

Згодом працював на радіоламповому заводі у Вінниці, а вона медсестрою у Хмільнику. Зустрічались, у гості один до одного часто приїздили. Раніше таксі з Вінниці до Хмільника три рублі коштувало.

— Прозустрічались ми з рік. Дівка я була примітна, багато було кавалерів. Були такі залицяльники, про яких я навіть і не знала. Колись покійний голова колгоспу Безводного Коцага був до мене небайдужим. Так мене любив, що навіть на жінці одружився, що звалась Тамара. Я вже це після одруження дізналась, — із посмішкою зізнається жінка. — А собі вибрала, як серце підказало.

— Та то ж твій сусід якийсь, йому б там нічого не світило, — швидко вставляє коментар Анатолій.

— Я вірю в долю. Це точно вона. По-перше, вірю в Бога — хоч рідко ходжу до церкви, просто вірю в якусь вищу силу, в ангелів-хранителів. Ми з чоловіком прожили, як кажуть, і горі, і в радості. Пережили хвороби чоловіка непрості.

— Я всім кажу: я цій жінці зобов’язаний на все життя. Лікарі відкрито казали: шансів немає. Ноги відмовили повністю.

Було й таке, що нирки відмовляли, і набряк головного мозку був. Лікарі казали, що це один випадок із тисячі. Та я дуже хотів жити. А ще побачив Тамару — таку гарну, вона саме в декреті була.

Подружжя спільно здолало всі біди, разом перебороли хвороби. Завжди піклувались один про одного. Виростили дітей — Ларису й Романа. Останній зараз живе у Москві.

— Ну а онуки — то окрема розмова. Дашка, Олічка, Полінка — хороші діти. Із сином трішки було спорили за цю політику, а Полінка нам говорить: «А я буду вчити українську мову. Дідусю і бабусю, я, вас кАхаю!» Буває дзвонить, а в трубку чути: «Добрий вечір!» Смішна така, дитина ще мала, акцент відчувається. Ну а старші внуки вже активні в нас.

Як пара побралася? Теж не без пригод.

— Жених наш до клубу запізнився. Якусь там не ту інформацію йому передали. А колись же мобільних не було, сходились порізно. От і вийшло:

я прийшла — а жениха немає. Чекаю його під клубом, думаю: ну, все одно ж це моє весілля, залицяльників маю чимало, можна на крайній випадок кимось і замінити, — жартує пані Тамара.

— Але все ж дочекалась Анатолія. І коли коли зайшли до клубу на розпис — як хлинув дощ! Такого дощу я не бачила за все життя.

— Та то ж ти швидше прийшла, аби мене не впустити. Це сестра її сказала мені на пів першої прийти, — додає Анатолій.

— Дощ не ставав, лише коли вийшли з розпису — з’явилось сонечко. А ми тоді весілля робили в шалаші у селі. Бабуся потім сказала, що той дощ навіть вилки зі столу позмив, таку мав силу. І бабка моя, коли дощ падав, узяла ікону святої Варвари велику, й каже: «Я мочуся й ти мочися». І дощ став. Це було 23 липня 1972 року.
Весілля ми справляли разом, зійшлось чимало родичів. Анатолій працював у Великій Кісниці електриком, а я закінчила медичне училище. Відкривалась нова лікарня у Ямполі, пішла туди. А дорога від села неблизька — тому ми винайняли квартиру в Ямполі. А згодом тут на Мічуріна взяли земельну ділянку й почали будувати власний будинок.
У 1975-му ми були вже у своїй хаті. Хоча ще верх треба було добудовувати. На все життя це будівництво затягнулось, бо все робили самі. Тоді багато хто на заробітки їздив, а ми все тут, у районі.

Я отримувала 65 рублів зарплатні, чоловік 95. Непросто було — але нічого, не голодували.

— Ми темпераментні обоє, але так щоб розсердитись — ну на півгодини, або ж на 5 хвилин, як я, — каже пан Анатолій про вирішення суперечок. А Тамара Антонівна додає про розділення обов’язків. — Голова в нас у сім’ї Анатолій Євгенович. А я — шия. Гроші всі він дає мені. Буває, навіть серджусь на нього за те. Де гроші лежать, він знає, але видати їх маю я.

— Вона в мене основний фінансист, — підтверджує чоловік. — Гарно так їх складає, рівненько, купюра до купюри.

Запитую, що чоловік найбільше цінує в дружині. «Підказувати не буду», жартує Тамара Антонівна. Пауза. Тоді відповідь переводить на жарт Анатолій Євгенович:

— Вона за мене очі будь-кому вирве, а я — ні. Бо знаю, що нема за що.

Поради для молодих пар подружжя дало таке: дивитись на все просто, маючи при цьому сильну витримку.

Варто завжди говорити один одному правду, навіть якщо вийде різко та гірко. Бо, якщо правда випливе через роки, може бути велика сварка.

— Коли ж сваримось, то я стараюся іти. Йти і все, уникати конфлікту, — каже жінка. — Колись ще по молодості намагалась доводити, що права — і були ще більші конфлікти. Ось, до прикладу, вчора. Десь він знайшов мильничку й захотів прикрутити її біля колонки у дворі. Попросив мене її помити, я мила — і випадково там дещо відпало. То він насварився на мене за це. Я вже навіть у місто збиралась за новою, але спокійно насипала собі борщу, поїла, залізла в Інтернет. Тут він приходить такий радісний, і каже: «Прівєт! Там дощ бризкає, забирати стірку, чи як?»

Фото Влада Савицького.