Людина тижня

Світлана Вінницька

Півстоліття лікує людей

Чому саме ця людина?

 

В родині не було нікого, пов’язаного із медициною. А я все ж вирішила податися у цю галузь. Вступала в 60-тих роках. Тоді робота медсестри чи лікаря дуже престижною була. Подалася до Гайсинського медичного училища. Екзамени здала добре, бо ж у школі вчилась непогано. Все витягнула, опираючись лише на власні сили.

Бути лікарем не мріяла. Обрала собі професію фельдшера. Мені було достатньо того, що носила білий халат і допомагала людям. Це ж важливіше, ніж якісь службові ранги чи звання. Колись інакше ставилися до медиків. Якщо ти в білому халаті, то в тебе престиж, тобі довіряють. Взагалі не було такого поняття, як хабар. Кожен розумів, що лікувати — то робота, за яку платять зарплату. І все.

Після училища мусила кілька років відпрацювати в селі. Направили в Липовецький район, теж тут на Вінничині. Коли подивились на ті села, мені стало страшно: дороги погані, кругом убогість. Наші ямпільські багатші, ошатніші, а там не такі. Вдалося таки влаштуватися в самі Липовці, в центральну районному лікарню у лор-глазне відділення. Пропрацювала там не довго, бо вийшла заміж.

Із чоловіком Миколою ми дружили цілих сім років. Я вчилася з його меншою сестрою у Гальжбіївці. Колись гарні були вечорниці. Хлопці приходили в гості до дівчат, а ті приймали парубків в хаті. Для цього була окрема, прибрана вишитими рушниками кімната, що звалась «велика хата». Там ми всі сиділи, говорили, сміялися.

Якщо дівчині не подобався  хлопець, то потрібно було сидіти тихо й не усміхатися.

Так він мав зрозуміти, що не цікавий їй. Якщо ж всі побачили, що ти ходиш постійно із одним, то до тебе вже інший ніхто не приходив, бо знав, що ти зайнята. Тоді такі правила були.

Чоловік подався працювати на Сахалін, бо в нього там старший брат був. Забрав мене із собою, а туди аж цілих 11 тисяч кілометрів, потягом їхати 9-10 днів, потім ще літаком. На Сахаліні я влаштувалася фельдшером, завідуючою на травмпункті шахти. Не дай Бог якась аварія чи травма, потрібно було швидко надавати допомогу.

На острові були постійні заметілі, морози, вітри сильні дошкуляли. Було таке, що на роботу пішла в резинових чобітках і благесенькому  плащику, а вже  під вечір чоловік мусив приносити шубу, аби не замерзла дорогою додому. Так ми прожили на Сахаліні більше року, я завагітніла. Чоловік наполіг, аби народжувати повернулись на батьківщину, бо тоді на острові дуже висока смертність серед породіль і немовлят була. Це йшов 69-й рік.

Коли переїхали в місто, Ямпіль швидко розбудовувався. Запрацював приладобудівний завод, туди чоловік й влаштувався. Хороших спеціалістів тоді відправляли від заводу на навчання до Москви. Микола теж поїхав, повернувся й працював вже токарем та інструктором. Тоді, якщо ти хотів робити, то міг отримувати гідну зарплату, головне бажання мати.

Після декрету пішла працювати дільничою медсестрою у стару поліклініку, колишня зубна, що нині біля супермаркету «Копійка». Робила крапельниці, уколи. Тоді дуже багато уколів призначалось на дому. Медсестри кип’ятили самостійно шприци для них. За таку «дільничність» доплачували 2,5 гривень в місяць, а ставка була 65 гривень.

Коли стукнуло більше чверті століття трудового стажу, пішла на дольову пенсію, так тоді дозволяли робити. Потрібно було синів вчити, а зарплати не великі були, та й не виплачували їх. Але довго всидіти вдома не змогла. Раптово помер чоловік і я, аби впоратися з горем, вирішила завантажити себе роботою. Пішла працювати в інфекційне відділення райлікарні, там просила побільше роботи. Вона й врятувала від сильного смутку.

 

Трави я люблю, знаюся на них. Люблю вичитувати про їхні корисні властивості, пити трав’яні збори. Вірю, що вони дієвіші за синтетичні ліки. Наприклад, як заспокійливий засіб рекомендую такий збір: верес, меліса, душиця, валеріана, чебрець, іван-чай та  м’ята.  Від болей в печінці  – шипшина, кріп, кропива, сухоцвіт, глід, меліса, звіробій, ромашка, м’ята, полин, розторопша та  артишок.

Онуки та діти часто звертаються до своєї бабусі за порадами, я для них, як ходяча медична енциклопедія.

Таблетки, знаєте, зараз дуже дорогі. Та й дія в них така, що одне лічить, а друге калічить. Мають  багато протипоказань. З травами ліпше. Вони діють повільніше, але й до організму лагідніші. От прийшов чоловік, в нього хворі судини, не в змозі він докупитися тих таблеток по 400 гривень. А збір трав для судин завжди знайдеться: і для профілактики, і для підтримки.

Люблю свою професію. Робота приносить  задоволення, сили, енергію.

В роботі забуваєш про себе, про свої переживання чи власні хвороби. Їх просто не існує. Навіть не пригадую, аби колись на роботі я нездужала. Не було такого.

Почала вишивати бісером цього року, бо  стало скучно. Всім  дітям, онукам і правнучкам вишила іменні ікони. Маю і гарні вишиті пейзажні картини, роблю то тільки для рідних і для душі.

Вірю у позитивне, я — оптиміст. Не боюся перейти у інший вимір життя. Душа моя спокійна тут, то буде спокійна і там. Горджусь своїми синами, невістками, онуками та правнукам – вони  мій стимул до життя.  

Люблю спілкуватися з людьми. Люблю, коли мене щось запитують, а я можу відповісти, консультацію дати. Завжди хочу, аби людина залишилась задоволена, увагу приділяю усім.

Ще з часів роботи медсестрою усвідомила одну просту істину: доброзичливе спілкування — це початкова стадія лікування.

Якби от мала змогу повернутися на 40 років назад, то з подвійною силою допомагала б людям. Хочеться робити добро. Приємно, коли добрі твої вчинки повертаються до тебе. Варто постійно говорити рідним теплі слова вдячності та любові. Й ніколи не відмовляти нужденним.

 

Автор публикации

не в сети 8 лет

Олександра Форзун

Комментарии: 0Публикации: 59Регистрация: 26-11-2015
Знайти схожі статті:
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля