Євреї, гандбол і дачники. Чим жив Ямпіль 60 років тому

Історія

Євреї, гандбол і дачники. Чим жив Ямпіль 60 років тому

Недавно в місті презентували книжку «Неширокому кругу известные» вихідця з Ямполя, тепер професора кафедри дизайну Київського університету імені Бориса Грінченка, Юрія Афанасьєва. Чимала частина книжки присвячена Ямполю та людям, які траплялись автору на шляху. Як виявилось, у 1950-х і 60-х роках тут колоритних людей не бракувало. Як і смішних ситуацій: в залі під час розповіді Юрія регулярно хихотіли, часом реготали. Ми все записали й вибрали найцікавіше з почутого. Дізнайтесь, якими було місто, ямпільська говірка і найцікавіші ямпільчани 60 років тому.


Afanasiev-vystupЮрій Афанасьєв народився в Ямполі 9 травня 1948 року. Тут і жив до закінчення школи у 1960-х. Батько Афанасьєва керував плодовоовочевим заводом, мати довго працювала стоматологом.
Юрій Львович отримав музичну освіту, тоді культурологічну й філософську. 15 років прожив у Рівному, з 1995-го живе в Києві. Викладає, працює в керівництві вузів — зокрема, 9 років пропрацював у Київському національному університеті культури і мистецтв. У вільний час пише вірші: видав уже сім поетичних збірок.


У шкільному дитинстві я комплексував, що живу в дуже провінційному, периферійному, маленькому містечку. Мені здавалось, що десь там є великий, кращий світ. І красивіший: вчителі постійно відправляли нас читати описи природи: «Світає, край неба палає», «Зачарована, тиха Десна», «Чуден Днепр при тихой погоде» — ну скрізь усе таке красиве. А в нас, ну що в нас.

А потім, коли поїздив і по країні, і по світу, зрозумів: якби Тарас Григорович сюди приїхав і тут намалював свою мальовничу Україну — не пожалів би. Чомусь великі письменники до Ямполя не доїжджали.

Пригадую, як із братом піднімались Дністром вище — туди, де Михайлівка, Миронівка, Оксанівка — і звідти спускались надувним човном, а праворуч грізно шумів ліс Кодри, молдовські Кодри. Туди ямпільчани ходили дерен збирати — смачнющий. Кизил, тобто: в нас його так називають. А по ліву сторону вже поля були, в зелених острівцях села ховались, і там завжди, навіть у горбачовську боротьбу з алкоголем, можна було купити гарного домашнього вина.

Якщо шукати якесь одне слово, яким би висловити, що таке Ямпіль, то це — «південь». Ви скажете, що буває ще південніший південь, та ж Одеська область. Але помилуй Бог нам такий південь. Там жарюка, степ. Улітку від спеки можна хіба що в морі сховатись — якщо з головою туди залізти. А тут — нормальна, чарівна прохолода.

Трохи північніше — вже не те. У Вапнярці холодно, у Вінниці ще холодніше. А в нас тут — так, як має бути. Ідеальний клімат.

У радянські часи пропаганда любила просувати тему інтернаціоналізму. В Ямполі не треба нічого просувати. Тут дійсно сплетіння усяких національних впливів. До Другої світової війни тут було три школи — українська, російська та єврейська. По війні вони всі стали українські, але ж люди залишились. Також раніше тут була військова частина. А це значить, що тут жили діти різних народів. А ще влітку приїжджали дачники. Це в нас була подія! Зараз цього немає, а тоді, коли люди були бідніші, їм важко було їхати в Одесу, в Крим, у Ялту й Сочі — і вони їхали в Ямпіль, бо тут дешеві продукти, Дністер, пляж і чудовий гостинний народ. І для нас ці дачники були таким носієм культури! Вони привозили сучасну моду, манери. Нас, пацанів, дуже вражало, коли наші ровесники чи ровесниці, проходячи в залі кінотеатру, казали: «извините», «разрешите», «позвольте пройти», «будьте любезны». А ми, як проходили, як казали? «Пустіть!»

Молдавський вплив у Ямполі був сильний. На всіх весіллях у нас грала музика яка? Фрейлики, гецики молдавські. Ну і, звичайно, єврейський вплив — ще й який потужний! Усі ремісники, парікмахерська (так у нас казали), всі магазини, газ-вода-морожено: куди не підеш, там євреї завідують. Вчителька перша моя — Соня Ісааківна. А остання — Роза Львівна. В другій школі взагалі майже самі євреї були.

Afanasiev-shkola
У першому класі. Вчителька Соня Ісааківна — у центрі.

 

Хоча ямпільські євреї говорили нібито українською мовою, але з тією інтонацією, що ніби розмовляють своєю «одеською» мовою. І ми, ямпільчани, теж розмовляли, чесно кажучи, з єврейським акцентом: «А шо таке, ага, диви ось, ага». Або «шо ви маєте до мене?»

Ямпільська мова унікальна. По-перше, багато елементів ревнителі української мови вважають русизмами. У Ямполі ніколи не казали «так», а казали «да», не казали «ні», а казали «нє». Не казали «дивись», а казали «бійо». Казали «сидіти в тіні», «ходити в пальті», «бути в кіні». А які в нас були слова — таких немає ні в яких словниках! Як ми казали на абрикоси? «Морелі». Як казали на гриби? «Губи». А ось на губи казали «варги». Дівчина, яка була з пишними губами, як називалась? Варгата. А з довгими ногами — довголапа. Це зараз чим довші ноги, тим краще. А тоді в нас у п’ятому класі були високі гарні дівчата, а хлопчаки ще не повиростали, шмаркачі були — то й називали дівчат довголапими. Або на Україні кажуть «кавун», а ми казали «гарбуз». На те, що кажуть в Україні «гарбуз», у нас кажуть «кабак». А на кукурудзу як ми кажемо? «Бакшой», це молдавське слово. А вимова? У «сливках» — ми ж це «в» всередині не вимовляємо. А в «огірок» замість «о» — якийсь такий видих, як в англійській мові замість «р» якась тільки згадка про неї. І зацитую ще окремий уривок із книжки — як ямпільська сварлива бабка розмовляє зі своїм онуком:

— Мой бре, диви онсьо на нього, га? Завірив очі. Шо ти жабися?! Шо ти жабися до мене? Не руш ти мене, дви, високе як тополя, а дурне, як квасоля! Дви осьдо, шо ти наробив? А ондо? Я вже негодна, ти мені вже всі печінки повиїдав! Гайда, іди вже, трясця твої матір, як же ти мені в’ївся в боки!

Колись основним джерелом енергії в Ямполі був керосин. Щоб запалити домашній керогаз, треба було йти в лавку до керосинщика. Ця лавка була на підвищенні й до неї стояла величезна черга. І ті, хто цю чергу вистоював, підійшовши до керосинщика, «вклонялись» йому. Адже треба було поставити скляну банку чи каністру з проволочною ручкою. Той чоловік безпомильно черпаком наливав три літри керосину, не проливши ні краплі. Тоді, не дивлячись, брав папірець і кидав його в коробочку. А якщо покупець казав: «А здачу?», керосинщик робив таке обличчя, наче він подивився у безодню людського падіння, і казав: «Ну що це за люди? Із-за якихось копійок…» Тоді, не дивлячись, намацував потрібну комбінацію монет і давав покупцю. І навіть не дивився на людину: мовляв, «і шо смотрєть на ето сміттьо».

Колектив Ямпільського побуткомбінату на мітингу, 1965 рік.
Колектив Ямпільського побуткомбінату на мітингу, 1965 рік.

 

Уперше я побачив Лева Марковича на сцені нашого будинку культури, коли він диригував хором другої школи. По закінченні виступу він повернувся обличчям до нас, і я побачив, що в нього на лацкані орден Леніна. Я ще малий був, але вже тоді розумів, що орден Леніна в районі давали кому? Якомусь передовику сільського господарства, директору колгоспу, який зібрав багато буряка цукрового. Це аграрний район, найбільше почестей отримували землероби — і навіть секретарі райкомів мали у кращому випадку орден Трудового Червоного Прапора, а «Ленін» був недосяжним. А тут такий орден, та й простому вчителю музики. За які такі заслуги? А потім виявилось, що колись він був директором єврейської школи в Ямполі, й під час війни його евакуювали в Казахстан, де він став спершу завучем, а потім і директором школи, вивчив казахську… А коли повернувся в Ямпіль, виявилось, що директорські місця тут усі вже зайнято. Тому Лев Маркович відправився у Дзигівку робити там школу-десятирічку. І перша в нашому районі сільська школа-десятирічка — це його. Щоб поставити ту школу на ноги, він навіть узяв із собою дочок-старшокласниць.
Тоді Марковича повернули в Ямпіль, бо перша школа була в повному занепаді. Дах протікав, на трьохсот учнів не було жодного туалету, діти бігали з цим ділом десь по кущах, як і вчителі. А в той час доньці чоловіка Розі треба було поступати вчитись у Київський університет. І в неї була лише єдина юбочка, і та латана-перелатана… А в Дзигівці сім’я зібрала добрий врожай кукурудзи, пудів двісті. І він весь той прибуток кидає на ремонт школи. Свої гроші: держава того року не дала нічого.

Роза Львівна падає батьку в ноги й просить виділити з тих двохсот пудів чотири на нову спідницю. Не дав. Сказав: «Це дурниці, а в мене туалету для школярів немає».

А ще в Ямполі було чимало биндюжників. Усі думають, що це назва бандюків. Ні, биндюжник — це водій гужового транспортного засобу, биндюка — такої пласкої підводи з невисокими бортами. Биндюжники завжди є там, де є порт. Колись у Ямполі теж був порт, через нього по Дністру сплавляли хліб униз десь аж до Одеси. Так от, биндюжники — наймужніші, найгрубші представники єврейського народу. У райони, де жили биндюжники, погромники ніколи не сувались, бо ті могли влупити дуже крепко.

У ті часи інтелігента було видно за кілометр. Вони дуже чітко відрізнялись від інших верств населення. Зараз я живу у великому місті, де повно професорів, доцентів — але їх у натовпі я не вирізняю. Академіки часто схожі на колишніх наших голів колгоспів. Не на кращих голів.

У Ямполі була своя інтелігенція. Наприклад, був учитель Микола Іванович Насущний. Він ішов із гордо піднятою головою, ніби офіцер роти почесної варти. Але чому він так ішов — бо прислухався до своєї палички. Він був сліпий. Але ця сліпота надавала йому навіть ще більше шарму.


Микола Іванович мав дивовижні годинники без скла, по яких він навпомацки дізнавався час. У журналі мав трафарет із абеткою Брайля. І завжди ходив сам. Радянські закони дозволяли сліпим викладачам мати оплачуваного асистента, щоб той водив його, робив за нього документацію. Але Насущний обходився без нього. А по школі він навіть без палички ходив, так добре там орієнтувався.

Із Миколою Насущним пов’язаний один епізод, про який я досі згадую з соромом. Зайшла в нас якось розмова про нову моду. А тоді в моду увійшли вузенькі брючки, які тоді називались дудочками. Вони ще й коротенькими були, стиляги в таких ходили. І ми ж теж намагалися бути стилягами. А Микола Іванович ходив у широченних брюках, бо не міг нові моди відслідковувати.  А я, щеня ще таке, кажу: це потворно, некрасиво, але ви не можете цього бачити. І потім розумію, що був страшенно нетактовний, що мені треба вирвати той клятий язик. Він вухом не повів, просто сказав: «Я не бачу, але добре можу собі уявити». І все, зняв питання. А я на все життя запам’ятав, як треба поводитися — з його боку, і як не треба — з мого боку.

На міському стадіоні у 1950-х.
На міському стадіоні у 1950-х.

 

Гандбол ввійшов у моду в Ямполі в 1960-х. Називався, правда, «ручний м’яч». Чи «мняч», якщо по-ямпільськи. В області влаштували чемпіонат, у нас перед ним десь дістали цей гандбольний м’яч, на баскетбольному майданчику покидали в баскетбольний щит, і поїхали у Вінницю. Повернулись чемпіонами, й наступного року обласний чемпіонат проходив уже в Ямполі. Вистригли шматок поля футбольного стадіону (футбол відійшов на другий план), зробили ще одну команду, потренувались трохи — знов чемпіони. Так Ямпіль став гандбольною столицею області, а всі пацани грали тільки в гандбол.
І тут в історії з’являється Іван Петрович Шевчук.

Він вартував половини команди. Мав такий кидок, що головне — не влучити у воротаря. Бо якби він потрапляв у воротаря — це вже швидка, ноші, лікування й так далі. Коли попадав у штангу, вона верещала ще півгодини.

А раз було, якийсь придурок виліз з-за воріт, і Іван Петрович, бажаючи того чи ні, влучив у того телепня. Слава Богу, все минулось, але усі запам’ятали: нема чого лазити за воротами, коли грають серйозні люди.

Манера гри Івана Петровича нагадує мені манеру Зінедіна Зідана. Така ж постава висока, і цей профіль римський. Коли в Італії бачу цих італьяшок маленьких, які наряжаються в форму легіонерів, мені смішно. Думаю, якби Іван Петрович одяг таку форму — от це був би римський легіонер.

Іван Петрович служив у спортивній роті, а це пряма дорога у великий спорт. Знаю, що його запрошували у «Локомотив», запрошували в ЦСКА, але він приїхав у Ямпіль і скромно викладав фізкультуру у нас. Він був на голову вищий за всіх, могутній, але на жодному тренуванні не показав, що він сильніший та спритніший. Ось це зразок поведінки великої людини. Викладаючи фізичну культуру, він був викладачем культури у високому значенні цього слова.

Цікава була в нас вчителька хімії, Ставроцька Оксана Федорівна. Все казала нам: «Вчи хімію! Вчи хімію, будеш агрономом, будеш на бричці їздить!». Ми з неї сміялись, думали, що вона така недолуга й не знає, що сучасні агрономи на бричках не їздять, а на мотоциклі там чи на газіку. А вона все добре знала, просто когось іншого цитувала.
Якось викликає вона мене. Я ніколи не вчив усні предмети, робив лише письмові завдання. На щастя, міг перед уроком подивитись параграф — і все, міг відповідати. Правда, то були знання лише на одну годину й зараз вони вже вивітрились, бо не вчив, як треба. Я експлуатував свої здібності — а це неправильно, здібності треба розвивати й нарощувати. Але ж ми, люди, всі ліниві.

Отримав я з хімії п’ятірку, і до наступного уроку не готувався. І тут вона мене викликає. Я починаю імпровізувати, якось викручуюсь — але ясно, що воно не те, що треба. Вона каже тихо-тихо, пошепки, але щоб усі чули: «Сідай швиденько, щоб ніхто не бачив. Бо схопиш трієчку».

А я учився добре, трієчка мені не пасувала. Таким був її педагогічний урок. Досі пам’ятаю той сором.

Коли був шкільного віку, батька ставив не дуже високо. Моїм ідеалом тоді була інтелігентність.  А інтелігентність я розумів як начитаність, грамотність, освіченість. Тоді як батько не мав навіть загальної середньої освіти. Неграмотним він не був, але… Тому ставлення було таким собі.
Мені відкрились на нього очі на похоронах. Такого натовпу в Ямполі я ще не бачив. І що найбільше мене вразило: труну на машину навіть не поклали. Всю дорогу його співробітники з плодозаводу несли на руках, до самої могили. А машина їхала попереду пуста.

Кожну ніч, десь під дванадцяту ночі, батько йшов на завод перевіряти, як працює друга зміна. А якось прибігає до нього начальник виробництва: «Йосип Іванович! У нас забастовка!». Виявилось, вантажники відмовляються розвантажувати машину. Батько йде. Ті сидять на лавці. Він до них: «Ну шо, работаєм?» Ті пойорзали, але відвертаються, не йдуть працювати. Він узявся за ящики сам. Заніс один, повертається — і тут уже хлопці не витримали, піднялись. І все, здувся страйк.

Afanasiev-mamaСерафима Григорівна, моя мама, до 75 років очолювала стоматологічне відділення. Працювала вручну, стоматологія ж ручна робота. Це терапевт «послухав», виписав і все.
Але вона прожила не зовсім своє життя. Коли ще була студенткою медінституту, займалась у студії при оперному театрі. Там був викладач із петербурзької консерваторії, який з нею професійно займався. І на 1 вересня 1941 року було заплановано прем’єру оперної комедії, де мама мала виконувати партію. Але почалась війна, цей театр відправили кудись виступати, а маму послали на північний фронт. Усі чотири роки вона провела в прифронтовому госпіталі біля хірургічного столу. Дуже там голодувала. Хоч вона й пройшла військову кафедру, «з погонами» її не взяли. Оформили як вільнонайману, щоб не платити грошей, не давати пайок. Але, хоч було складно, з’їсти щось зі столу пораненого — ні, вона не могла.

Коли всі їхали додому, мама поїхала на іншу війну — з японцями. А потім вийшла заміж, приїхала в Ямпіль. І весь час співала вдома.
Якось мама виступала, й виступ слухали хоровики, які вокал вчать кваліфіковано, знаються на ньому. Коли вона співала, казали: «О бабка дайот!», хоча їй ще й 50 не було. Після війни її запрошували в консерваторію, але яка консерваторія, якщо в неї сестри кров’ю харкали. Вона найнялась в епідеміологічну службу.

Afanasiev-agitkultbrygada

 

А я музичне училище закінчив. Там був такий Ігор Юхновський, просто фантастична людина. Він усю війну від початку й до кінця провів у німецькому концтаборі. Через його барак пройшло 25 тисяч чоловік, вижили 19 людей. І він теж. Чому вижив? Два чинника. По-перше, він дуже хотів вижити. А по-друге, все-таки була якась допомога згори. Постійно доля підкладала йому подушечку: мовляв, живи, ти маєш своє життя ще виправдати. І він його виправдав. Усе життя пропрацював викладачем у Вінницькому музучилищі, тоді у Вінницькому педінституті викладачем музпедфакультету. Більшості він був важкуватим, не всі встигали ловити його мудрість. Але він на це уваги не звертав. Уже на першому курсі сказав, що як педагог він не годиться: «Я не буду вам вкладывать в ротик разжёванное, вы должны сами вылавливать рыбку из воды». З тих пір я бачив багато різних викладачів, але такої рибки, такої води, таких водоростей — ні. У нього було все смачне і справжнє.

І на завершення розкажу, як поступав в Одеську консерваторію. На першому іспиті отримав трієчку, прийшла тьотя й по-одеськи прямо сказала: всі, хто отримав трійку, можуть більш ніяких іспитів не здавати, їх уже зарахували. Я не став випробовувати долю й пішов на пляж. На пляж Ланжерон, який тоді Комсомольським називався. Бачу, хлопці там стрибають із хвилерізів. Я й собі. Перший раз стрибнув невдало, на пузо. Чую, всі сміються. Ну, думаю, тепер дивіться. Розігнався, підстрибнув високо — і вертикально вниз. «Бум!» Вилажу — і кров патьоками тече. Вибираюсь на берег, усі від мене шарахаються й кожен каже: «Молодой человек, вы весь в крови!» Тимчасом чую оголошення: «На Комсомольськом пляже работает медпункт, где вам окажут своевременную квалифицированную помощь». Бачу намальований червоний хрест і йду туди. Усі й далі від мене тікають: «Молодой человек, вы весь в крови!». Хіба я не знаю?
Заходжу в медпункт, сидить там медсестра у колись білому халаті. І одразу:


— Не подходите!
— Что такое? Мне нужна своевременная квалифицированная помощь.
— Не подходите!
— А чего?
— Вы же весь в крови!
— 
А что ж я должен делать?
— Помойтесь, тогда приходите!
— И где я могу помыться?
— Вы что, не видите Чёрного моря?


Пішов я до Чорного моря, а тоді ж народу було — не розступитись. І кожен з обуренням таким: «Молодой человек, вы ж весь в крови!» Поки я дійшов, помився 
в цій скаламученій воді (а вона вже не дуже морська там біля берега, там уже всяке). Помився тою водою, тут уже й ранка підсохла. Медсестра вистригла мені пасмо волосся, чимось там намастила, і я поїхав: до Вапнярки, а тоді на Ямпіль. Тоді цим маршрутом ходив маленький ПАЗик, і молодому хлопцю, звичайно, щастя сидіти не посміхалось. Того разу я теж їхав стоячи. Але тоді вперше відчув, наскільки цей автобус маленький! Я ж був хлопцем високим, і отою своєю раною на всіх наших вибоїнах бився головою об стелю цього автобуса. Так, що на ньому лишилась червона пляма. Ще довго потім їздив цим автобусом, і ця пляма там залишалась. Кожен раз дивився на неї й згадував, як поступав у Одеську консерваторію.

Фото з книжки «Неширокому кругу известные» та з архіву Історичного відділення Ямпільського музею образотворчного мистецтва.

 


«Дирижабль» починає серію публікацій про минуле Ямполя. Хочете поділитись спогадами? Знаєте цікаві історії чи людей, які їх знають і можуть нам розповісти? Маєте варті уваги фотографії? Будь ласка, напишіть нам, і ми неодмінно придумаємо, як зробити з цього цікавий матеріал. Зв’язуйтесь через e-mail drgbl@drgbl.net, або пишіть на нашу сторінку Вконтакті чи на Facebook. Чекаємо ваших повідомлень!

Автор публикации

не в сети 6 лет

Антон Семиженко

Комментарии: 0Публикации: 167Регистрация: 17-10-2015
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля