Ямпільчан від голоду рятували річкові мушлі

Ямпільчан від голоду рятували річкові мушлі

Кілька днів тому в Україні на підвіконнях запалювали свічки. Це відбувається щороку в рамках всеукраїнської акції «Запали свічку». У кожну четверту суботу листопада відзначають День пам’яті жертв голодоморів. Свідків Голодомору 1932-33 років у живих уже майже не лишилося, але їхні історії продовжують жити в сім’ях. Ми розпочинаємо серію матеріалів про Голодомор, зітканих зі спогадів поколінь, на які покладено відповідальність передавати цю пам’ять далі. Є і ямпільські.

Голодомор, Спогади, Україна

Руслана Балабух, 16 років

Ямпіль

Мені розповідала моя мама, як прабабуся в період Голодомору виживала. Вона жила в селі Довжок. Діставши трішки грошей, вона пішки відправилася в Молдову й купила там мішок зерна. Повернувшись додому, вона пекла хліб. А люди, в яких ще були гроші, купували його. Потім, коли з’явилося більше грошей, вона знову потайки ходила в Молдову, знову тягнула мішок зерна, пекла хліб. Процес так і тривав. Також вона допомагала іншим дітям, які дуже потребували хоч крихти хліба, і таким чином допомогла вижити хоч частині населення. Люди знали, де краще сховати всі запаси, аби не забрали. Точно не знаю, де ховали їжу в селі, але в Ямполі ховали в горах.

 

Голодомор, Спогади, Україна

Катерина Старокольцева, 22 роки

Дніпро

Cім’я моєї прабабусі була дуже великою — 11 дітей. До того часу, коли прийшов Голодомор, батьки померли. Молодшому ще не було десяти, а старший вже працював. Йому пощастило — працював на дніпродзержинському заводі, де годували обідами. Там знали, що в нього велика сім’я, тому часто давали додому залишки зі столів. Так моя прабабуся і вижила. Потім усе було добре — вона вийшла заміж і народила доньку. Прямо на католицьке Різдво. Погано тільки, що це було католицьке Різдво 1941-го. Її чоловіка відправили у штрафбат після звільнення Дніпра. У нас у документах досі лежить акуратно складена похоронка. Написано, що він загинув під Білоруссю. Війна закінчилася, влада змінювалася, будувався і падав берлінський мур, а моя прабабуся так і прожила все життя сама, працюючи на залізниці. Виховала доньку і отримала медальку за труд. І то добре.

 

Голодомор, Спогади, Україна

Роман Палюх, 23 роки

Шкло (Яворівський район Львівської області)

Про Голодомор мені розповідала бабуся. Але ці історії не стосуються безпосередньо нашої родини. Я із Західної України — ці території були під Польщею. Бабуся розповідала, як багато людей у цей час таємно переходили кордон і просили в людей у Західній Україні їжі. Вона народилася на початку 1940-х, але знає, як приходили до її батька. Комусь він давав мішок картоплі, комусь ще щось. На Заході голоду не було, тому люди з Центральної України намагалися потрапити сюди, щоб знайти їжу і пробратися з нею назад до своїх сімей.

 

Голодомор, Спогади, Україна

Ліза Северіна, 21 рік

Полтава

Моя прабабуся народилась у досить заможній сім’ї. Це була Вінницька область, але я не знаю назви села. У сім’ї, крім неї, було ще п’ятеро дітей: три сестри і два брати. Через заможність родину швидко розкуркулили — забрали всі поля-городи, худобу. Залишилися тільки деякі цінності на кшталт хусток і одягу, який тато дарував дівчаткам. Паспорти теж забрали, щоб не виїхали з села. Почався голод, першими від голоду померли тато і старший брат. Після цього — молодший. На нього впав чан з окропом. Залишилися тільки жінки. Вони продавали і обмінювали свої хустки і одяг на їжу і худобу. А коли все цінне закінчилося, вирішили спробувати виїхати з цього району подалі. З цим їм допоміг сільський голова. Він весь час покривав селян. Наприклад, коли приїжджали забирати врожай, то мішки з борошном і крупами кидали в річку, щоб потім виловити і розподілити серед своїх. Голова про все це знав, але не здавав. Він взагалі завжди намагався допомогти і прикрити своїх.

Ну і ще він був закоханий у мою бабусю, тому допоміг їй і сестрам дістати документи і втекти через спеціальні блокпости, які стояли навколо села. Так вони виїхали у Полтавську область, бабуся осіла там, а сестри — в інших районах. Про маму вона ніколи не говорила. Та ніби лишилася там, на Вінниччині.

 

smirnov

Денис Смірнов, 30 років

Ямпіль

Бабуся ще зовсім малою тоді була, та й розповідала про ті часи не надто охоче. Чи я не слухав.

Наш регіон не дуже зачепило, але було багато втікачів з інших регіонів, зокрема з Черкащини. Харчів таки не вистачало, тож народ виживав на підніжному кормі. Для багатьох порятунком стали банальні річкові мушлі, благо Дністер тоді багатшим на них був. Люди з-під Умані приходили, тим і вижили. Оце власне все, що запам’яталося. Ну і те, що бабуся дуже ревно берегла все, що могло піти на харч.

Досі знаходжу банки з квасолею по загашниках.

 

Голодомор, Спогади, Україна

Остап Яриш, 22 роки

Львів

У мене вся родина із Західної України. Тому, слава богу, ніхто не пережив Голодомор особисто. Але була інша історія. У нас вдома, скільки себе пам’ятаю, стояла стара швейна машинка Singer. Ну, стоїть собі та й стоїть, ніколи не задумувався, де ми її взяли. Але потім прабабця Катерина розповіла історію, яка мене шокувала. Виявляється, десь у 1933 році в її село, Банюнин Львівської області, прийшла дуже худа й виснажена жінка. Вона несла на плечах оту швейну машинку. Постукала до прабабці додому, сказала, що з центральної України, і попросила виміняти машинку на хліб і зерно. Прабабця, звісно, хотіла тій жінці просто так дати їсти, але та сказала, шо їй вже важко ту машинку нести, і тому вона хоче її обміняти.

Моя бабця погодилась. Казала, шо очі тої жінки світилися від щастя, коли вона побачила теплий хліб. Не пам’ятаю, скільки точно вона тій жінці зерна й хліба дала, але не дуже багато… Та машинка й досі у нас є, до речі. Прабабця померла, на ній вже ніхто не шиє, але машинка стоїть і постійно нагадує ту історію.

 

Голодомор, Спогади, Україна

Анастасія Бондаренко, 21 рік

Київ

Мій прапрадід загинув від голоду. Бабуся каже, що пішов по їжу, але був уже такий знесилений, що на зворотному шляху впав. Знайомі знайшли його вже мертвим, віднесли додому. Це була зима 1932-33 років, і моя прабабуся з її мамою самостійно його ховали. Сім’я тоді жила у Новограді-Волинському, а старша сестра прабаби переїхала до Харкова.

У великих містах було трохи більше харчів, аніж в областях, і якимось дивом вдалося передати посилку з крупами. Наймолодша донька в родині Нюся вже спухала від голоду. Прабабуся Надя, якій було тоді 13, казала, що вночі того ж дня сім’я прокинулася від того, що хтось гриз крупу сирою — підскочили, бо подумали, що це миші. Але це була маленька Нюся, яка приповзла до посилки.

Як прапрадід загинув, то прапрабабуся Анастасія шукала, де можна ще працювати за їжу. Знайшлися люди, що мали схованими кілька мішків борошна. За ванну тіста, що тоді замісила прапрабаба, вона отримала одну буханку хліба. Нею і харчувались місяцями, потрошки. Бабуся Анастасія давала маленькі скибочки хліба кожній доньці, а бабуся Надя ховала частину. Якось прапрабаба, зморена голодом, зібрала всіх чотирьох доньок сказати, що їсти більше нема чого, вони помирають. Тоді Надя дістала ті кілька останніх збережених корочок, за рахунок яких вони трошки ще протягнули. Потім знайшли в собі сили шукати на полях картоплю, що не докопали з осені.

І нарешті прийшла весна. Тоді вже можна було збирати кропиву. Це було справжнім порятунком.

Трохи згодом, як почалося все більше випадків канібалізму, і смерті йшли на сотні тисяч, почали видавати картки на хліб. Одного разу в прапрабабусі її картки вкрали, і вона гірко плакала. Тоді вони пішли з Надею шукати корисні трави, хоча б щось їстівне, і натрапили на чужий загублений гаманець, де були чиїсь хлібні картки. Надя була щаслива, а мама їй сказала: «Не радій, Наденька, це горе для когось».

Прабабуся так до кінця життя й ховала їжу по куточках, не могла викинути жодного шматочка. Це страх, якого неможливо позбутись. Але, врешті-решт, ця історія про силу людської доброти та гідності. Люди звіріли від голоду, але з усіх сил трималися за рештки здорового глузду, з останніх сил намагалися допомагати одне одному вижити вижити тілом і не загинути духом. І вони впоралися, вижили, дали життя нам, мені. Щоб ми пам’ятали, боролися, прагнули, цінували.

 

Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Увійти за допомогою: 

Оголошення

Увійти

Увійти за допомогою: 

Реєстрація

Увійти за допомогою: 

Generation password