«Жодна районка не могла критикувати Першого»

На зустріч з нами в одному з вінницьких пабів 62-річний Віктор Скрипник приніс кілька старих газет, на яких написано: «Слово хлібороба». Саме так колись називалася єдина газета нашого району. «Ямпільськими вістями» вона стала лише у 1991 році.

— Ми вирішили, що Ямпіль перестав бути аграрним містом — були заводи, була промисловість. Знадобилася назва, яка б асоціювалася не тільки з сільським господарством. Але ми її не самі обирали — читачі пропонували у листах, — розповідає Віктор Скрипник.

Він очолював газету з 1985 по 1994 рік. Нині живе і працює у Вінниці, є одним із журналістів газети RIA і видання Верховної Ради «Голос України».

Розповідь про свої дев’ять років ямпільського життя, Скрипник починає зі спогаду про трикімнатну квартиру навпроти районного суду. Там він мешкав із дружиною і двома дітьми — сином і донькою, яка народилася вже у Ямполі.

— Коли мені запропонували працювати тут головним редактором, я не одразу погодився. До того я взагалі в Ямполі ні разу не бував.

До Ямполя

Народився і виріс Віктор Скрипник недалеко від нас — у Могилів-Подільському районі, в селі Сугаки. «Гратися у журналістику» почав ще в дитинстві.

— Писав у нашу районку. І в Київ писав. Мої статті друкували в «Юному ленінці», це була центральна українська піонерська газета. Вона йшла на соцкраїни, і мені, як автору, писали листи з Польщі, Болгарії, Чехії. З однією болгаркою листувався до самої армії.

Каже, що досі зберігає вдома квитанції про отримання гонорарів — по три з половиною, по п’ять карбованців за статтю.

— Коли був студентом, то за п’ять карбованців літав літаком з Києва до Тернополя у відрядження. Але це за півціни. Так квиток десятку коштував, — розповідає чоловік.

Журналістиці Віктор Скрипник навчався у Києві в університеті імені Шевченка. Після закінчення отримав направлення на роботу у вінницьку молодіжну газету, але замість цього повернувся до Могилева-Подільського, став заступником редактора місцевої газети. Батько помер, мати залишилася вдома сама — хотів бути ближче до неї. Через три роки переїхав до Ямполя.

Хата-мазанка

Першим, що вразило Скрипника на новому місці, була будівля редакції газети, котра на той час називалася «Слово хлібороба» — звичайна хата-мазанка, без ремонту і водопостачання. У редакції було 14-15 осіб, журналістів із них було сім-вісім — в основному з педагогічною освітою. Зарплатня редактора складала 190 карбованців, журналістів — 120-140.

Газета виходила тричі на тиждень. Кожен випуск мав чотири сторінки, у святкові дні — вісім.

— Перше, що зробили, — змінили розмір і малюнок назви газети на першій шпальті. Він був зовсім маленьким,не привертав увагу. Стали давати більше новин. І більше фото — частину з них замовляли у Києві в інформагенстві. Вони йшли на таких пластикових пластинах, з яких одразу можна було друкувати у типографії.

Слово хлібороба, Редактор RIA, Журналістика

Сама типографія знаходилася за двісті метрів від редакції. Процес друку тоді був значно складнішим, ніж нині, і займав багато часу. Усі працівники редакції розходилися домівками уже о шостій вечора, а редактору доводилося затримуватися допізна.

— Я обов’язково мав підписати газету до друку. Бо мій підпис знімав відповідальність з працівників типографії. У нас із ними склалися гарні стосунки, і якщо мені було щось потрібно, вони завжди йшли назустріч. Наприклад, святкові випуски на Новий рік чи там на інші свята друкували у кольорі. Для цього газету потрібно було два рази “проганяти” на друкарській машині.

Партія

Якось Скрипник вирішив змінити формат газети. Замість А3 формату [такого ж розміру, як номер Дирижабля] надрукували вдвічі більшого — А2. Такими виходили обласні газети. За це нововведення редактор ледь не поплатився роботою:

— Був такий скандал! Виявляється, так не можна, це не за ГОСТом, не має районка бути такого розміру. Добре, що перший секретар райкому партії заступився за мене і все вдалося залагодити.

На першій шпальті «Слова хлібороба» під назвою газети написано: «Орган Ямпільського районного комітету Компартії України». Головним у районі тоді був Іван Стеблина — перший секретар райкому партії. Його Скрипник у розмові називає просто: Перший.

— Жодна районка не могла критикувати свого Першого. Але не було такого, щоб я узгоджував з кимось теми чи давав читати матеріали перед друком.

Редактор бував на усіх нарадах за участі районного керівництва. Це було обов’язковою вимогою.

— Дехто з колег, редактори з інших районів, просто сиділи на нарадах, як весільні генерали. Я завжди слухав і нотував, хто що каже. Особливо, коли когось критикували. Потім ми використовували ці факти для підготовки статей. Пам’ятаю, якось Перший запитував: «Як тобі так вдається в ціль бити?». Він уже й сам забув, кому яке зауваження робив, а газета про це написала.

Соціалізм

Атмосферу, в якій доводилося працювати, Віктор Скрипник називає задушливою. Треба було писати про соціалістичний рай та ігнорувати реальність, яка йому часто суперечила.

— Наприклад, пишемо статтю про доярку. Вона розповідає, що їй немає, чим хату покрити, дах протікає, просить згадати про це в статті. Натомість доводилося писати, які в неї є ордени та нагороди. А в 90-му чи 91-му році один вінницький журналіст в обласній газеті написав, як фронтовика поховали, загорнувши у целофан, бо не знайшли дощок на труну. То його тоді викликали в обком і сварили: «Нащо ти про це написав, це ж поодинокий випадок, не притаманний нашому способу життя».

Серед найбільш гучних матеріалів Скрипник згадує статтю про браконьєрів:

— Був скандал на увесь район. Хлопці з водного господарства займалися в лісі браконьєрством. У них було прикриття, кореспондент його викрив. Було багато «ходаків» з проханням не друкувати статтю, але вона вийшла.

Гості

Найбільше Віктор Скрипник любив спілкування з гостями міста або успішними вихідцями з Ямполя, які приїздили сюди у відпустки.

— Познайомився з величезною кількістю цікавих людей. Ми завжди запрошували їх до себе у редакцію, спілкувалися, а потім підтримували зв’язок через листування. З ними газета ставала веселішою — стільки історій вони нам розказали. Запам’ятався Олександр Гресько, він був відповідальним секретарем Олімпіади-1980, яка проходила у Москві. Казав, що якби у Ямполі був міст, то він точно опинився б на маршруті олімпійського вогню.

Розвал Союзу

Партійній конференції, на якій оголосили про розвал Союзу, присвятили цілий номер на вісім шпальт, згадує Віктор.

— І ми туди дали статтю про чоловіка, який першим у районі написав заяву про вихід з партії, вклав партійний квиток у конверт і відіслав до райкому. Це була бомба. Пам’ятаю, як на засіданні у Вінниці партійці сиділи і передавали з рук у руки нашу газету і хитали головами. Але мені за те нічого навіть не сказали. Не ті часи вже були.

Коли Україна стала незалежною і компартія втратила владу, становище районної газети практично не змінилося. Просто тепер «Першим» став голова райадміністрації.

У 1994 році Віктор Скрипник відкрито виступив проти тодішнього очільника району Івана Кіловатого на сесії райради. Після цього уже не міг працювати. Постійно викликали на килим. Зрештою, він звільнився.

Перебрався з родиною у Вінницю і зробив стрибок у кар’єрі: влаштувався на посаду заступника головного редактора головної газети області «Подолія».

Каже, що й досі спілкується з деякими своїми колишніми підлеглими з «Ямпільських вістей». А в самому Ямполі востаннє був 2008-го року під час повені.

Фото Євгена Фролова