«Жодна районка не могла критикувати Першого»

«Жодна районка не могла критикувати Першого»

На зустріч з нами в одному з вінницьких пабів 62-річний Віктор Скрипник приніс кілька старих газет, на яких написано: «Слово хлібороба». Саме так колись називалася єдина газета нашого району. «Ямпільськими вістями» вона стала лише у 1991 році.

— Ми вирішили, що Ямпіль перестав бути аграрним містом — були заводи, була промисловість. Знадобилася назва, яка б асоціювалася не тільки з сільським господарством. Але ми її не самі обирали — читачі пропонували у листах, — розповідає Віктор Скрипник.

Він очолював газету з 1985 по 1994 рік. Нині живе і працює у Вінниці, є одним із журналістів газети RIA і видання Верховної Ради «Голос України».

Розповідь про свої дев’ять років ямпільського життя, Скрипник починає зі спогаду про трикімнатну квартиру навпроти районного суду. Там він мешкав із дружиною і двома дітьми — сином і донькою, яка народилася вже у Ямполі.

— Коли мені запропонували працювати тут головним редактором, я не одразу погодився. До того я взагалі в Ямполі ні разу не бував.

До Ямполя

Народився і виріс Віктор Скрипник недалеко від нас — у Могилів-Подільському районі, в селі Сугаки. «Гратися у журналістику» почав ще в дитинстві.

— Писав у нашу районку. І в Київ писав. Мої статті друкували в «Юному ленінці», це була центральна українська піонерська газета. Вона йшла на соцкраїни, і мені, як автору, писали листи з Польщі, Болгарії, Чехії. З однією болгаркою листувався до самої армії.

Каже, що досі зберігає вдома квитанції про отримання гонорарів — по три з половиною, по п’ять карбованців за статтю.

— Коли був студентом, то за п’ять карбованців літав літаком з Києва до Тернополя у відрядження. Але це за півціни. Так квиток десятку коштував, — розповідає чоловік.

Журналістиці Віктор Скрипник навчався у Києві в університеті імені Шевченка. Після закінчення отримав направлення на роботу у вінницьку молодіжну газету, але замість цього повернувся до Могилева-Подільського, став заступником редактора місцевої газети. Батько помер, мати залишилася вдома сама — хотів бути ближче до неї. Через три роки переїхав до Ямполя.

Хата-мазанка

Першим, що вразило Скрипника на новому місці, була будівля редакції газети, котра на той час називалася «Слово хлібороба» — звичайна хата-мазанка, без ремонту і водопостачання. У редакції було 14-15 осіб, журналістів із них було сім-вісім — в основному з педагогічною освітою. Зарплатня редактора складала 190 карбованців, журналістів — 120-140.

Газета виходила тричі на тиждень. Кожен випуск мав чотири сторінки, у святкові дні — вісім.

— Перше, що зробили, — змінили розмір і малюнок назви газети на першій шпальті. Він був зовсім маленьким,не привертав увагу. Стали давати більше новин. І більше фото — частину з них замовляли у Києві в інформагенстві. Вони йшли на таких пластикових пластинах, з яких одразу можна було друкувати у типографії.

Слово хлібороба, Редактор RIA, Журналістика
Слово хлібороба, Редактор RIA, Журналістика
Слово хлібороба, Редактор RIA, Журналістика
Слово хлібороба, Редактор RIA, Журналістика

 

Сама типографія знаходилася за двісті метрів від редакції. Процес друку тоді був значно складнішим, ніж нині, і займав багато часу. Усі працівники редакції розходилися домівками уже о шостій вечора, а редактору доводилося затримуватися допізна.

— Я обов’язково мав підписати газету до друку. Бо мій підпис знімав відповідальність з працівників типографії. У нас із ними склалися гарні стосунки, і якщо мені було щось потрібно, вони завжди йшли назустріч. Наприклад, святкові випуски на Новий рік чи там на інші свята друкували у кольорі. Для цього газету потрібно було два рази “проганяти” на друкарській машині.

Партія

Якось Скрипник вирішив змінити формат газети. Замість А3 формату [такого ж розміру, як номер Дирижабля] надрукували вдвічі більшого —  А2. Такими виходили обласні газети. За це нововведення редактор ледь не поплатився роботою:

— Був такий скандал! Виявляється, так не можна, це не за ГОСТом, не має районка бути такого розміру. Добре, що перший секретар райкому партії заступився за мене і все вдалося залагодити.

На першій шпальті «Слова хлібороба» під назвою газети написано: «Орган Ямпільського районного комітету Компартії України».  Головним у районі тоді був Іван Стеблина — перший секретар райкому партії. Його Скрипник у розмові називає просто: Перший.

— Жодна районка не могла критикувати свого Першого. Але не було такого, щоб я узгоджував з кимось теми чи давав читати матеріали перед друком.

Редактор бував на усіх нарадах за участі районного керівництва. Це було обов’язковою вимогою.

— Дехто з колег, редактори з інших районів, просто сиділи на нарадах, як весільні генерали. Я завжди слухав і нотував, хто що каже. Особливо, коли когось критикували. Потім ми використовували ці факти для підготовки статей. Пам’ятаю, якось Перший запитував: «Як тобі так вдається в ціль бити?». Він уже й сам забув, кому яке зауваження робив, а газета про це написала.

Соціалізм

Атмосферу, в якій доводилося працювати, Віктор Скрипник називає задушливою. Треба було писати про соціалістичний рай та ігнорувати реальність, яка йому часто суперечила.

— Наприклад, пишемо статтю про доярку. Вона розповідає, що їй немає, чим хату покрити, дах протікає, просить згадати про це в статті. Натомість доводилося писати, які в неї є ордени та нагороди. А в 90-му чи 91-му році один вінницький журналіст в обласній газеті написав, як фронтовика поховали, загорнувши у целофан, бо не знайшли дощок на труну. То його тоді викликали в обком і сварили: «Нащо ти про це написав, це ж поодинокий випадок, не притаманний нашому способу життя».

Серед найбільш гучних матеріалів Скрипник згадує статтю про браконьєрів:

— Був скандал на увесь район. Хлопці з водного господарства займалися в лісі браконьєрством. У них було прикриття, кореспондент його викрив. Було багато «ходаків» з проханням не друкувати статтю, але вона вийшла.

Гості

Найбільше Віктор Скрипник любив спілкування з гостями міста або успішними вихідцями з Ямполя, які приїздили сюди у відпустки.

— Познайомився з величезною кількістю цікавих людей. Ми завжди запрошували їх до себе у редакцію, спілкувалися, а потім підтримували зв’язок через листування. З ними газета ставала веселішою — стільки історій вони нам розказали. Запам’ятався Олександр Гресько, він був відповідальним секретарем Олімпіади-1980, яка проходила у Москві. Казав, що якби у Ямполі був міст, то він точно опинився б на маршруті олімпійського вогню.

Розвал Союзу

Партійній конференції, на якій оголосили про розвал Союзу, присвятили цілий номер на вісім шпальт, згадує Віктор.

— І ми туди дали статтю про чоловіка, який першим у районі написав заяву про вихід з партії, вклав партійний квиток у конверт і відіслав до райкому. Це була бомба. Пам’ятаю, як на засіданні у Вінниці партійці сиділи і передавали з рук у руки нашу газету і хитали головами. Але мені за те нічого навіть не сказали. Не ті часи вже були.

Коли Україна стала незалежною і компартія втратила владу, становище районної газети практично не змінилося. Просто тепер «Першим» став голова райадміністрації.

У 1994 році Віктор Скрипник відкрито виступив проти тодішнього очільника району Івана Кіловатого на сесії райради. Після цього уже не міг працювати. Постійно викликали на килим. Зрештою, він звільнився.

Перебрався з родиною у Вінницю і зробив стрибок у кар’єрі: влаштувався на посаду заступника головного редактора головної газети області «Подолія».

Каже, що й досі спілкується з деякими своїми колишніми підлеглими з «Ямпільських вістей». А в самому Ямполі востаннє був 2008-го року під час повені.

Фото Євгена Фролова

Автор публикации

не в сети 4 месяца

admin

Комментарии: 0Публикации: 382Регистрация: 06-08-2015
Знайти схожі статті:,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля