Людина тижня

Сергій Мазур

Рятувальник, який не любить геройські фільми

Чому саме ця людина?

У  мами день народження — 26 квітня, це той день, коли рванув Чорнобиль. Постійно на її свято в родині згадували про ту страшну подію. Я наслухався тих розповідей і мені захотілось стати пожежником. Щоб людям помагати. А ще в мене старші брати пожежники, вони розказували багато про свою роботу, а я слухав і заздрив.  

Геройські фільми не люблю. Їх цікаво дивитися тим, хто не  «вариться» у професії.

Спецефекти у кіно ніщо,  у порівнянні зі справжньою екстремальною ситуацією на виїзді.

Маємо традицію: обливати молодого пожежника водою. Все має бути несподівано і вже після виїзду. Так проходить бойове хрещення чи посвята в лави пожежників. Ми так бажаємо один одному поменше екстремальних викликів та хорошої служби.

Машини завжди наповнені водою, однієї заправки вистачає десь на 15 хвилин гасіння пожежі. В одну секунду можемо подати 40 літрів води. Людину вагою 60 кілограмів такий потік збиває з ніг.

У дитинстві мріяв стати вчителем фізкультури, як мій батько. В школі любив спорт, займався на турніках. Це стало в нагоді, коли вступав до училища, бо там особливий акцент йде на фізичну форму.

Бути вчительською дитиною важко.  Мати вчитель англійської, батько — фізкультурник. Що б не скоїв в школі, батьки поруч. Вони мені постійно наказували поводитися гарно, бути слухняним, не вестися на дурниці. Ці настанови вдавалося виконувати не завжди. Часто зауваження були через дівчат, ті жалітися, що я їх смикаю за коси.

Родом сам із Вендичан сусіднього Могилів-Подільського району. До Ямполя привело кохання. Дружина Альона родом із села Пороги. Вона після закінчення університету за направленням пішла працювати у вендичанську школу, вчити алгебрі і геометрії. А там вже викладали мої батьки. Щастить мені в житті на цих вчителів… Загубився я між ними.

Коли був курсантом, нас із училища не відпускали додому. Але в одній із розмов мати розказала мені про молоду вчительку, що працює у школі, навіть номер її телефону дала.

Порадила подзвонити. Вже, мабуть, тоді вгледіла в Альоні свою майбутню невістку. Я взяв і подзвонив.

З Альоною було цікаво розмовляти. Місяць у нас тривав тривав телефонний період.  А побачилися вперше на Новий рік. Прозустрічалися півтора року, потім мав знайомство з її батьками, після якого вже ввечері й зробив пропозицію.

Мрію про сімейну поїздку на море. Хочу повезти туди своїх дітей. У мене син — Владислав, йому чотири, і донька — Аріна, їй три. А ще зараз дружина чекає третього малюка. Буде син.

Думаю, на цьому поки зупинимося.

Отримую 3,5 тисячі гривень. Всі зароблені гроші та вільний час витрачаю на сім’ю. Дружина в мене зараз у дитсадку працює. Їй важкувато трохи. Тому допомагаю, чим можу. У вихідні займаюсь ремонтом будинку, щоправда, він просувається помалу.

Маємо на виїзд одну хвилину. За цей час потрібно одягнути захисний одяг та взяти все необхідне. Перша у моєму житті пожежа — займання базарної будки із автохімією — була у Вінниці. Гасили годину, заливали вогонь піною. Тобто спеціальною речовиною, яка утворює піну і не пропускає кисень.

Пожежнику треба підтримувати гарну фізичну форму. Ведеться навіть журнал кожного з працівників, де записуються результати та оцінки. Раз в півроку проходимо тренування, як фізичні, так і психологічні. Кожного ранку: зарядка, пробіжка та потім загальні вправи. За собою потрібно стежити, тримати себе в руках. Не запускати, одним словом, бо відновлюватися важко.

Проходимо навчання у димокамері, де потрібно пройти певний шлях із перешкодами, що імітують пожежу. Це важка дистанція, а пройти її потрібно на час. Мій рекорд — півтори хвилини.

Так, щоб конкретно врятував комусь життя — то не було такого. Але групою не раз виносили людей із вогню та диму.  

В задимлене приміщення пожежник не повинен заходити один. По нормативам маємо заходити по троє. Ми відповідаємо один за одного.

Якось рятував кішку, але то було на службі у Вінниці. Зателефонувала жінка, мовляв, кіт давно сидить та височенному дереві, мявкає  та боїться злісти. Взяли драбину, одягнув рукавиці і поліз за тим котом. А він пручався, дряпався та не хотів із того дерева злазити. Але таки зняли.

Часто бачу згорьованих людей, які в пожежі втратили буквально все. Хочеться їм зарадити, сказати тепле слово.

Морально важко розпитувати погорільців про те, як все сталося, фотографувати згарище. Але треба так робити, бо служба.

Мав виїзди і на хибні виклики. Їх в телефонну слухавку не розпізнаєш, перевірити можемо вже тільки на місці. Буває так діти бешкетують. Але за таке можна ж купу проблем отримати, це як з вогнем гратися.

Цей рік, 2016, зустрів на чергуванні. Звичайно, тягнуло  до дітей та дружини, але служба-службою, ми були на варті безпеки інших. Вже о 10 ранку 1 січня я приєднався до новорічних святкувань, наверстував упущене.

В садочку щороку проводимо свято під назвою «Тато, мама і я  — пожежників сім’я». Беру рації з роботи, пожежні рукави та розповідаю дітям про вогонь і безпеку. Не встигаю відповідати на їх питання про машину, пожежі. Вони обступлять мене і давай: а як це, а чого так, а можна так… Приїздили якось навіть  у садок на резервній машині, показували її дітям. Ті стояли із великими очима як вкопані. Під кінець ми їм навіть воду пустили. Радості в малих було — не передати.

 

Автор публикации

не в сети 6 лет

Олександра Форзун

Комментарии: 0Публикации: 59Регистрация: 26-11-2015
Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля