Як ямпільчанин у Сороках сандалями торгував

Було це у 90-х роках. Їздили тоді ямпільчани у Сороки продавати все, що тільки можна. І сметану, і ковбасу, і шмаття різне. Курс був такий, що виходило вигідно. А сам бізнес простий: закуповуєшся в Одесі чи Хмельницькому, потім на пором через Дністер — і на ринок. До Сорок від переправи навіть спеціальний автобусний «чартер» ходив. Продавців возив немолодий уже чоловік, Вася Молдован. Майже завжди їздив «під мухою», тверезим його мало хто бачив. Бувало, зупинить Васю даішник, попросить дихнути. Той як хукне — у бідного даішника очі на лоба:

— Да вы же пьяны!

А Молдован і не сперечається:

— Ваша правда. На тебе деньги, и ты тоже будешь пьян, — і протягує через віконце гроші.

Але байка не про нього, а про ямпільського бізнесмена Сашу. Продавав він взуття. Було літо, тому привіз у Сороки сандалі: дорослі, дитячі, підліткові. Стоїть, покупців чекає. Але клієнт не клює, ніхто нічого не купляє. А час минає, Саша вже злитися починає. Аж тут підходить до нього чоловік, довго роздивляється одну пару. Каже:

— Они на моего пацана не подойдут. Болтаться будут на ноге. Меньшего размера нет?

— Бери эти.

— Но как же я возьму, если ножка маленькая, а они большие?

— С теплым носком сандалик нормально пойдет, — викручується Саша, бо ж продати товар треба.
— И то правда!

Повірив покупець пораді, купив взуття. Саша зрадів, що торгівля рушила — і побіг у магазин за пляшкою. «Обмив» почин, стоїть знов — чекає наступного покупця. Настрій бойовий.

Аж тут хвилин через сорок бачить: дибає мужик із сандалями назад, та похнюплений такий…

— Слушай, а меня жена из дома выгнала, — каже.

— Чего?

— Сказала, что теплый носок и сандалик вместе не носятся.

Довелося ямпільчанину повертати гроші. Мусив позичати, бо ж все пропив. Додому Сашко з порожніми кишенями повернувся, бо так нічого в той день і не продав. Добре, хоч самого з дому не вигнали.