«Якщо не ми, то вже ніхто»

До дня рятувальника «Дирижабль» поспілкувався з хлопцями з ямпільської пожежно-рятувальної частини №35. Тепер ми знаємо, як вони потрапили на цю роботу і що їм довелось на ній пережити.

Олександр Шлягун, 39 років

Пожежником працюю вже 10-ий рік. Стати рятівником, мабуть, змусив випадок у дитинстві, коли я допоміг урятувати будинок сусіда. Ідучи зі зміни додому, підсвідомо пам’ятаю: знімаючи форму, обов’язки рятівника я з себе не знімаю. Наша професія стресова, тому маємо постійно тримати себе в руках, бути готовим приймати рішення в екстремальних ситуаціях. Бути пожежником не значить бути лідером, адже це командна робота. На гасіння пожежі завжди їде троє рятівників, створюється ланка ГДС (газодимова служба). Кожен у цій ланці виконує свою роботу, має при собі певне спорядження, і лише разом ми можемо якісно й швидко локалізувати пожежу, врятувати людину. Раз на квартал із нами спілкується психолог, у кожного перевіряє психологічну стабільність, дізнається про атмосферу в колективі. Якщо людина не пройшла цю перевірку, проходити медичну комісію далі чи подавати документи на роботу нема сенсу. Висновок психолога — визначальний.

Олександр Гончарук, 25 років

У пожежників є традиція посвяти в професію — обливання новобранця водою. Про неї знають всі, але сам процес має відбутись несподівано і обов’язково після першого виїзду на пожежу. Мене посвятили у пожежники ще в дитинстві, десь у 8-річному віці. Так склалось, що мій батько працював у цій же частині, і я приходив до нього на роботу. Так і потрапив під воду. Пізніше навчався там же, де й батько. У сусідньому районі, після гасіння магазину, мене облили вдруге. Зараз я працюю в Ямполі разом із сестрою: вона теж обрала шлях рятувальника, так що ми разом з нею продовжуємо династію. Під час навчання й служби я не раз зустрічав жінок у цій професії. Звичайно, спорядження у 25 кілограмів вони не вдягають — але на посаді, наприклад, диспетчера жінки незамінні. Ще в нас є традиція після виклику сушити пожежні рукави. Розвішуємо їх біля нашої бесідки з криницею. Коли приходиш на роботу й вони сухі — значить, усе добре.

Максим Марков, 24 роки

Працюю пожежником уже п’ятий рік, а сподобалась ця професія мені ще в дитинстві, коли рідний дядько захоплено розповідав про свою службу. Маємо 4 караули по 5 людей, графік роботи — доба через три. Робочий день поділено на фізичну й теоретичну підготовку.

На курси підвищення кваліфікації їздимо до Вінниці. Там, серед іншого, вивчаємо, як правильно надавати домедичну допомогу. Недавно зранку ми отримали виклик: жінка впала у криницю. Сильно пошкодилась, були перелами. Діставали її звідти дві години. Жінку врятувало, що криниця була не докопана й без води.

Координуємось із різними міськими службами. Наприклад, якщо приїжджаємо на гасіння пожежі у квартирі й там струм напругою 220 вольт, ми маємо обладнання і право відімкнути його від мережі самостійно. А якщо напруга 380 вольт — тільки за погодженням РЕСу. Найскладніше гасити електричні трансформатори. В них є мастила, які гасять довго і спеціальними рідинами.

Віталій Дерибабчук, 20 років

Взагалі-то, я хотів стати військовим. Але, коли їхав поступати до Львова, у Вінниці побачив бігборд із рекламою вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності. І одразу ж змінив своє рішення й поступив учитись на рятівника.

Під час навчання й роботи велика увага приділяється фізичній підготовці пожежників. Ми постійно займаємось, тренуємось, щотравня здаємо іспити й кожен отримує свою оцінку. Також ми вчимось орієнтуватись у закритих темних кімнатах, коли ситуація максимально наближена до задимленого приміщення, де нічого не видно. Так перевіряють нашу стресостійкість і вміння швидко знайти вихід зі складних ситуацій.

Володимир Вовк, 25 років

Стати рятувальником — мрія дитинства, змалечку хотів робити людям добро. Я диспетчер, приймаю виклики. Робота відповідальна, адже треба дізнатись у людини в стресовому стані місце й адресу пожежі, заспокоїти її, розпитати про характер займання, щоб паралельно викликати інші служби. Ми часто виїздимо й на місця ДТП, коли треба відкрити дверцята, розблокувати чи й розпиляти машину. Трапляються виклики й в інші райони, хоча їх майже завжди на півдорозі скасовують. Це тому, що пожежі ділять на три рівні: перший та другий мають локалізувати місцеві служби, а от третій ранг — це підвищена небезпека. Якщо, не дай Бог, у сусідньому районі горітиме школа чи садок, ми обов’язково туди виїдемо.

Наші машини завжди повні води, в одній вміщається до двох тонн. Здається, що багато, але врахуйте, що з пожежного рукава вода ллється зі швидкістю 40 літрів на секунду. Тож цих двох тон вистачає на 10-15 хвилин, а далі треба шукати джерело води на місці виклику. У містах простіше, бо там є гідранти. А в селах доводиться використовувати річки, озера і ставки.

Віталій Травінський, 24 роки

Якось нам зателефонували діти й викликали рятувати собаку, який упав у закинуту криницю. Коли ми його витягли, діти дивились на нас, як на героїв.

Кожні 4 роки новорічну ніч доведеться святкувати на роботі: караули міняються почергово. Цьогоріч, до речі, люди були обережні, святкували без піротехніки, й жодного виклика на Новий рік не було. Але взагалі узимку викликів більшає: люди курять у ліжку чи неправильно використовують електроприлади. Після кожного виклику наша прес-служба вимагає фотофіксації стану території після пожежі. Буває, люди не розуміють, навіщо це, і обурюються. Та це потрібно для звітувань і підвищення якості нашої роботи.

У роботі керуємось правилом: викладатись на повну і до останнього робити все можливе, щоб урятувати життя і майно людей. Вони ж бачать у нас свій порятунок і захист. Бо якщо не ми, то вже ніхто.

Фото: Кирило Бурачов