Який подарунок вам найцінніший?

Це може бути проста дрібничка чи давно очікувана коштовна річ. Щось статусне, або ж зрозуміле лише вам. У кожного з нас є особливі подарунки, які ми бережемо найбільше: через пов’язані з ними спогади, або тому, що ці речі — від дорогих людей. «Дирижабль» запитав у ямпільчан про найцінніший подарунок у їхньому житті.

Василь, 8 років, школяр

— Торік батьки подарували мені потяг — такий, що ставиш на рейки, натискаєш кнопку й він їде. Цих рейок там на півкімнати, багато вагончиків. Поки не працює, бо сіли батарейки. А так часто приводив друзів показати й погратись.

Юрій, 42 роки, продає й налаштовує бензопили, волонтер

— Найдорожчий подарунок для мене — донька, яку отримав 19 травня 98-го року в Тульчині. Я навчався заочно у Вінницькому сільгоспінституті, а дружина — у ветеринарному технікумі в Тульчині. Вона їхала на заняття, я на сесію. Перед тим кажу їй: ти вже більше не їдь, куди з таким животом уже поїдеш? Вона каже: я ще цей раз поїду, і більше не буду. І так вона вийшла о 7 ранку в Тульчині, а я поїхав далі на Вінницю. Наступного дня я вже дзвоню спитати, як там справи в неї. Тоді ще тільки міські телефони були, дзвонив із пошти, замовивши дзвінок. І раптом слухавку знімає теща. Кажу їй: «Не поняв, а що ви там робите?» Вона: «Вітаю тебе з донькою!». То я як стояв у телефонній будці, так мені мову й відняло. «Що за жарти?» — питаю зрештою. Вона каже: «Ні, так і є». Виявилось, Оксана приїхала до Тульчин, пішла на пари, ввечері їй стало зле, то швидка приїхала й забрала. Донька Анастасія народилась об 11 ранку. І зараз їй уже 18 років.

Людмила, скоро буде 55, продає пиріжки на ринку

— Найбільший подарунок для мене — це сини-близнюки. Як народжувала їх, ще навіть УЗІ не було — тому й не здогадувалась, що матиму двох. А народились ще й чималі, по 2,5 кілограми. Зараз вони такі дужі. Назвала їх Богданом та Євгеном. Дуже відчували один одного хлопці. І любили одне й те ж: наприклад, було два різних м’яча, а вони обоє неодмінно хотіли грати одним і тим самим. Як щось купляю одному — обов’язково таке ж треба й іншому. Добре хоч, на жінок смаки різні: одному сподобалась біла, як сніг, а іншому — чорна, як рукавичка.

Володимир, 25 років, пожежник-рятівник

— Сам собі подарунок цей подарував. Люблю автомобілі, то до свята нашого, дня рятівника (17 вересня — «Дирижабль») машину купив. За три роки навідкладав із зарплати. Простенька машина, найпростіша навіть — старенькі «Жигулі». Але свої.

Саша, 12 років, школяр

— Я люблю тварин, то рік тому мені подарували кота. Породистий, британський короткошерстний. Назвав Лаєм. Поки що він біленький, кошеня ж іще. Пізніш посіріє. Характер такий, що краще не дратувати його зайвий раз. Але мене любить.

Діана, 13 років, школярка

— Дуже давно, ще коли я в дитсадку була, батьки подарували мені велосипед. Красивий, з багатьма швидкостями. Це був мій перший велосипед, то спершу навчилась їздити на ньому, а тоді об’їздила ним весь Ямпіль. Скільки синців було, не порахувати. Зате цікаво.

Надія, 67, пенсіонерка

— Є в мене історія. Було мені років 17 чи 18, ми тільки школу закінчили. Подруга подарувала мені брошку. Просту, з камінцями. Вона досі в мене є, часто її вдягаю, майже завжди. А от подругу не бачила вже багато років. Її Людмилою звати, вона зараз у зоні АТО, на Луганщині, під «казаками». Скоро буде 50 років, як я школу закінчила, дуже хотіла б Люду побачити. І була ж поряд не раз, і брат у мене зараз в Лисичанську живе, за дві години від Люди — а вже не доїдеш.

Діана Вишнева, 16 років, школярка

— У мене таких подарунки два. Один отримала вже років 10 тому. Я дуже люблю коней, і першою моєю іграшкою-конячкою став маленький плюшевий єдиноріг, якого мама несподівано принесла з магазину. Як зараз пам’ятаю: ми з татом були вдома, мама заходить і дарує мені цього єдинорожика. Він і досі в мене, купу переїздів пережив, ріжок той уже потріпався, ледь не зламався. Але коли береш його в руки — одразу згадуєш той приємний момент.
І другий подарунок — я вже переїхала з Києва сюди, й на Новий рік поштою отримала від подружок посилку. Там було багато різних подарунків. Більше за все мені запам’ятався компакт-диск, на ньому навіть подружка надрукувала спеціально зображення, струни з водою. Підписала: «Cherry Di. Relax, remember, enjoy». І на цьому диску була музика, були ті пісні, які ми слухали з дівчатами, з подружками протягом років п’яти. Кожна нагадувала про якісь пережиті разом моменти. Це дуже особиста річ, я й досі часом вмикаю диск, слухаю. Ну й ще важливо, що це дуже все було несподівано: я не знала й не думала, що мені збираються щось дарувати. Просто вже в середині січня, коли та бандероль до Ямполя дійшла, мама приходить і каже: «А ось тобі посилка». І потім уже розказувала, як дівчата дзвонили їй, питали нашу адресу. Я навіть розплакалась, настільки приємно й неочікувано це було.