Яким був Ямпіль півстоліття тому
До Дня міста ми розпитали літніх ямпільчан, яким вони пам’ятають своє місто в часи їхнього дитинства та юності. І дізналися, навіщо в мирний час бомбили Дністер, куди з Ямполя літали літаки і які фільми в кінотеатрі показували цілими днями.
Філія Рябенко, 88 років
Я переїхала в Ямпіль тільки в 1985 році, а родилась у Придністрянську. Тоді, як переїхала, на місці автобусної станції був базар. І ціни були інакші, можна було жити. Ямпіль був менший, тут було багато маленьких жидівських халупок, їх при мені позносили. Накриті вони були такою чорною бумагою і в декого — черепицею. Знаю, що були великі потопи, але це до того ще, як я переїхала, то я не застала.
Війну я пережила. І не помню свого дєтства хорошого. У 32-33 роках, як голод був, до нас у село приходили діти з Умані. У нас тоді такого голоду сильного не було, то вже пізніше стало, після війни. Прийшов хлопчик з дівчинкою, якій було років зо три. Прийшли і просять дати з картошки шкурки. А в нас тоді була своя картошка з городу. То мама і сказала винести їм по дві картошини. Я винесла, а вони їх зразу і давай їсти, як яблука — немиті, в шкурках.
Мій тато покійний мав своє поле, наймав людей. Потім як почалися ці колгоспи, то віддав туди все, що було: коней, інвентар.
У 1947 році у нас уже був сильний голод, не було що їсти. А в нас була теличка, яка от-от мала родить теля. Тато каже до нас: ведіть її в Кісницю на базар і продайте, бо я вже не виживу, а ви хоч щось купите їсти. Ми тоді виміняли її на 16 кілограмів муки. Як тато дізнався, на що ми виміняли, то й помер.
Олена Ліпійчук, близько 80 років
Я в Ямполі тільки з 1953 року, а до того жила в Молдавії — закінчила технікум, мене направили робити бухгалтером, а потім завкадрами на консервному заводі. Мені було отлічно. Взагалі при совєцькій власті було отлічно. А зараз така бордель, що я такої борделі зроду не бачила.
Раньше у Ямполі такі потопи були, що аж коло церкви вода була. Було дуже багато води. А річка взимку так замерзала, що ми пішки переходили. А зараз і морозів нема, і жизні людям нема. Раньше за 10 гривень купиш і сметани, і хліба, і сиру, і масла. А зараз шо?
Анатолій Рокицький, 83 роки
Там, де зараз спортшкола, був костьол. Церква, як і була до війни, так і осталася. Всіх цих висоток не було, одні єврейські доміки. Забудували — то це і непогане діло. Після війни, та і у 50-х тут все було каменем викладено і піском засипано, не було ніякого асфальту. Дністер колись лодками переїжджали на ту сторону. Це зараз є таможня, а раніше ми часто їздили в Молдову, своїми були, їздили туди-сюди. Повно молдованів у нас працювало.
Після війни всі зразу пішли робити в колгоспи. Я обробляв камінь, потім пішов у Сороки вчитися в училище.
Помню, в 1942 році був сильний потоп навесні. Вода йшла з Карпат. Затопило геть усе. Це зараз уже зробили дамбу, а тоді залило багато домів.
У 1944 році всіх, хто ще був тут, забрали на фронт під Яси. Це була Ясо-Кишинівська військова операція. Там наших багато погибло. Ніякого обмундирування не дали, а відправили на фронт у своїй одежі.
Залізна дорога при окупації була, ходив поїзд, сахарний завод теж робив, сіяли буряки. Тяжкувато було, але обробляли все і все робило. То нашо було це все розбирати, шо було построєне при совєцькій власті?
Євгенія Лизько, 74 роки
Я в Ямпіль переїхала у 1968 році. Тоді саме Дністер замерз. Зими були такі красиві. Бувало, навіть вода поверх криги пішла, а люди все одно ходили на той берег. Крижини були такі сильні, що навіть у травні стояли на березі. Їх бомбили з вертольотів, щоб розколювалися.
Раніше молодь інакше розважалася. Якщо ходили в клуб, то не до ночі, а так, щоб вже до десятої вечора повернутися. Ми часто ходили в кінотеатр — усі молоді з сім’ями збиралися і йшли дивитися кіно. Тоді воно зовсім інше було, часто — індійське. Цілими днями там показували фільми. Лиш вихідні — і ми вже в кіно або на річці. Тут ще був ресторан «Дністер» і кафе «Придністряночка». Але в ресторани я не ходила, другі люди ходили.
Літак з Ямполя до Вінниці літав. Сорок хвилин дороги було. Квиток коштував якісь смішні гроші — чи три, чи сім рублів. Був і безкоштовний городський автобус, і поїзд «кукушка» на Вапнярку — він і вугілля, і дрова перевозив. Всі дружно ходили розгружати. Люди вміли веселитися.
Людмила Логвінова, 84 роки
Раніше було безплатне навчання, лікування, квартири давали. От мені дали, а я працювала продавцем. Я ж тут все життя живу, від народження. Добре, що оце побудували дома високі, але мені хочеться, щоб відкривалися робочі місця і люди мали як заробити на хліб, бо ж молодьож не знає, де встроїтися.
Тут танцплощадка була, в кінотеатр усі на п’ять годин ішли. Молодьож на вечір всігда виходила на вулицю Леніна — тут купа людей була завжди, всі один з одним знакомились. Але цілу ніч ніколи ніяких гулянь не було.
Фото Влада Савицького
Коментарі