За що письменник з села Біла 12 років відсидів у таборах

За що письменник з села Біла 12 років відсидів у таборах

За те, що розповідав про Голодомор, його кидали у табори ГУЛАГу, забороняли жити в містах, майже все життя переслідували, а рукописи викрадали. Але він все одно писав: на 50-градусній спеці каторжних робіт, під голоси похованих живцем в’язнів у Сибіру, посеред Тихого океану і між будівництвом шкіл у Білгороді-Дністровському. Павло Наніїв пережив Голодомор, війну, заслання і десять років незалежності України. Про те, що він писав, як зберігав свою людяність і що лишив по собі, ми розпитали у Віктора Скрипника — журналіста, колишнього головного редактора «Ямпільських вістей» який жив із ним на одній вулиці, але з різницею в кількадесят років. І підглянули спогади рідних письменника, який помер у 2001 році, записані торік одеською газетою.

Павло Наніїв народився у 1922 році в селі Біла на Ямпільщині. Родина була небагата, батьки — звичайні селяни. Коли почався Голодомор, Павлу було лише десять. Все, що відбувалося в селі, він бачив на власні очі. Запам’ятовував і дитиною писав про це оповідання.

 

— У «Голоді» він писав тільки те, що сам бачив. Бачив, як на березі Дністра ламали лозу і плели з неї труни, бо не було дощок. Бачив, як одного разу хлопчики йшли по вулиці, знайшли людський череп і грали ним у футбол. Бачив, як на тій стороні Дністра, де була Румунія, сушили кукурудзу, а по подвір’ю ходили табуни гусей, качок, худоба була, — розповідає Віктор Скрипник.

З побаченого написав «Голод». За кілька років мама відправила його у Київ — показати цей текст Спілці письменників. Грошей у родини не було, мама продала два відра вишень, щоб купити квиток до столиці, але грошей вистачило доїхати лише до Вапнярки. До Києва він уже їхав, чіпляючись за товарні вагони.

— До Києва приїхав увесь засмальцьований, як шахтар. Як прийшов у Спілку письменників, йому сказали негайно піти вмитися, — згадує журналіст. — Тоді він уперше побачив кран, звідки тече вода. У селі ж тільки з криниць черпали. Малишко (чи Корнійчук, не пам’ятаю) його підкликав до себе — каже, ходи почитаю, що там приніс. Почитав, похитав головою і сказав порвати, викинути і більше нікому про це не розказувати. І тільки потім Павло Іванович зрозумів, що таким чином його врятували. Це була його перша спроба написати «Голод». Після другої він загримів у табори,

Але це було пізніше. До того була школа, вірші в районних газетах, статті в обласних, вінницьких. Було перше кохання.

— У Вінниці у нього була дівчина. Казав, що навіть не цілувалися з нею, але дуже закохався в неї, і вона була дуже прив’язана до нього. Її батька вночі забрав «чорний ворон». І ця дитина так бігла за машиною, так голосила, що в квартирах вимикалося світло. І так голосила ще два дні, а потім пішла і кинулася з мосту. Це було його перше кохання, — розповідає Віктор Скрипник.

У перші дні війни 19-річний Наніїв пішов добровольцем на фронт — кулеметником на передову.

А після війни його, 22-річного, заарештував НКВС і звинуватив у причетності до ОУН.

Однією з причин арешту якраз і була недописана книга «Голод» — він писав її у вільний час, а рукопис був ненадійно схований. Хтось із товаришів його знайшов.

Перший табір був біля міста Байконур у Казахстані. Спека — 50 градусів. Там доводилося розпеченим залізом довбати каміння. Коли ці залізні труби охолоджували у воді, вона ставала гарячою. Після того був табір особливого призначення у Сибіру. Там не годували хворих та інколи ховали живцем.

«Якось навесні частину ув’язнених відвезли в глуху тайгу на будівництво нового табору, дали колючий дріт і залишили разом з наглядачами серед сніжного лісу. Однак товстий шар снігу почав танути і за тиждень усе навкруги перетворилося на болото, куди неможливо було дістатися жодним транспортом. Почався голод. Через деякий час прилетів військовий літак і з величезної висоти скинув торби з сухарями. Мішки порвалися, а сухарі розсипалися на дрібні крихти», — пишуть у спогадах «Чорноморські новини».

Після семи років ув’язнення його перевели у Краснодарський край — працювати на лісоповалі за тисячу кілометрів від залізниці. Там не було навіть медпункту. Коли в поселення все ж прислали фельдшера, це виявилась ув’язнена з іншого табору. І його майбутня дружина.

 

Звільнили Наніїва лише після смерті Сталіна. Військова прокуратура переглянула справу та визнала його невинним. Ця помилка коштувала 12 років життя в нелюдських умовах. Політичним в’язням, навіть виправданим, забороняли селитися у столиці чи містах-героях. Так вони з дружиною опинилися в Білгороді-Дністровському. Там він працював вантажником, каменярем, землекопом, штукатуром, будівельником.

А ночами писав книги. Хотів поступити в літературний інститут у Москві. Але для цього були потрібні документи, яких він не мав. Щоправда, результати творчого іспиту вразили конкурсну комісію і його таки зарахували. Після навчання організував літературний гурток у Білгороді-Дністровському, влаштувався у технікум викладачем літератури.

Потім, у 70-х, видавав краєзнавчі книжки, організував туристичне бюро і возив туристів по всьому СРСР.

А потім, у 58 років, поїхав на Далекий Схід — працювати матросом. І заразом кореспондентом радіостанції «Океан» — московська освіта не пройшла повз увагу місцевих чиновників. Поряд завжди була дружина Тетяна. Вона приїхала до нього за рік, влаштувавшись судновим фельдшером на плавбазі в Тихому океані.

Спогади про Голодомор не давали йому спокою. Навіть посеред Тихого океану він узявся писати. Це була автобіографічна «Лозинова труна» — повість про свою родину під час колективізації та Голодомору 1932-33 років.

Книжка вийшла. Як і роман «Тричі продана». Її продавали з-під поли, таємно, через спекулянтів. Попри те, що ім’я Павла Наніїва не знали, його книжка розлетілася першим стотисячним тиражем, а потім тричі перевидавалася. Таємно, бо за радянських часів це робити було непросто. КДБ вів нагляд, а з квартири зник рукопис нового роману — коли нікого не було, додому навідувалися «товариші в штатському». Сусіди це бачили і підписували папери про нерозголошення.

Після цього були і «Чорний ворон» — про сталінські репресії, і «Сповідь душогуба» — про розстріли так званих ворогів народу. І наукове дослідження про Голодомор, де Наніїв назвав кількість загиблих від Голодомору: 13 мільйонів.

 

Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Увійти за допомогою: 

Оголошення

Увійти

Увійти за допомогою: 

Реєстрація

Увійти за допомогою: 

Generation password