Чому саме ця людина?

Мій батько був директором музичної школи в Гальжбіївці, дуже болів душею за неї. І питання, чи здобувати музичну освіту, не стояло. Вчилась грати на фортепіано, а тоді вступила до Тульчинського музичного училища, де вчилась на хормейстера. Згодом був Вінницький педагогічний університет із направду прекрасними викладачами. Вони спонукали мене повірити в себе, казали, що маю талант. Але за два роки університет довелось залишити: вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Сибіру.

1995-го ми виїхали в Ханти-Мансійський автономний округ. Це трохи на північ від Тюмені. Уся родина чоловіка — звідти, хоч сам він родом із Гальжбіївки. На переїзді наполягли його батьки. Казали, що економічно ситуація там набагато краща, бо є нафта й газ. І ще, оскільки це автономний округ, зароблене лишалось там. Це відчувалось: містечка в окрузі освітлювались так, що просто сяяли. А в Україні в ті часи масово вимикали електрику. В Росії була можливість робити прекрасні концерти, майстер-класи, запрошувати народних артистів та професіоналів з-за кордону. І ми це робили.

Оселились у місті Мегіон. Там було під 50 тисяч жителів, три музичні школи. Не райцентр, не обласний центр, а так званий «звёздный городок». Заможне виробниче місто.

Освоїтись у новій країні було неважко. Маю подякувати за це бабусі, Людмилі Лаврук. Вона викладала у моїй школі російську мову й літературу, і прищепила любов до цієї мови. Також у Тульчині та Вінниці викладання було російською, підручники ж російськомовні.

— Как хорошо, деточка, что ты приехала к нам. Нам как раз не хватает высоких голосов, а у тебя сопрано. Приходи на работу.

Це сказала мені Ірина Стоцька, народна артистка, яка керувала місцевим співочим колективом. Я тоді шукала себе, трохи викладала в музичній школі. Але це було трохи не те. Тому після запрошення Ірини Павлівни одразу прийшла на прослуховування. Там заспівала улюблену «Ніч яка місячна», і пройшла відбір. Так опинилась у художньому колективі «Вдохновение».

У Мегіоні бувало від 40 до 60 градусів морозу. Хоча сильного холоду не відчутно — навпаки, тут у Ямполі холодніш. Бо все залежить від вологості повітря. Там сухо, легені дихають. Проблема в іншому: зима там майже весь рік.

Жовтень — це вже зима. Тепло лише три місяці, за які все живе намагається встигнути набратись сонця.

Я прожила в Росії 15 років. Але щороку приїжджала з родиною додому, в Україну, в Гальжбіївку. Тут і діти в нас народжувались. Тут же все своє й рідне, а там тільки хімія: усі продукти везуть здалеку, бо неродюча земля. І це одна з причин, чому я повернулась. Коли подруга з Мегіону приїжджала сюди в гості, більше за все дивувалась такій кількості волоських горіхів. Виявляється, вони не тільки в магазинах за шалені гроші продаються, а й на деревах ростуть, і їх можна просто так зірвати.

Кожен рік думали: «ну от, настане літо — поїдемо на море…» А натомість кожен раз їхали в Гальжбіївку. І залишались там на всю відпустку. Земля так тягнула, що ми навіть не брали путівки нікуди. І засмагали на городі, в картоплі. Більше нікуди не хотіли.

Люди, які тут живуть, не відчувають краси, яка їх оточує: повітря, ягідки, яблуня. Це лиш якщо виїхати й пожити десь інде — можна зрозуміти, як тут чудово.

Чоловік працював там військовим. Коли він вийшов на пенсію, ми вирішили нарешті повернутись в Україну. Старша донька тоді вчилась у шостому класі, молодша — в третьому. На щастя, діти вже мали тут чимало друзів, тому сприйняли переїзд легко. Як і зміну мови на українську.

Ямпільських своїх колег називаю «зозульки» та «квіточки». Із великою вдячністю ставлюсь до них, у мене прекрасний колектив. Тому кажу їм: «Люди добрі, я вам даю крила — ви лиш беріть і летіть, творіть». Адже ми маємо надихати тих, хто за нами, наступне покоління.

Зараз у музичної школи період становлення. Ми народжуємось, як бутон. Хочеться, щоб у підсумку виник осередок професійного музичного мистецтва, помітний на рівні принаймні Вінницької області. Хочеться робити проекти з молдовськими школами — наприклад, із Сороцькою.

Оновлену школу плануємо відкрити 25 грудня. Нарешті має закінчитись ремонт. Заявка на нього роками лежала в районній адміністрації. Ми активно писали листи із проханням про фінансову допомогу з вересня. І нарешті є результат.

Як проходить мій день у школі? Зранку встала — побігла по організаціях, на нараду, в магазин за різним канцелярським приладдям, із магазину. Після обіду — заняття з дітьми. В нас навчання починається десь біля першої, якраз коли уроки в загальноосвітній школі закінчуються. І так заняття тривають до восьмої вечора.
У мене зараз п’ять учнів, викладаю їм сольний спів.

Після занять із дітьми робочий день не закінчується. Школа нас не відпускає. Ми вже викладацьким складом збираємось і репетируємо, розучуємо партії, співаємо.

Хочеться розширювати горизонти. Будемо запрошувати викладачів та їхніх учнів з Томашпільської, Могилів-Подільської, Крижопільської шкіл. Торік ми робили перший районний інструментальний конкурс «Квітневе інтермеццо». Цікаво вийти й за межі району: побачити, як викладають, як грають в інших музичних школах. Над закордонними проектами думаємо також.

Формат виступів, як у «Версалі» та «Бульварі», для нас новий. Ми вийшли за межі музичної школи, це зовсім інший рівень. Цікаво було побачити, як місто сприйме нашу музику. Ми ж зовсім не знали, якої реакції чекати. Хвилювались, чи хоч десятеро людей прийде. А побачили майже повну залу. Це були люди з різних сфер, наприклад, продавці з ринків, дрібні підприємці. Я ж за день до концерту розносила запрошення всім знайомим і незнайомим. І вони прийшли.

Потім мені передавали, що весь базар «гуде» про наш виступ. Говорили і в крамницях, і в перукарнях.

Значну частину нашого виступу складали романси. Обрали їх, бо вони йдуть від душі. Романси близькі людям.
Зараз ямпільчани навряд чи сприймуть оперні арії, токати з фугами. Хоча далі все це буде. Треба просто виховувати свого глядача, свого слухача. І, думаю, нам це вдасться.

У Ямполі чимало талантів. Вони просто загрузли у своїх проблемах, своїх сім’ях, дітях. Їх треба витягнути, треба згуртувати. І музична школа може це зробити.