Чому саме ця людина?

Я тут, у Ямполі, народилася, тут і живу. Коли закінчила школу №2 із золотою медаллю, вступила до Вінницького педагогічного інституту, а закінчувала вже Вінницький педагогічний університет, бо якраз тоді відбулася реорганізація. За фахом я вчитель всесвітньої історії та правознавства. Свою кар’єру починала з села Добрянка, недалеко від Ямполя. Я викладала історію, право, малювання, англійську мову. Село малесеньке — все, що могла, те й викладала. Коли школу реорганізували в початкову, я змушена була стати на облік у центрі зайнятості — десь на півроку.

У 2005 році мене запросили стати завідувачкою краєзнавчого відділу в Музеї образотворчого мистецтва. Я спочатку вагалася, тому що вчительська зарплатня була більшою. До того ж я не знала, що маю робити на новій посаді. Але мене вмовляли, тоді якраз наближалася 60-та річниця Перемоги, треба було робити в залі ремонт і нову експозицію. Врешті погодилася. Довелося пройти «курс молодого бійця», тому що кошти виділяли мізерні. Ми зібралися разом із працівниками музичної школи і Будинку культури. Щодня до десятої чи й одинадцятої години вечора працювали, а все-таки 8 травня музей відкрили.

Після такої інтенсивної практики я почала потихеньку входити в курс музейної справи, їздила у Вінницю навчатися. Я — історик, тому екскурсії вести було легко: просто треба знати, про який період що розповідати. Коли приходять маленькі дітки, їм розкажеш легенди — і більше нічого не треба. Вони у все вірять.

У 2006 році я пішла в декрет. Повернулася на роботу, а в нас тут переполох з картинами, відомий на всю Україну. Давали їх в оренду — а повернули нам підробки. Ця справа вже дев’ять років тягнеться. Суд виніс рішення: п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна, але ті подали апеляцію. Засідання суду було в Крижополі, тепер перенесли в Ямпіль, але нас туди навіть не запрошують. Щороку ми подаємо перед звітом лист у військову прокуратуру, яка займається цією справою. Нам присилають відповідь: картини зберігаються там-то, слідство триває. Вплинути на слідство ми не можемо. А там 20 полотен. Кажуть, що і підробки, і оригінали зберігаються в Умані. Коли слідство закінчиться, нас повідомлять, і ми зможемо їх забрати.

Коли попередній директор музею пішла на пенсію, посаду запропонували мені. Отак з 2009 року я тут і працюю. Взагалі за 11 років роботи в музеї я вивчила все напам’ять, знаю всіх майстрів і художників нашого краю, та й не тільки.

Відколи стала працювати тут, у школу повертатися перехотілося. Мене ось «сватають» ще англійську викладати. У початкові класи, може, ще й пішла б, а так… Це ж треба мати час повторити все, і програма щороку міняється.

У музеї цікавіше. Тут, по-перше, працюють творчі люди. Я й сама — творча особистість, але не знала цього, поки не почала працювати в музеї. Тут дівчата вишивають, малюють, в’яжуть, обереги виготовляють. Причому всі — у мене немає працівника, який би чимось таким не займався. Тут я відкрила нову свою грань.

У 2014 році я захворіла на рак. З того часу дуже багато переосмислила. Обдумала все, що робила в житті не так. Це мене сильно змінило. Стала ставитися до життя по-філософськи. Не знаю, скільки мені відведено: може, 60 років, а може, 90. Зараз лікарі кажуть, що я видужала. Тільки після пухлини залишився рубець. І ще організму треба відійти від променевої терапії.

Коли людина стикається з такою хворобою, вона спочатку впадає у відчай. Рукоділля мене виводило зі стану депресії. Вишивала, в’язала, писала писанки. Творчість, колеги і мої мандрівки вернули мене до життя. Я зрозуміла, що не варто жити тільки для роботи чи для дітей. Треба жити і для себе, тому що життя проходить мимо. Отож я почала подорожувати — у відпустці, на вихідні. Поки що їжджу по Україні. У липні тиждень побула в Закарпатті, повернулася — і відразу в Умань.

Я незаміжня. Можливо, тому в мене руки й розв’язані. Я така активна людина, бо маю на це час. Для чоловіка готувати не треба. Син мій в Одесі працює, йому 19 років. Доньці скоро буде десять. Коли треба кудись поїхати — залишаю її з бабусею. Моя родина мене підтримує, з ними я забуваю про свої хвороби, я здорова жінка.

Колеги теж підтримують. На роботі я ніколи ні на кого не крикнула. Треба виставку розвісити — ми встали і зробили це.

Ми все робимо разом. Зараз у нас шестеро працівників, дуже гарний колектив.

Хочемо пропагувати наших майстрів: шукаємо їх, домовляємося з ними. Буває — через знайомих, буває — поїдемо на якусь виставку, познайомимося, налагодимо контакти — і вже просимо шофера, щоб зекономив трохи бензину і ми могли якісь картини привезти.

Коли робимо виставку робіт майстра, не беремо з нього орендну плату, а просто просимо подарувати у фонд картину чи дві. І йому добре, і нам. Маємо у фонді картини не лише художників Поділля, а й з усієї України. Є багато картин на воєнну тематику, картини у стилі соціалістичного реалізму. Представлені також графіка, кераміка, різьба. Є вироби з лози.

У нас музей так влаштований, що люди спочатку дивляться виставку, а потім підходять, щоб заплатити гроші. І дехто інколи не хоче ті дві гривні віддавати. А хтось прийде і сто гривень дасть — на розвиток.

У 2010 році мені спало на думку зробити рушник району. Я поїхала у Вінницю, купила тканину, доклала свої гроші. Придумали, як воно має бути. Кожен клаптик вишивала територіальна громада при сільській раді, і ми його змережували гачком. Рушник вийшов майже 11 метрів завдовжки. Складається він із 19 різних композицій.

Моя робота мені дуже подобається. Директор — це завгосп, звісно. Він повинен турбуватися, щоб, приміром, дах не протікав. Вже давно просимо районну раду виділити кошти — обіцяють, але побачимо. Певні кошти вони виділяють: на комп’ютери, на якусь канцелярію, на косметичний ремонт, але коли тече дах — у косметичному ремонті немає сенсу.

Цього року ми робили проектно-кошторисну документацію на ремонт усього музею. Там вийшла чимала сума. Якщо нам виділять гроші (а треба більше мільйона гривень), мабуть, поміняємо дах, бо геть прогнив. Чекаємо — може, якраз щось дадуть. Хотілося б не лише зробити ремонт, а ще й поновити експозицію.

Літом до нас в основному приїжджі заходять. Хто з дітками, хто без. Молдовани, поляки. Є і наші.

Після того як я захворіла, я дуже багато мандрую і постійно пробую щось нове. От минулого року навіть пішла на вибори, стала депутатом міської ради.

Добре, якби було більше ініціативи від пересічних громадян. Ось треба розробити туристичні маршрути — це скинули на музей, але одна людина не може всього встигнути. Всі екскурсії побудовані на легендах. У нас тут їх вистачає, але ще парочку гарних придумати — і побачите, як буде розвиватися зелений туризм.

Я завжди хотіла бути вчителькою. Коли гарно вчишся у школі, хочеться бути вчителькою, перевіряти зошити, працювати з дітками. Ти й не підозрюєш, яка це важка праця. Ніколи не думала, що пов’яжу свою долю з музеєм, але не шкодую. На своїй роботі я відпочиваю. Не кожен має такий шанс — у перерві на роботі подивитися на полотна, розглянути їх як слід. Часто вдається поспілкуватися з цікавими людьми, поїздити на виставки — я постійно у русі.

Хочу ще почати малювати — може, взимку руки до цього дійдуть.

Фото Миколи Муковоза