Людина тижня

Олег Бендержицький

Є ж люди, яким набагато важче, ніж мені

Чому саме ця людина?

(Додано 1.02.2017) Олег Бендержицький із села Пороги перебуває у дуже тяжкому стані. У нього хворе серце, дуже болить, стрибає тиск. Ті ліки, які призначили, не допомагають. Потрібно їхати на серйозне обстеження у Києві. Для цього поки бракує коштів.

Якщо ви можете і хочете допомогти людині, яку так добре знають в Ямполі, переказуйте гроші. Будь-яка сума стане в нагоді: ПриватБанк 4149 4978 2693 8591 (Бендержицький Олег Альбертович)

Я сам не можу ні поїсти, ні попити. В мене тільки одна долоня рухається, якою я джойстік від коляски тримаю. Але ця рука в лікті не згинається, а на другу я тільки опиратися можу. Завжди так було, скільки себе пам’ятаю.

Я народився і провів дитинство під Мурованими Курилівцями, в селі Степанки. Мама працювала технічкою в клубі, батько був кіномеханіком. Вони вже померли. Є ще брат, старший. Живе тут, у Порогах.

У школу ходив тільки у перший клас. Мама мене в колясці возила. Нам до школи метрів 800 було, але дорога дуже погана. Вчився разом з іншими дітьми. Мені дощечку ставили, і я писав. Потім, коли морози вдарили, мама перестала мене возити. Вчителька ще кілька разів додому приходила і всьо. Навчився писати і читати.

Життя склалося так, що в дитинстві мало було радості. Нічого такого не помню хорошого.

Любив кіно у батька на роботі дивитися. Запам’ятався фільм про чоловіка, який тоже не ходив. У лісі працював, і дерево впало на нього. У нього дівчина була, та й він почав її гнати від себе. Але вона все одно з ним залишилась, хоча її любив і інший хлопець, ходячий.

Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич

 

Мама хворіла… як би це сказати… морально, душевно. І я перебрався у Пороги, до брата. Років з десять тому чи й більше. Якийсь час жив у нього. Потім купив будинок окремо. Сидів там та й плакав, бо нікого не знав, ніхто до мене в гості не заходив. Через деякий час маму до мене привезли. Вона тоді ногу пробила і ходити не могла, а ще в неї цукровий діабет знайшли. У важкому стані була. Іноді по п’ять годин не міг її докричатися.

Я не хотів у будинок інвалідів іти. Хоча люди там живуть, але я привик до волі. І завжди мріяв знайти близьку людину.

У мене вже п’ять років як появилася дружина. Тоня. Дуже її люблю. Їй 44 роки, сама вона з Одеської області. Ми з нею спочатку повінчалися у церкві, потім через пару років розписалися. Живемо разом. У неї є два сини, один уже одружений. Є ще доця, якій зараз 14 років. Приїжджає до нас на канікули. Хороша дівчинка, дуже гарно до мене ставиться. Буває, вночі встане, ковдрою накриє.

Познайомилися з дружиною через газету «Ваша судьба». Я написав СМСку в телефоні, що шукаю людину з добрим серцем, що руками і ногами не рухаю і потребую сторонньої допомоги. І дуже довго її тримав, десь зо три місяці. Сидів, плакав і думав: відправляти чи не відправляти. Потім наважився. А вдруг пощастить. Подзвонили мені, певно, жінок зо 30. І десь через два дні я залишив тільки Тоню. Потім вона приїхала до мене перший раз — на тиждень. Дуже мені сподобалась. Коли розставалися, то сиділи на автостанції і обоє плакали. І я поняв, що вона вже моя, що вона ще вернеться.

Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич
Інвалідність, Ямпіль, Нік Вуйчич

 

Я оцих п’ять років, що ми з Тонею разом, не відчуваю, що я інвалід — настільки вона мене підтримує.

Знаєте, хорошу, добру жінку важко знайти і людині, яка ходить. Таку, яка тебе розуміла б, яка б тебе ніколи не кинула в будь-якій ситуації. Тоня не злякалась трудностей, вона не злякалась того, що я в такому ось положенні, що в мене деформовано все, і руки, і ноги. Десь на початку нашого спільного життя я цілий місяць пролежав у лікарні у Львові. І вона весь цей час була зі мною, день у день. Спала на твердому дерев’яному тапчані. А як приїхала до мене у хату, то ще десь дев’ять місяців доглядала за моєю хворою мамою, яка вже лежача була. Люди пізнаються, коли дуже важко.

Будинок у нас невеликий. Старенька хата. Купив її колись за шість тисяч гривень. Великі гроші тоді були. Все зробив на подвір’ї, заасфальтував. Зробив під’їзд до самого ліжка. Ванна є, бойлер. Холодильник купили.

Тримаємо господарство — кури, кролі. Ще ось добрі люди обіцяли допомогти дах перекрити.

Живемо ми в одній кімнаті, бо опалюється тільки вона і кухня. Є ще велика кімната, але вона холодна, літом там гості сплять. Гріємося дровами, вугілля немає за що купляти.

Я в себе вдома зробив так, щоб світло вмикалося від голосу. Але зараз цим уже не користуюся, бо є Тоня. Але ще залишився пульт, який включає лампочки навіть з вулиці. Ще купив собі хендс-фрі, таку начіпку на вухо від мобільного телефону. Я не годен трубку піднімати. Думав, що він буде спрацьовувати від голосу. Але нє… Такі технології дуже потрібні. Якби їх більше було. Бо ж якщо ти інвалід, один у будинку і сам не можеш включити світло, це ж значить, що сидиш у темноті.

Першу коляску з електромотором мені подарували. Леонід Левицький, який працював тут, у Ямполі, дістав її десь через Київ чи Вінницю і просто подарував мені. Їй вже десь років 20 було. Ще рік інший добрий чоловік з Ямполя, Сергій Кукіль її ремонтував. Потім я звертався в місцеві органи, просив, щоб допомогли хотя б акумулятори замінити, вони десь дві-три тисячі тоді коштували. Я не буду називати імена, але відповіли: «А хто вам дав цю коляску?». Виявляється мені така не положена. Бо за правилами треба, щоб руки і ноги спускалися. Так нічого я від них і не отримав.

Держава мені не дуже допомагає. Один раз мені виділили тисячу гривень на акумулятори для коляски. Сказали, що другий раз зможуть дати через п’ять років. А мені кожних півроку їх міняти треба, це по п’ять тисяч гривень за раз.

Якщо допомога сто гривень, чому щоразу на 30 гривень треба ксерокопій наробити? Невже я почну ходити, якщо в мене довічна бумажка, що постійно потребую сторонньої допомоги. Це назавжди. Але з неї кожний рік треба знімати ксерокопію.

Коли перша коляска зламалася, був змушений купити другу. Вона коштувала майже десять тисяч. Половину зібрали люди з православної церкви, за що я дуже їм вдячний. Другу половину напозичав. Ледве віддав потім, почті цілий рік обмежував себе і дружину.

Другу коляску купив тут, у Ямполі. Один чоловік привіз її батькові, який хворів, той помер, а коляска осталась. Я случайно про це взнав. Вона 95-го року випуску, але більш-менш справна. Правда, спочатку не на ходу була. Мені її ще ремонтували.

З Порогів до Ямполя я їду десь хвилин 45, зі швидкістю п’ять-шість кілометрів в час. Там ужасна дорога, камінець на камінці. Два-три рази на тиждень катаюсь так: на базар і в церкву у неділю. А взимку дома сиджу. Коляска буксує по снігу чи по багнюці, бо не пристосована для таких умов. Вона взагалі-то для того, щоб по кімнаті тільки їздити.

Стараюся не просити допомоги у прохожих. Намагаюся сам всюди проїхати. Звичайно, коляска іноді від цього ламається…

Відео з Ніком Вуйчичем, чоловіком який народився без рук і без ніг, але зараз їздить по всьому світі і надихає людей на боротьбу зі своїми обмеженнями:

Один магазин для мене доступний в Ямполі — АТБ. Є заїзд і широкі двері. Хоча всередині там вузько, нікуди не проїдеш, але ж у магазин можна попасти. Ще є нормальний пандус до магазина, де золото продають, та в мене немає потреби туди їхати.

У мене десь дві тисячі гривень пенсія і ще тисячу я собі вибив за втрату годувальника. Цих грошей ні на що не вистачає. Треба ж купити акумулятори, дрова. Взяти щось поїсти, оплатити за свєт, за воду, за телефон, 180 гривень за інтернет. Без інтернету мені тоже немає як. Я всю зиму сиджу в хаті, хочу ж світ якийсь побачити.

За рік три-чотири рази катаюсь у Вінницю. Це болюча тема. Треба обстежуватися час від часу через хворобу. Беру таксі з Ямполя. Туди і назад виходить півтори тисячі гривень. І ще за простой треба платити десь півтисячі.

Колекціоную монети та бони. З другими нумізматами спілкуюсь через «ВКонтакті». Зібрав там три тисячі друзів, які цікавляться цим. Купляю, продаю. Щось відкладаю для колекції.

Нічого такого дуже цінного у мене немає. Але є, наприклад, гривні 1918 року.

Телевізор не дивлюся, в основному біля ноутбука сиджу. З людьми багато спілкуюся. Переписуюсь і з такими, які тоже не ходять. По світі багато горя є. Саме більше мені запомнилось, як колись ще при Союзі я писав дівчині, яка дала оголошення, що хоче спілкуватися. Вона з Молдавії, Ауріка звати, 26 років їй тоді було. Я тільки через деякий час взнав, що листи за неї писала мама. Бо дівчина взагалі була паралізована. Вони жили на 17-му поверсі. Вона навіть не могла підвестися, щоб у вікно подивитися.

Часом думаю: ой, наскільки мені важко. А потім згадую, що є ж люди, яким набагато важче. І перестаю себе жаліти.

Зараз у мене є така мєчта, щоб побувати десь у Києві. Хочу побачити Києво-Печерську лавру. Але це тоже, певно, неможливо, тому що мене треба туди заносити. Але бажання таке є. Я не дуже багато куди їздив. У Вінниці був, у Львові. У Молдову ще в дитинстві возили. А от моря не бачив. Але, думаю, ми не останній рік живемо.

Я мріяв дерево своє посадити. І я його посадив.

Цього року я в центрі Ямполя співав і збирав гроші на АТО. Мені добрі люди дали апаратуру, фонограми якісні. Співав винятково українською, хоча знаю і багато російських пісень. За два часа вдалося зібрати 1 200 гривень. Кидали і по 100, і по 200. Мені за це від району грамоту дали. Волонтери за ті гроші форму для солдатів купили і відправили на фронт. Але, звичайно, це капля в морі.

Не люблю я гучних слів. Але мені кажеться, що я ще тільки починаю жити.

Фото Миколи Муковоза і надані Олегом Бендержицьким

Автор публикации

не в сети 3 недели

admin

Комментарии: 0Публикации: 382Регистрация: 06-08-2015
Знайти схожі статті:
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля