Людина тижня

Ніна Бажура

Я відкрила такий магазин, якого мені самій не вистачало

Чому саме ця людина?

Цього разу в нас унікальний герой рубрики «Людина тижня». Ніна Бажура робить те, що вважає за потрібне, не звертаючи уваги на скептичне ставлення оточуючих. Її відмовляли відкривати у Ямполі «Крамницю творчості», бо, мовляв, таке тут нікому не потрібне. Але магазин працює уже два роки і кількість клієнтів постійно збільшується. Друзі і близькі не зраділи, коли дізналися, що вона з чоловіком усиновила спочатку одного хлопчика, а через півроку — другого. Застерігали щодо поганих генів і проблем у майбутньому. Але хлопчики уже стали підлітками, і мама задоволена своїми дітьми.

Ніна Бажура — щира і приємна у спілкуванні людина. Якщо ви завітаєте до її магазину, що знаходиться за адресою: вул. Козачинського, 44, вона, можливо, навіть прочитає вам кілька глав із фентезі-роману, який зараз пише, про хлопчика-характерника.

Я виросла у Великій Кісниці. Там вчилася у школі. Мама і тато також з цього села.

Діти, Всиновлення, Творчість
Діти, Всиновлення, Творчість

 

Перше кохання стало і останнім — це мій колишній чоловік. Розлучилися з ним більше трьох років назад. А зустрілися у Вінниці, коли навчалася в торгово-економічному інституті. Він сам з Крижополя. Жили разом, знімали квартиру. До Ямполя вирішили переїхати, коли я завагітніла донькою, бо важко було на одну зарплату орендувати житло у Вінниці.

Першою роботою для мене став центр реабілітації інвалідів «Поділля» у Вінниці. Ми працевлаштовували молодь з інвалідністю. Комусь допомагали стати сапожником, комусь оператором комп’ютера. А я займалася дівчатами-продавцями. У нашого центру було кілька буфетів по місту, які торгували пиріжками, булочками, солодощами, кавою, чаєм. Моєю задачею було видавати зі складу товар, слідкувати, як ідуть продажі, перевіряти, чи все добре у наших дівчат.

Коли переїхали до Ямполя, я влаштувалася працювати в районне відділення страхової компанії «Оранта». Спочатку була інспектором, потім заступником директора, потім начальником відділення. Але довелося звільнитися. Бо мені не хотіли дати відпустку, коли ми взяли першого хлопчика з дитячого будинку.

Дитина приїхала до нас додому, де все чуже, абсолютно нічого не знаючи. Це ж не діло — залишати її в такий час на самоті.

Через два роки я стала шкільним психологом. П’ять років пропрацювала у Порогах і Михайлівці. Вчилася заочно в університеті «Україна». Потребу в знаннях з психології відчула після того, як ми взяли дітей з притулку.

З тривожними дітками в школі займалася арт-терапією. Виготовляли з ними різні вироби. Але мені не хотілося просто ліпити щось із пластиліну чи робити аплікації з кольорового паперу. Це усім ще з садочка набридло. Я шукала якісь матеріали, з якими дітям було б цікаво працювати. Але за ними завжди потрібно було їхати у Могилів чи Вінницю, або в інтернеті замовляти. Це не дуже зручно. Так у мене і з’явилася ідея моєї «Крамниці творчості».

Я відкрила такий магазин, якого мені самій у Ямполі не вистачало. І пишаюся цим. Хоча мене ніхто не підтримав. Всі казали, що в Ямполі таке не піде, що це зовсім нерозумна ідея, це нікому не потрібно.

Все для творчості, Діти, Всиновлення, Творчість
Діти, Всиновлення, Творчість
Творчість, Матеріали, Купити, Ямпіль
Творчість, Матеріали, Купити, Ямпіль
Творчість, Матеріали, Купити, Ямпіль
Все для творчості, Діти, Всиновлення, Творчість
Творчість, Матеріали, Купити, Ямпіль
Творчість, Матеріали, Купити, Ямпіль
Творчість, Матеріали, Купити, Ямпіль
Діти, Всиновлення, Творчість

 

Відкрились ми в липні 2014 року. На те, щоб запуститися, в нас пішла лише тисяча гривень. Ті, хто приходив до магазину в перші тижні роботи, знають, що на полицях стояло небагато товару. У перші дев’ять місяців працювали «в мінус», на десятий вийшли на нуль. А зараз маю дохід близько двох тисяч у місяць. Я собі підраховувала, що за останніх півроку у нас в день у середньому 24 людини щось купляє, а одна покупка в середньому — це десь 20 гривень.

Торгую в магазині сама. Поки що не можу дозволити собі взяти продавця. Проте я сюди приходжу і відпочиваю душею. Магазин обігрівається буржуйкою, тут дуже тепло.

Люблю щось робити руками. Перепробувала всі матеріали, які продаю в своєму магазині. Тобто я малювала, займалася квілінгом, виготовляла мило, робила орігамі, плела з соломи і газетних трубочок, в’язала, робила мотанки, ляльки з панчіх. З дітьми навіть «ловець снів» сплітали. Є думка проводити майстер-класи, але в магазині для цього замало місця. Можливо, домовимося з «Кіндерфестом», будемо проводити заходи у них.

Близько 50 майстрів з усього району приносять до мене в крамницю свої вироби. Найчастіше несуть ляльки-мотанки, картини, вишиті кулони, вишивку бісером. У нас на Ямпільщині багато талановитих людей, про яких знають тільки їхні родичі, сусіди і, може, ще колеги по роботі. І коли до мене заходять покупці і бачать їхні вироби, то кажуть: «Нічого собі, то це у нас є такі художники, які так малюють, то це в нас є майстри, який можуть зробити таке з лози?!». Так, вони у нас є.

Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби
Творчість, Мистецтво, Вироби

 

У мене в магазині є цілий список на семи листках з іменами і телефонами ямпільських майстрів. Він висить на видному місці. Бо буває, приходять і питають, чи знаю я когось, хто може, наприклад, стіну розмалювати чи ворота ковані гарно зробити. Я гортаю свої листочки і даю контакти. З цього ніякої вигоди не маю, просто внутрішнє задоволення отримую.

Товар обираю за заявками покупців. Ще моніторю інтернет-магазини. Гарні новинки з нормальною ціною замовляю в магазин. Першим, що я закупила, були гіпсові статуетки для розпису, олійні фарби, фетр і полімерна глина для ліплення. Добре продається бісер для вишивки, стрічки, а в зимовий період — пряжа. Трохи гірше розбирають знаряддя для малювання — фарби і полотно. Постійних клієнтів вистачає.

У мене троє дітей. Рідній доньці Єві зараз 12 років. Є два прийомних хлопчики: Саші — 12 років, Руслану — 15. Я називаю їх своїми синами. Єва — творча особистість, любить навчатися, малювати, знімати відео. Саша — гуморист, він весь час піднімає усім настрій. З ним дуже легко. А Руслан хазяйновитий, любить щось ремонтувати: навушники запаяти чи кран на кухні замінити. Живуть усі троє дружно. Суперечки бувають, звичайно, але ж це нормально для підлітків.

Всиновити дитину це була більше романтично-емоційна ідея чоловіка. Він мрійник по натурі. Але я не дуже сопротівлялась. Ми були молоді, ентузіазму було багато. Коли нам було по 21 року — в нас народилась донечка. У 24 ми взяли першого хлопчика. А в 25 уже було троє дітей.

 

Паперової мороки перед усиновленням було багато. Але нам допомагала служба у справах дітей. Тобто морока була, але ми були настроєні на ще більшу мороку. З того часу як подали заявку на усиновлення і до самого усиновлення пройшло десь півроку. Ми одразу вирішили, що візьмемо першу ж дитину, яку нам запропонують. Але без важких хвороб чи інших протипоказань. І ось одного разу нам подзвонили з нашої Ямпільської райадмністрації і сказали: «Ви знаєте, є для вас хлопчик». Ми з чоловіком поїхали у вінницький притулок «Добро». Подивилися. Познайомилися. Взяли до себе.

Пам’ятаю, як сиділи в кімнаті, чекали, коли приведуть знайомитися шестирічного Руслана. Йому не казали, що ці дядя і тьотя його потенційні батьки, бо ж мало що — можемо і не сподобатись одне одному. Його завели, стали знайомитися. Ставили йому звичайні питання: а скільки тобі років, а як тебе звати. Хоча, звичайно, ми знали всю цю інформацію.

І десь через 15 хвилин розмови Руслан видає: «А можна, я буду називати тебе мамою?». Я коли їхала в притулок, багато варіантів прокручувала в голові, але це стало несподіванкою. Сказала йому: «Да. Якщо тобі хочеться, то да».

Ми хотіли тільки одну дитину всиновити. Але через півроку нам зателефонували і сказали, що в другому закладі знайшовся рідний брат Руслана, а їх за законом не можна розлучати. Як сталося так, що їх розділили до цього, історія умалчіваєт. В принципі, ми могли б відмовитись, але подумали — справимося. Так у будинку з’явився трирічний Сашко.

Три тижні потрібно, щоб дитина адаптувалася до нової родини. Це ми на практиці перевірили. Ми своїх хлопців практично з нуля всьому вчили, вони не знали елементарних речей. Могли почати їсти борщ руками. Було трохи нелегко. Вони хоч і серед людей росли до цього часу, але так враження, що в лісі. Але це таке, наживне. Нормальне виховання все виправляє. Це не гени, як нас багато хто лякав.

Ми нікому нічого не казали перед усиновленням. Бо це така ситуація, що простіше пояснити тоді, коли вже все сталося. Здивування і ступор були у всіх рідних і друзів — це точно. Бо ж: ви такі молоді, ой-ой-ой, що ж ви маєте думати, як це воно взагалі буде. Але ходу назад вже не було, то мусили підтримати. А потім всі звикли, прив’язалися. Діти є діти… В них є якийсь такий спеціальний фермент, щоб заходити в душу.

Діти, Всиновлення, Творчість

 

Саша і Руслан народилися в Оратівському районі в неблагополучній сім’ї. Рідний тато помер, а мати від них відмовилася. Не знаю, може, в неї були складні життєві обставини. А взагалі-то вона пила — і все. Через деякий час ми знайшли їх рідну сестру. Вона до повноліття виховувалась у дитячому будинку, потім вийшла заміж, народила дитину. І ми поїхали до неї, щоб вона знала, що є братики, як-не-як. І от туди приїхала також їхня рідна мама. Враження у нас усіх про неї склалося нє очєнь. Фактично — чужа людина… Сини її тепер не шукають.

Синочки люблять, коли я їм читаю. Ми іноді влаштовуємо такі вечори читання, як у радянські часи. Книжки Всеволода Нестайка читала раніше їм багато, вони люблять цього автора. А донька більше любить сама щось собі читати.

У мене дуже багато улюблених книжок. Зараз подобається фантастика і фентезі. Більше половини з них прочитала по кілька разів. Не можу сказати, скільки книг читаю в рік… Останній раз літом скачала в інтернеті велику підбірку — там 600 авторів, у когось одна книга, у когось більше. І вже дві третини з того прочитала.

Паперових книг майже не купляю, бо дорогі. В магазині читаю з комп’ютера, дома — з ноутбука. Раніше була електронна книжка, вона довго прослужила, але зламалася.

А ще я пишу книгу. Мрію послати її на конкурс «Коронація слова». Вже є 70 сторінок, а для конкурсу потрібно 100. Це роман-фентезі про хлопчика-підлітка, в якого є дар характерника. І там у пригодницькій формі розказується, хто такі були характерники взагалі. Це ж наші козацькі чаклуни. У нас же були свої маги, для чого нам Гаррі Поттер… Нє, Гаррі Поттер тоже треба, без питань.

Події в моїй книжці відбуваються у вигаданій країні, в яку потрапляє хлопчик з України. Головний антигерой — Володар Жахів. Це стародавнє зло, яке ще при створенні цього світу творець заключив у кристал. Характерники мали кожну тисячу років зміцнювати той кристал, але оскільки тисяча років — це дуже багато, то одного разу вони взагалі забули про нього. І зло почало набирати силу.

У нашій українській літературі не вистачає книжок для підлітків. Ось я і вирішила таке написати. Готові глави читаю своїм дітям. Їм подобається. Але іноді вони мені вказують на місця, які краще переробити.

Книгу я пишу в магазині. Чим більше покупців, тим менше написано книжки. Тому у мене будь-який день вдалий. Я або багато продала, або багато написала.

Фото Влада Савицького

Автор публикации

не в сети 6 месяцев

admin

Комментарии: 0Публикации: 382Регистрация: 06-08-2015
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

  1. В черговий раз пересвідчилася, що таки багато людей читають наш улюблений Дирижабль)). «А ми бачили вас у Дирижаблі», » а ми читали про тебе статтю» — так мене тепер зустрічають знайомі.
    А рукопис, до речі, я ще позавчора відіслала на конкурс. Тепер мусимо чекати аж до кінця лютого. А раптом?))

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля