Як вам допомагали незнайомці?

Опинившись у новому для себе місці, у складній ситуації, чи просто за збігом обставин — усі ми мали моменти, коли потребували допомоги. Нічлігом, харчами, грішми чи просто важливою порадою. Часто в таких ситуаціях на допомогу приходять незнайомі люди, не чекаючи нічого взамін. Ми запитали ямпільчан: як вам допомагали незнайомці? І дізнались чимало цікавих історій.

Лариса, 40 років
— Сім років тому мене познайомили з чоловіком, який не мав де жити. Він приїхав до Ямполя здалеку, сам із дитбудинку. Жив із жінкою, але вони розійшлись. То й не мав куди податись, рідні ж не було. Ми його прийняли.
Недовго він у нас прожив, скоро йому помогли інші люди: знайшли роботу на меблевій фабриці в Москві. Вже чимало часу пройшло, і він якось одного разу дзвонить мені й питає: «А тебе деньги нужны?» У мене ж якраз дитині було три роки й чоловік пішов. І Сергій почав регулярно слати мені гроші. Три роки підряд слав — а я ж його навіть не знала зовсім, Серьожу того, ні з яких сторін. Питаю: «Що ж ти помагаєш?» А він: «Ну, мне когда-то помогли в жизни, и теперь я хочу отплатить тем же».
Іще були люди в Писарівці, які йому помагали, то він їм хату купив. Усі дивувались, як це людина може бути така щедра.

Наталя, 50 років, продавчиня на ринку
— Тут на ринку й вокзалі стільки незнайомців, що точно хтось тобі поможе, а комусь ти. Підходить до мене мужчина якось, каже, треба поїхати додому, а на білєт нема. «Скіки стоє?», питаю. Десять гривень. І ще він каже, з сім’єю посварився, з жінкою. Я йому: «Пожалуста, держи 10 гривень, поїдь додому, помирися, все буде добре». А тоді він приїхав, поблагодарив мене, шоколадку привіз. Я його зовсім не знаю. Отак добро повернулось.
І взагалі так треба жити. Святі люди все багатство роздавали бідним. Бо ти можеш мати зайве, а в когось одежі ніякої нема. От я недавно вийшла з церкви — а там бабка без капців сидить, ноги намокли. Я дала їй свої капці, та й пішла собі.

Олена, 39 років
— Мені помагали. Зовсім незнайома людина помогла в Києві з житлом. Знайти хорошу квартиру за нормальною ціною завжди проблема, а мені її вирішили. І з роботою так само: поговорила з незнайомими, то вони й помогли.

Лілія Тушина, працівниця автостанції
— У мене як син ішов в АТО уперше, то мені всі люди помагали: і колектив поміг, і з Томашполя мені передавали, і з заводу приладобудівного гроші збирали. Спасибі людям, а то ж видали тільки берці, які раз-два поносити й викинути, та одну форму синтетичну. До першого прання ця форма була. А так одягли хлопця «з голочки». Якби не люди, я б залізла по вуха в борги, і не знаю, коли б розрахувалась. А морально би взагалі тяжко було.

Ми тут і самі незнайомим допомагаємо. Буває, вкрали гроші в людини, то даємо їй на проїзд.

А ще в нас тут є Галя Камінська, уборщиця, то вона не раз купувала за іншу людину квиток. Чи водії, коли бачили, як Галя переймається, безплатно людину везли. Вона дуже добросерда, ще й постраждала сильно так. Її син Сергій загинув в АТО, літак його збили. (Ямпільчанин Сергій Камінський у військовій авіації з 1992 року. 6 червня торік його транспортний літак Ан-30Б здійснював спостережний політ над Слов’янськом, і його збили. Всі члени екіпажу загинули, та перед падінням пілоти скерували літак за межі міста, щоб не постраждало цивільне населення. У Сергія лишились дружина й дві доньки — «Дирижабль»). А потім, до року, і чоловік не витримав горя й помер. І Галина Михайлівна і раніш добра була, а тепер ще більше. Не може пройти, щоб комусь якогось пиріжка не купити.

Тетяна, 52, продавчиня у хлібному кіоску
— Була я 9 років тому в Криму, персики рвати наймалась. «Свої», слов’яни нас там не прийняли, українську мову сприймали в штики. А от кримські татари дуже добре поставились. Після роботи якось заїхали до них, то вони усім, що мали, пригощали: кавою, солодощами, персиками, помідорами. І так завжди було, розрадили нас на чужині. Зіра Ісаївна, Хатіджа, Мустафа — добрі люди, потім ще довго спілкувалася з ними.

Міша, вточнити вік відмовився. З 1982 року був далекобійником, зараз працює в колгоспі на тракторі:
— Ніхто мене нічим не пригощав. Ну, горівкою це да, як же без цього. Але ж і я вгощав. А пиріжки та все інше, слава Богу, є своє. Ну й на дорозі всяке трапляється — і ти помагаєш, і тобі помагають. Великого діла тут нема, поміг та й поміг: «спасібо, до свіданія».

Олег, 38 років
— Багато тих добрих справ було, так і не згадаєш зразу. Я зараз у Ямполі живу, а так на півночі Росії працював, у Новому Уренгої. Приїхав у нове місто в пізній час, попитав людей, де тут можна оселитись. І все, мені дали можливість переночувати «за так» і розібратись із житлом на другий день.

Богдан, 14 років
— Кум батьків улітку їхав в Одесу шукати роботу. Попросив переночувати, то його пустили ненадовго. Спочатку хотів за гроші, але люди відповіли: «влаштуєшся на роботу, то вернеш». Роботу він знайшов, усе повернув до копійки. Бухгалтером влаштувався.

Олег, 16 років
— Пару років тому був на районній олімпіаді з історії. Трапилось одне складне питання, то я спитав дівчину, яка поруч сиділа. І вона відповіла. І, що головне, правильно! А могла ж заплутати, ми ж конкуренти. Так що третє місце я отримав у тому числі завдяки їй. Дякую, дівчино. Може, ще якось зустрінемось.

Галина, 60 років
— У вісімдесятих я відпочивала в Ялті. І стояла вже в черзі за квитком до Одеси, на «Комету» (катер на підводних крилах, за СРСР активно використовувався як рейсовий водний транспорт — «Дирижабль»). Лишалось у мене останніх 50 рублів, одною купюрою. А черга велика… І тут я бачу, що забула плащ. Прошу незнайому дівчину, щоб вона взяла мені до Одеси квиток, даю їй гроші — й біжу. Вертаюся — «Комета», бачу, вже попливла. Я зайшла на цей морвокзал, стала з плащиком — і думаю: що ж робити?

І тут до мене підходить начальник цього морвокзалу й каже: «Ну, девушка, где ваш плащ? А, вижу. Вот вам билет и сдача».

А квиток уже ж не використаєш. Але начальник веде далі: «Там у нас в кассе есть хорошая девушка, вы идите, она вам поменяет на завтра». Ось так, я навіть злякатись не встигла.

Фото Влада Савицького.