У 80 років працює водієм у ветеринарній клініці

На День міста Василя Безпалька нагородили як найстаршого ямпільчанина, що досі працює. Йому подарували електропростирадло. У свої 80 років чоловік працює водієм у ветеринарній клініці.

— У лікарні я працюю десь 20 років. Відвозю на виклики лікарів. Працюю з восьмої ранку до п’ятої вечора, — розповів Василь трохи згодом, коли ми навідалися до нього в гості. — Зі здоров’ям у мене все добре. Було таке, що на роботі попрацював сильно, допомагав кірпічі на тачці возити, і тоді мене щось у боку почало колоти. Провірився, сказали — грижа. Зробили мені операцію, і зараз все добре. А нещодавно щось трохи коліно праве стало боліти, дочка таблетки купила. Я пив їх, як мені сказали, і все вже в порядку.

Каже, що за потреби їздить навіть у Київ на своєму зеленому «Москвичі» і майже не стомлюється:

— Бути за рулем, їздити — це моє призвання по життю. На дорозі я почуваюся дуже добре і впевнено.

Вважає, що має гарне здоров’я, бо не п’є, не курить, багато рухається, ніколи не свариться з керівництвом. А ще щодня разом із дружиною Надією робить зарядку. Подружжя разом уже 56 років. Познайомилися у Коростені на Житомирщині, колись обоє працювали там на порцеляновому заводі.

— Там цеха здорові, де тільки дівчата працюють. Називався такий цех живописним, там посуд золотом розписували. А я пішов ремонтувати там машинки для розпису, — згадує чоловік.

У 1966 році він із товаришем поїхав на заробітки у Росію, в Мурманськ. Але хорошої роботи знайти не зміг. Влаштувався моряком на корабель.

— Пішов у море. Сходив на Кубу. На Кубі ми були дві неділі. Прекрасні пляжі, чисті вулиці. На кожному куточку смачні пиріжки продають.

Але в морі Василю не сподобалося.

— Зійшов на берег. Їду в таксі по Мурманську, розговорився з водієм. А він мені: «Приходь до нас працювати таксистом, навіщо тобі те море, якщо потім моряки свої гроші в нас залишають». Так я 20 років пропрацював таксистом у Росії. Заробив собі на автомобіль. Додому у відпустку приїжджав. Три дні дороги, і на третій день увечері вже у Ямполі.

У 1987 році Василь повернувся на батьківщину. Йому тоді було 50, до пенсії лишалося п’ять років. Влаштувався працювати водієм. Квартиру у Мурманську віддав доньці, сам оселився у Ямполі. Його сусідом тут був директор ветеринарної клініки. Він згодом і взяв чоловіка на роботу.

Його 54-річна донька Наталія і внучка Юлія досі живуть у Росії. Там же народилися двоє правнуків.

— Ми з бабусею вкладаємо у свою родину всю душу і гроші. Допомагаємо, чим можемо. Діти в гості приїжджають часто. От тільки шкода, що зятя Сергія через кордон не пускають. Зараз час такий, пускають тільки тих, кому за 60, хто не призивного віку вже.

Єдине, на що Василь пожалівся за весь час розмови — це важкі умови в країні.

— Дружина отримує 1 200 гривень пенсії, я — 1 900 і ще 1 200 гривень зарплати. Раніше з цих грошей могли ще й онукам відкласти, а зараз ціни підскочили, і вже ні на що не вистачає.

Фото Миколи Муковоза