Людина тижня

Михайло Гервазюк

Пише книгу про предків ямпільчан

Чому саме ця людина?

До батьків до хати часто приходили люди, просто посидіти, поспілкуватися і послухати. Нас, малих, вони не проганяли. І поки дорослі обговорювали важливі речі, ми прислухалися. Ті люди були вже у роках. Вони дуже поважали однин одного, вміли вести дискусії, відстоювати свою думку в силу життєвого досвіду. Вони могли судити і не осуджувати, могли порадити по-доброму і ніколи не зловтішались. Зараз, на жаль, є таке, що люди зловтішаються чужою бідою, а тоді такого не було. Можливо, було відчуття громади і спільності. Жили бідно, дуже просто, але відкрито.

Пам’ятаю, що двері в Ямполі не закривали. Хтось йшов з дому і клав віник на двері або коромисло, або ще щось.

Якщо хтось приходив із нагальною потребою, то чекав на вулиці на лавці господарів. Це вважалося нормою і ніхто ні від кого не ховався.

Це було не так багато років після війни. В Ямполі було багато учасників війни, які на свята одягали свої нагороди. Мій батько теж учасник Другої світової. Теж воював і мав нагороди. Коли батько брав із собою на якісь свята, то його фронтові друзі, які пройшли через те страшне горнило війни, розповідали багато цікавих розповідей. Давно вже їх немає, світла їм пам’ять, але вони згадуються.

У школі був, як всі діти. В дитячий садок не ходив, а виховувався біля своїх тіток. Мені було трошки важче потрапити у перший клас, бо ще не вистачало декілька місяців до семи років, і там переважно були діти з дитячого садка. Але якоїсь різниці між собою і ними я не відчував.

Моя перша вчителька, Тамара Вдовиченко, світла і прекрасна людина, якій я завдячую всім, що в житті є. Це була не тільки вчителька, а мама і вихователька. Це був цілий світ, через який ми пізнавали все, що нас оточує.

Вчився непогано, мав різні оцінки і п’ять, і чотири, і іноді два мав. Старався вчитися, тому що це було престижно.

Тоді було престижно вчитися. Так,  як зараз престижно мати якусь дорогу річ. Це те, що давало нам можливість зайняти якесь місце у житті.

У мене чомусь завжди була потреба знань. Тепер я розумів, що хотів багато нової інформації. Я дуже багато читав. Телевізора не було і я слухав радіо. У бібліотеках перечитав все, що було. Все, що мене цікавило. Любив книги про природу та історію. І можливо, через це і обирав фах, пов’язаний із природою. А історія залишилася захопленням.

Я любив біологію. У мене була прекрасна вчителька Поліна Сидоркова. Людина надзвичайно талановита. Вчителька, завдяки я обрав свій майбутній фах. Вона так вміла зацікавити нас своїм предметом, що абсолютна більшість у класі любила біологію, вчили і знали її.

Було, що уроки не вивчав. Було, що хитрував трохи. Пригадую, на російській мові нам задали написати твір. Я не написав. І що ж робити, беру чистий зошит, стаю посеред класу і читаю твір. На ходу складаю його. Вчителька похвалила і каже: «Давайте сюди зошит». А він же чистий, і немає, що давати. Тоді я отримав дві оцінки: одну за винахідливість, а іншу за те, що не написав твір.

Вже скоро 40 років, як я працюю в школі. І от я досі шукаю секрет майстерності. Можливо, вчитель відповідь шукає все життя. Все життя ти знаходиш щось нове і бачиш, що десь зробив не так, міг би зробити краще. А мені здається, що одна із складових майстерності вчителя — це в першу чергу знати і любити свій предмет. Діти переймаються тим, як вчитель ставиться до свого предмету. Як він його знає, як його сприймає, і як може його рекламувати і запропонувати. Тоді і дитина зацікавиться предметом.

 

У дітей можна навчитися дивуватися побаченим. Коли світ сприймається не з висоти твоїх років, а ніби ти вперше щось побачив. Робити такі щоденні відкриття для себе — і є секретом молодості. Чим довше ти зберігаєш оте дитяче здивування перед світом, чим довше робиш ці відкриття, тим довше живеш і радієш життю.

Після школи пішов вчитися в Уманський педагогічний інститут імені Тичини. Студентські роки найкращі. Я за ці п’ять років прожив ніби ще одне окреме життя. По-перше, пішов з дому у  широке життя. Місто не дуже велике, гарне та історичне. Зовсім нові люди й нікого знайомого. Старався акліматизуватися і прижитися. А потім з часом з’явилося багато знайомих і родини. Моя дружина родом із Умані.

Моє перше кохання досі зі мною. Це моя дружина. Як познайомилися? Виною всьому акордеон. Справа в тім, що дружина грає на акордеоні. Той акордеон треба було носити на концерти. І мені випала така честь. І так через цей акордеон ми й познайомилися. Ми навчалися в одній групі. Життя все поставило на свої місця. Ми з дружиною разом вже 45 років. Звуть її Любов Євгенівна.

Перша робота. Офіційна чи не офіційна? Не офіційна — це коли мені було дев’ять років, ми з батьком ходили на заробітки. Батько працював кіномеханіком. Але і столярував трошки, і електрику робив. Підшивати стелі решіткою із дерев’яних планочок під штукатурку. Я решітки бив на землі цвяшками, а він підбивав стелі.

Колись в Ямполі був літній кінотеатр біля адміністрації. Це було моє перше офіційне місце роботи. З травня до жовтня працював там кіномеханіком, крутив кіно. Мені тоді було років 13, але мені довіряли. Наприклад, індійський фільм починається тут, в зимовому кінотеатрі, о 9.30 вечора, а в літньому — о 10-й. Тут прокрутили пару частин і несуть мені. Я перемотую назад і вмикаю фільм.

В Ямполі більше любили індійські фільми, вони були касовими, давали великі збори. Люди йшли сотнями. Фільми були двосерійні, обидва зали увесь час забиті.

Старші йшли в зимовий, а молодь в літній кінотеатр. Я досі згадую шум проектора у вухах, від нього нікуди було сховатись. І від плівки руки липкі, весь час хотілося їх помити. За життя побачив величезну кількість фільмів. У дитинстві сидів у кіноапаратній у тата. Історичні фільми були  цікаві тим, що ти ніби торкнувся того, що читав і уявляв собі.

У 60-ті роки в Ямполі часто бували паводки. Бувало, в лютому,  перед весною. Наш будинок не топило, але навкруги обступала вода. Доводилось перебиратися до знайомих чи родичів. Одного року кілька днів жили в літнім кінотеатрі, тут, де нині ямпільське телебачення. Коли затоплювало, людей переселяли, а домашні речі люди піднімали на горища своїх будинків, аби вберегти. У міській раді було розписано, хто куди переїжджає. Вода стояла по кілька днів. А одного разу більше тижня не сходила.

Якщо Ямпіль страждав від паводків, то для самої річки це було велике добро. Тому що все русло вигорталося. Ніби здоровенний бульдозер проходив і все прочищав.

Вперше вчителем працював у Клембівці. І викладав хімію, хоч і не хімік за фахом. Довелося, бо не було кому викладати.

Через три роки призначили директором Качківської школи. Мені тоді було 25. Мабуть, був наймолодшим директором школи в області.

Був дуже хороший колектив. Де б я не працював, мені щастило на порядних людей. Вони мене підтримували, допомагали і дуже тактовно підказували. Були дуже дружні. Друзі там лишилися, з’явилися і свати, і куми.

Потім пішов працювати у Порожанську сільську раду. Тоді йшло оновлення кадрів сільських рад. Раніше там працювали люди різної освіти і підготовки, а потім почали набирати людей з посад директорів шкіл, вчителів, щоб мали більше різних знань.

Працював і директором школи-інтернату в Ямполі, теперішньої гімназії. Я вам скажу, не легкий шматок хліба. Діти особливої категорії. Пропрацював там чотири роки. Це така робота, яка вимагає бути постійно в напруженні і у стані готовності. Діти, які часто не зовсім не могли вжитися в сім’ї. Були напівсироти. Діти були дуже хороші. Багато, хто вийшов і знайшов своє місце у житті. Були важкі часи праці. Була стара матеріальна база. Довелося перекривати всі будівлі та електрику. Допомагали всі ямпільчани, всім, чим могли.  І керівники установ допомагали. Хто порадою, а хто матеріально. Допомагали всі заводи, і маслозавод, і завод продтоварів. Не було проблем ні з харчуванням, ні з одягом. І бюджетні кошти були на той час досить солідні.

В інтернат доводилося і серед ночі частенько бігати. То в котельні якісь проблеми, то світло вимкнули. А це ж діти, і не можна, щоб не було сніданку чи  було холодно. Робочий день починався о сьомій ранку, а то ще й раніше. І тривав до ночі, іноді до першої чи й до двох. За вихідні мови нема.

Доводилося шукати і вертати до школи дітей, коли вони тікали додому. Ми мали багато гарних вихователів, які ставились до них по-материнськи, але діти все одно хочуть до рідної мами, якою б вона не була.

А вже потім з’явилась можливість перейти у другу школу і взяти години біології. Я весь час сумував за своїм предметом. Весь час хотів повернутись до чогось свого. І з 1990-го року я тут працюю. По справжньому комфортно я відчув себе, коли повернувся до біології. Я знаю свою роботу і люблю свій предмет.

Пишу книгу. Захотілось своїми очима і думками побачити наших предків. Це повість, яка стосується отих людей, що жили на території Ямпільщини десь за 300 років до нашої ери. Вони вірили у різних богів, які були швидше силами природи. Книга називається «Онук відуна».  Працюю над нею, мабуть, вже років 15. Пишу в ноутбуці і часом від руки. Писати люблю олівцем. Десь 100 сторінок вже є. Головний герой — звичайний хлопчик Зарко, який в силу обставин є незвичайним. А чому Зарко. Колись мій онук Назар попросив розповісти казку. Кажу, що дід не вміє казок розповідати, я тобі її краще напишу. І я вирішив написати бувальщину, яка відбувається в наших краях.

 

У мене є багато сортів винограду. На городі росте інжир, я його прикопую, як виноград. Не так плодоносить, як того хотів, але поїсти і варення зробити ми встигаємо. Дуже хочу вирощувати хурму. Я висадив три сорти, але вони не прижились. Буду нові замовляти і садити. Люблю цитрусові. У мене вдома є лимони, мандарини, клементини. Були цього року вже плоди, ми їли. У кімнаті при постійному підсвічуванні ростуть.

 

Мені сняться віщі сни. От я знаю, що коли мені сниться чиста швидка вода — це до якоїсь хорошої події.

Планів у мене дуже багато. Іноді забуваю, що мені 62 роки, і планую ніби мені 19. Мрії мої. Хочеться прожити і побачити майбутнє і побачити те, що досягне наша наука. Хочу дожити до першої місії на Марсі і побачити, що ж там відбувається і яка та червона планета. Це мабуть з тієї моєї любові до фантастики. Хочеться, щоб нарешті в Україні був мир.

Я дуже хочу зустрітися із своєю сестрою, яка зараз живе у Донецьку. Вона переїхала вже давно, понад 30 років тому. Ми іноді по телефону спілкуємось. Там працювала директором української гімназії. Під час бойових дій гімназію зруйнували. Зараз вони її реставрують. Намірів виїжджати вона немає. Там вже вся родина і власний будинок. Важко, коли йдуть військові дії, але, думаю, українці мають залишатися на своїй землі.

Фото Влада Савицького

У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Увійти

Реєстрація

Generation password