Унікальний музей назвали на честь вихідця з Ямпільщини

У Вінниці відкрили перший і єдиний у світі музей української марки. Основою його фонду стала колекція, подарована американцем Олександром Балабаном, яку він збирав більше ніж півстоліття. Її вартість оцінюють мільйонами доларів. Філателіст часто буває в Україні, приїздив він і під Ямпіль, у село Писарівку. Шукав могили своїх предків. Знайшов і був приємно здивований розміром пам’ятника над могилою прадіда.

У Писарівці народився батько колекціонера — Яків Балабан. Він був офіцером в армії Петлюри, обороняв Карпатську Україну у 1939 році, потім у США став активним діячем діаспори. Музей марки у Вінниці тепер носить його ім’я.

Сам Олександр Балабан народився у Нью-Йорку і все життя прожив у цьому місті. Але він вільно і майже без акценту розмовляє українською — як каже він сам, «ліпше, ніж більшість громадян України, бо моя мова є без русифікації».

Олександр Балабан підтримує патріотичний рух у нашій державі. Після побиття студентів на Євромайдані прилітав у Київ, щоб підбадьорити протестувальників. Тоді він обурювався, що політичні партії намагаються використати ситуацію на свою користь.

Філателіст носить козацькі вуса. Одягає вишиванки. Ходить з накинутим на плечі помаранчевим шарфом з написами «Україна» та «Нас багато, нас не подолати». На відкриття музею у Вінниці прийшов у темних окулярах і капелюсі, не знімав їх навіть у приміщенні.

Марки-гроші і тризуб поверх імперського орла

«Музей української марки ім. Якова Балабана» розташований у центрі Вінниці, навпроти «Макдональдса». Його відкрили 16 вересня. Першу екскурсію для журналістів і чиновників, які прийшли на урочистість, провів сам колекціонер.

Марки, які зараз можна побачити у музеї — це лише 1% усієї колекції Олександра Балабана. Згодом покажуть і решту. Експозицію обіцяють оновлювати кожні два-три місяці.

Олександр розповів журналістам на відкритті, що, збираючи свою колекцію, він неодноразово влазив у борги. Скуповував раритети на аукціонах та зустрічах філателістів у Нью-Йорку.

— Я ходив від стола і до стола і питався: чи маєте ви українські марки? — розповідає колекціонер.

Зрештою він зібрав унікальну колекцію. Подібної у світі більше немає. Більшу частину зібрання складають марки і поштові листівки, пов’язані з періодом визвольної боротьби 1917-1920 років.

— За ці кілька років Україна спромоглася надрукувати більше марок, ніж деякі інші країни за 150 років, — каже Олександр Балабан.

Наприклад, зараз у вінницькому музеї можна побачити українські марки-шаги. На території, підконтрольній УНР, їх можна було використовувати як гроші (з розрахунку 1 карбованець = 2 гривні = 700 шагів). В експозиції також є чимало марок Російської імперії з двоголовим орлом, на яких зверху вручну проставлені тризуби. Таким чином у революційні роки націоналізували поштову службу, коли на початку не мали змоги друкувати власні знаки. Є в експозиції марки, що нині існують лише в одному екземплярі.

Поряд з ними можна побачити листівки січових стрільців та багато інших цікавих експонатів.

Вхід у музей коштує 20 гривень для дорослих і дві гривні для дітей. Адміністратор експозиції Катерина Антонюк розповіла, що в день сюди заходить близько 40 людей. Приїздять і з інших міст.

— Були у нас музейники з Харкова, доценти-краєзнавці з Києва, — каже вона.

Для філателістів у музеї є приємний бонус. Тут можна придбати колекційні марки і листівки, до того ж за смішними цінами. Оригінали марок 50-80-х років з усього світу коштують лише по три гривні за штуку. Вибір величезний. Є ще поштові листівки з українськими писанками, надруковані у США в 1974 році. Вони коштують 50 гривень. Радянські листівки 50-х та 60-х років — по 20 гривень, 70-х та 80-х — по 15.

Адміністратор Катерина Антонюк пояснила низькі ціни тим, що ніхто з засновників музею не має на меті комерцію. Усі гроші з продажу підуть на утримання приміщення.

— До нас приходять люди і пропонують купити в них марки. Розраховують, певно, на велику вигоду для себе. Але ми не купуємо. Лише один чоловік запропонував передати свою колекцію музею безкоштовно, — розказує Катерина Антонюк.

Став колекціонером раніше, ніж школярем

Історія створення музею почалася ще у 2013 році — тоді Міжнародний благодійний фонд заснував «Музей української марки ім. Якова Балабана». Його директором став Олександр Білецький. Саме він запропонував Балабану передати свою колекцію до України — після того як вони познайомилися у Нью-Йорку. Виявилося, що філателіст і сам уже давно думав про це.

У Вінниці музей поселили через те, що місцева мерія виділила для нього приміщення в центрі міста, надавши його у безкоштовну оренду.

У відеозверненні, яке можна знайти на ютубі, Олександр Балабан розповідає історію своєї колекції.

— Я почав збирати марки ще до того, як пішов до школи. Мама була учителькою українознавства. Часами вона мене брала з собою до школи, де вчила дівчат і хлопців зі старших клясів. І мені давала марки, щоб я їх сортував і мав заняття, — розказує філателіст.

На зібрання великої тематичної колекції хлопчика надихнув його батько. Яків Балабан очолював контрольну комісію при найбільшому українському цвинтарі в Штатах, був скарбником православної церкви, членом товариства українських інженерів, мав відношення до Українського інституту Америки у Нью-Йорку.

— Я раз запитав маму, коли мав десь п’ять-шість рочків: «Мамо, я тата уже кілька днів не бачу, чому він так рідко буває вдома?». І мама мені сказала: «Тато в Америці будує Україну». Ці чотири слова так змінили мою долю… Я собі подумав: як я можу татові допомогти? І вирішив, що буду зосереджуватися і збирати українські марки і, колись, дай боже, віддам їх музею на Україні, — згадує Олександр Балабан.

Що відомо про батька колекціонера

У статті Вікіпедії, присвяченій Писарівці Ямпільського району, про саме село написано дуже мало. Але там згадується, що звідси родом Яків Андрійович Балабан — «військовий діяч Української Народної Республіки, хорунжий артилерії Армії УНР. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом».

Є у Вікіпедії і стаття, присвячена самому Якову Балабану. В ній написано, що народився він у 1898 році, закінчив ямпільську міську школу в 1912-му. В українській армії Яків з 1918 року.

Є у статті й такі слова: «Захоплювався грою в карти. Вигравав кошти у своїх товаришів, використовуючи краплені карти. За це був не раз битий».

Олександр Балабан розповідає, що його батько брав участь у бою під Крутами, допомагав рятувати поранених студентів. Був серед вояків УНР під час «Зимового походу». Після перемоги більшовиків емігрував у Чехословаччину. Там закінчив Українську господарську академію, отримав диплом інженера-економіста. У 1939 році брав участь у обороні Карпатської України, автономної республіки в складі Чехословаччини, яка спробувала здобути незалежність, але була захоплена угорськими військами. Після цього Яків Балабан емігрував у США. Помер він у 1978 році.

У тому ж відео на ютубі Олександр Балабан розповідає, як він їздив у Писарівку шукати могили предків:

— Я пішов на цвинтар, де дід, бабця, прадіди поховані — і я бачу такий великий пам’ятник. Чотири метри. Він був для мого прадіда. Найбільший пам’ятник на цвинтарі. Я тільки можу уявляти чи гадати, що мій прадід був серйозний козацький куркуль у 19-му столітті.

Фото Якова Балабана з рідними: