Людина тижня

Микола Здобнов

Мріє викувати меч Ескалібур

Чому саме ця людина?

Я народився у Гнівані. Але майже одразу після цього батьки перебралися у Гонорівку, тато звідти родом. Там я закінчив вісім класів. А після школи поступив у Барський автодорожній технікум.

Після технікуму попав до армії. Спочатку учєбка в Козятині — вчився на командира танка. Потім привезли в Ашхабад. Там ми вже знали, що десь процентів 70 із нас відправлять в Афганістан. Перейшов границю третього листопада 1986 року, а повернувся з війни у 1988-му.

Там, в Афгані, все не таке, як у нас. Літом спекотно. Дуже. А зимою там ніби мороз і невеликий, але сильна вологість і вітри. Тому здається, що градус набагато нижчий, ніж на термометрі. Особливо холодно в Кабулі і на перевалі Саланг.

З місцевими ми друга друга розуміли. Вони говорили на ламаній російській, а ми — на ламаній афганській. Спілкувався і з простими афганцями, і з царандойцями (поліцейські прорадянського уряду Афганістану. — Дирижабль), і з ХАДівцями, це їхня служба безпеки.

Коваль, Ямпільчани, Афганістан, Війна
Коваль, Ямпільчани, Афганістан, Війна
Коваль, Ямпільчани, Афганістан, Війна
Коваль, Ямпільчани, Афганістан, Війна
Коваль, Ямпільчани, Афганістан, Війна

 

За перші півроку в мене було 19 бойових виходів. В основному супроводжували колони. А ще прикривали піхоту, коли вона виходила з гри. Потім п’ять місяців охороняли Джелалабадську дорогу. І ще десь місяців п’ять стояли в Кабулі, стерегли штаб армії і палац Аміна (прорадянський президент Афганістану, вбитий у 1979 р. — Дирижабль).

За ті майже два роки, що я був у Афгані, додому не їздив жодного разу. Звідти так просто не відпускали. Раніше строку можна було поїхати тільки тяжко пораненим чи «двохсотим».

Поранило мене на тій війні два рази. Перший — коли наш танк підірвався на «італьянці» (міна італійського виробництва у пластиковому корпусі, її неможливо було виявити за допомогою міношукача. — Дирижабль). Вибухова хвиля кинула так, що я вдарився головою об броню. Контузія була, але не сильна. А вдруге поранило у липні 1987-го. У нас тоді 40 кілометрів дороги горіло: «духи» розбомбили три колони з боєприпасами і «налівниками» (на солдатському жаргоні так називали машини, які перевозили пальне. — Дирижабль). Піхотинців притисли до скали, у них закінчилися боєприпаси, «духи» сильно обстрілювали. Нас відправили їх прикривати. Але так получилося, що і нас підбили прямим попаданням. В мене попало багато осколків, але найсильніше поранило механіка. Я тоді сів на його місце і зміг вивести машину з бою. За це мені дали медаль «За отвагу».

Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин
Афганістан, Війна, Ямпіль, Ямпільчанин

 

Один осколок досі у нозі сидить. Мені тоді два в живіт попало і по одному — в шию, в плече і груди. По голові тільки чиркнуло. Більшість осколків я сам дістав — лєзвієм вирізав. А той, що був у грудях, у лікарні виймали. Після цього поранення полежав трохи у військовому госпіталі — і знову у строй. Ще десь рік після цього служив.

На тій війні в мене загинуло троє хороших друзів. Було таке. Але згадувати не хочу.

Ямпільських в Афгані не зустрічав. Навіть з України майже нікого не було, земляків я практично не бачив. Але багато з ким познайомився з інших країв. З деякими досі в «Однокласниках» і по скайпу спілкуємось. І з Росії залишилися ще такі, які у мене в друзях.

З нашого району три людини в Афганістані загинуло: з Ямполя, Писарівки і з Ратуші. І вже після війни 12-13 чоловік померли від поранень і хвороб. А так десь дев’яносто хлопців з Ямпільщини були на тій війні. Щороку 15 лютого (день виводу радянських військ з Афганістану. — Дирижабль) ми обов’язково усі зустрічаємося. Та й так бачимося з деякими: коли через день, коли через місяць. Ми всі як брати. Всі свої.

Зараз війна сниться все менше і менше. А спочатку дуже часто снилася.

Наречена писала мені в армію листи раз чи два рази в неділю. Тоді можливості розмовляти по телефону не було. Лише листування. І то тоді було таке, що листи від неї пропадали, то теща написала в «Красную звезду», і їй потім написали, що знайшли хлопців, які вскривали чужі конверти і крали фотографії. Не знаю, нащо воно їм було треба.

Ми з дружиною познайомилися, коли їй було 14 років, а мені 16. Вона сама з Сорок, і приїжджала до бабушки в Гонорівку. Ми прозустрічалися три роки, ходили на дискотеки. Потім я пішов у армію, вона чекала. І ось ми разом уже 30 років.

У дружини батько молдованин, а мати — українка. Їздимо іноді до них у Сороки. Мені здається, що на тому березі люди гірше живуть, ніж тут. Хоч у нас війна, ніщєта, але ціни в Україні все одно нижчі, а зарплати і пенсії — трохи вищі.

Женився я одразу, як повернувся з Афганістану. Поїхали жити у Гнівань. Там працював на заводі залізобетонних конструкцій, набивав каркаси для бетонних труб. Потім переїхав у Ямпіль. Рік відбув фрезерувальником на воєнному заводі. Потім ще рік пропрацював за спеціальністю — механіком на комбікормовому заводі. Після цього п’ять років був інспектором на митниці — і все, більше офіційно я ніде не працював. Так, по заробітках їздив.

Років десять назад відрізав собі три пальці болгаркою на лівій руці. На шкурці трималися. Три операції зробили, пальці склали. Товарний вид є, а чутливості і рухливості такої, як була, немає. Ледве рухаються. Добре, що я правша. Але все одно важко, бо одна рука практично неробоча.

Після 2000 року поїхав у Київ на заробітки. Робив сварщиком. Потім попав на кузню до свого брата. Робили ворота, забори, перила, козирки. Віталій, наш коваль, робив деталі, а ми їх зварювали докупи, встановлювали і все таке. А ще кували рози, ангелочків, собачок, носорогів — це вже чисто для душі.

Коваль, Троянди, Ковані троянди, Ямпіль
Коваль, Ямпільчани, Афганістан, Війна
Коваль, Троянди, Ковані троянди, Ямпіль
Коваль, Троянди, Ковані троянди, Ямпіль
Коваль, Троянди, Ковані троянди, Ямпіль

 

Кувати навчився сам. Дивився, як працював Віталій, розпитував його, сам пробував. От він дійсно коваль від бога. Шкода, не пам’ятаю його прізвища. Молодий він був — років 28. А мені тоді вже 35 стукнуло.

Коли працюю, слухаю афганську музику або шансон. Мені то близьке. Люблю Гарика Кричевського, афганські пісні: «Каскад», «Голубые береты».

Колись у мене і дід, і батько гарно малювали і гарно з глини ліпили. Може, воно мені передалося. Я тоже малював — у школі і в армії. Виходило добре. Потім це все закинув. Коли почав кувати, ці навички мені пригодилися. Щоб стати гарним ковалем, потрібно бути трохи художником. Але це не головне. От цей Віталій малював так собі, але брав шмат заліза і робив такі вєщі… У нього в голові це все було.

Перший мій виріб — роза, підставка під вино чи шампанське. Робив її два дні. Вона так і залишилася вдома — на пам’ять. Потім ще робив таких багато, то попродавав. А цю, найпершу, залишив: стоїть на пічці.

Коваль, Підставка, Троянди
Ковані вироби, Ямпіль, Троянди, Підставка
Ковані вироби, Ямпіль, Троянди, Підставка
Ковані вироби, Ямпіль, Троянди, Підставка
Коваль, Підставка, Троянди

 

Було замовлення на ковану вазу з букетом із п’яти кованих роз. Чоловік замовив дружині на 50 років подружнього життя. Робота коштувала 1500 гривень. Я зробив, і замовник залишився задоволений. Також замовляли гойдалку з кованим накриттям, робота коштувала 2500 гривень. Потім дружина і собі таку захотіла.

Рози-підставки я продавав на ринку. Просив 250 гривень. Дивляться, кажуть: гарно, але дорого. Але ж тут є з чим награтися. Ручна робота, ексклюзив. Чудовий подарунок на день народження. Буде пам’ять людині на все життя.

Зараз би ці рози продавав за 350, не менше. Але вже не кую три роки, бо спроса на такі речі немає. Мій брат тоже свою кузню вже майже закинув, невигідне це зараз діло. Малий бізнес давлять.

Мрію про свою кузню біля хати. Хотів би поставити гараж, зробити невеликий горн, викувати інструменти. І там щось для душі собі стукати.

Хочу зробити набір для каміна: щіточку, кліщі для дров, крючок і лопатку. А підставку для набору викувати у вигляді меча Ескалібура в камені.

Маємо з дружиною двох доньок. Старша, Аліна, навчалася у Вінницькому політеху, зараз вийшла заміж, повернулася у Ямпіль, живе поряд з нами. З роботою за спеціальністю важко, тому вона почала розвивати своє хобі. Стала майстром манікюру. А молодша, Сашулька, ще вчиться у Вінниці на педагога. Але каже, що навряд чи піде робити за спеціальністю. Хоче візажистом бути. Зараз пішла на курси.

Найцікавіша історія на Новий рік сталася зі мною два роки тому. Моя донька Аліна подарувала мені внука Антошку 31 грудня, «під ялинку». Тепер у нас останній день року — велике свято. Насичене. Старий рік ще вистачає сил провести, а от новий зустрічати — важкувато.

Фото Влада Савицького

У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Увійти

Реєстрація

Generation password