Людина тижня

Микола Маланчук

Присвятив викладанню 54 роки життя

Чому саме ця людина?

Щороку до 1 вересня купував собі новий костюм, а спортивний — раз на два роки. Коли почав вчителювати, отримував 52 рублі зарплатні. Половину віддавав за винайм житла і харчування — готувала мені хазяйка квартири. Тоді ще був неодруженим і тим, скільки заробляю, взагалі не переймався. Головним для мене був процес викладання, учні, їхні перемоги і здобутки.

Ніколи не забував, що поза школою я мушу лишатися вчителем. Маєш бути вартим поваги учнів і прикладом для наслідування як у школі, так і у житті.

Я був трудоголіком. Викладав по чотири уроки без перерв. На посаді тренера взагалі працював до опівночі, за що постійно вислуховував нарікання від дружини. Мовляв, живемо в одній квартирі, а одне одного не бачимо.

З армії демобілізувався достроково, бо тоді діяв наказ звільняти усіх солдат із педагогічною освітою і відправляти працювати за фахом. Спершу вчителював на Київщині, одразу у двох школах. Відстань між ними була, як між селами Гальжбіївка і Біла — кілометри зо два. У кожній школі викладав по 8 годин на тиждень і, як спортсмен, ходив на уроки з однієї школи до іншої пішки.

Знайти підхід до дітей було не важко. Це ж не математику викладати, а спортом займатися. Коли приходив на урок, то з першого погляду розумів, у кого які наміри і бажання. Дітей видають очі і надмірна балакучість. Але всі діти хороші апріорі. Просто швидких і непосидючих треба більше заохочувати займатись, щоб усю енергію вони віддавали спорту, а не пустопорожньому вештанню містом.

У нині вже покійну дружину, Тамару Петрівну, закохався з першого погляду. Познайомилися у школі 1962-го року. Вона теж була вчителем, викладала математику. Попри усе на світі: роботу, постійну нестачу часу на сім’ю – у нас був міцний і хороший шлюб. Виховали розумних дітей, доньку Валентину і сина Юрія. Донька теж вчителька, викладає російську мову і літературу, а син — колишній військовий льотчик. Діти навчались у тій же школі, де ми вчителювали. Мабуть, інколи про це жалкували, бо на них лягала потрійна відповідальність: бути розумними, чесними і вихованими. Адже раптом щось станеться – батьки вже у школі.

Зараз у вчителі йдуть відчайдухи і мрійники, бо там не пропонують ні нормального соціального забезпечення, ні гідних зарплат. Вчителів потрібно матеріально стимулювати до роботи, аби вони не думали, як прогодувати сім’ю і впоратися з городом та господарством.

Фізкультура — це культура життя. Колись всі масово займались спортом, це було культом, модою. У радянські часи не було дітей, які б відмовлялися від занять з фізкультури чи участі у змаганнях. Зараз же взагалі уроки фізкультури у школах і вишах хочуть скасувати. Це неприпустимо. Ми не можемо відбирати у дітей право на здорову культуру і виховувати націю, яка байдуже ставиться до здоров’я.

Радує, що у молодого покоління потроху з’являється цікавість до спорту. Це як мода на старі сукні – минає час і вона повертається. Діти свідомо відкидають від себе бруд і намагаються очиститися саме через заняття спортом. Дехто вбачає у спорті майбутнє, хтось знаходить віру, спокій, самого себе.

Місія вчителів — заохотити дитину отримувати нові знання і не боятися життя. Хороші вчителі, педагоги від Бога – рідкість. Але якщо вони дійсно з’являються у вашому житті, то стають другим янголом-охоронцем.

Завжди намагався бути несуворим вчителем. Не хотів, щоб діти мене боялися. Бо саме дитячий страх і несміливість, нав’язані школою, псують усі можливості у житті.

Ніколи не мав особливих методик викладання. Мій секрет — щирість, відкритість і гумор. Треба поводитися, як старший товариш, не бути занадто суворим — інакше діти ніколи не зрозуміють тебе і твій предмет.

Після розпаду Союзу в Україні взагалі не було методичної літератури для занять з фізкультури. Я на той час вже мав досвід викладання у школах, був тренером зі спортивної гімнастики і волейболу, тому допомагав упорядковувати районну методичку для вчителів фізкультури.

Коли у 1966-му році у Ямполі відкрили спортивну школу, мене хотіли призначити директором. Відмовився, бо бачив себе лише тренером. За цією справою я пропадав і день, і ніч. Сім’ю майже не бачив. Але саме тоді мені запропонували стати ще й вчителем у школі. Я не зміг відмовитися.

Кожен диплом — лише папірець. Дехто думає, що якщо має на руках диплом — світ йому щось винен. Це не так. Якщо сидіти із тим дипломом без діла, то все життя повз пройде. Цей принцип працює і в спорті, де постійні тренування важать значно більше, ніж природній талант.

У радянські часи у школі було забагато пропаганди, зараз — взагалі ніякої. Радянська система освіти чітко сортувала усіх: якщо маєш знання — вчишся у виші, не маєш — в училищі, або відразу йдеш на роботу чи в армію. Зараз у виші, яких наплодилося як грибів після дощу, приймають усіх. Гроші за освіту вони беруть, але робочих місць не пропонують. Тому так багато дипломованих юристів і вчителів йдуть у продавці.

Роблю вранішню гімнастику і можу повернутися до викладання у школі хоч зараз. Роки роботи з дітьми летять швидко. Лише дуже згодом ти замислюєшся про свій внесок у їхні життя. Я радий, що зміг виховати чудових людей.

Люблю дивитися бокс і волейбол, а футбол не розумію і вважаю жорстким видом спорту. У Ямполі зараз вистачає ідейних натхненників спорту, хороших тренерів, дітей і секцій. Ще б хорошого обладнання для залів і зацікавленості держави у розвитку спорту та роботі з підростаючим поколінням.

Автор публикации

не в сети 7 лет

Світлана Созанська

Комментарии: 0Публикации: 38Регистрация: 26-09-2015
Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля