Людина тижня

Марія Скавронська

Одна з найвідоміших автомобілісток Ямполя

Чому саме ця людина?

Народилась я в селі Радянському в бідній сім’ї, де було шестеро  дітей. Коли мала чотири роки, трапилось велике горе: зайнялась хата, де ми якраз усі були. Нас тоді врятував батько, ціною власного життя. Як розповідала мати, він закидав землю за хатою подушками, і по одному через вікно викидав дітей туди. А ми з сестрою Ганею були в дальній кімнаті, то батько кинувся у вогонь нас шукати. Вже задихаючись, ледве виніс нас із будинку. Але в останню мить йому на плечі упав брусок, і він отримав не сумісні з життям опіки. За кілька тижнів, після тяжкої боротьби за життя, помер у лікарні.

Ми всі виживали, як могли, порозбрідались своїми дорогами. Я дуже хотіла працювати й заробляти гроші на їжу та для матері, в якої після хвороби віднялись ноги.

Тому надурила директора гранітного кар’єру, і неповнолітня, в 14 років влаштувалась туди бити граніт.  Не побоялась тієї каторжної роботи, не пожаліла себе, що дівчинка — і на рівні з усіма била той камінь.

І я не боялась тої роботи, була дуже наполеглива й переконувала всіх, що справлюся. Хоч працювали там лише чоловіки, ще й набагато старші від мене. Здебільшого вони поставились до мене, як до своєї дитини й допомагали мені. Полюбили мене там за працьовитість, давали преміальні. 

Це була каторжна робота. Байдуже, літо чи зима — я постійно ходила в кирзових чоботях. Коли била граніт, уламки відлітали, наче кулі. Один з них так і потрапив мені в ногу, витягти не змогли. Досі на зміну погоди частенько та поранена нога мені ниє. І образливо, що при цьому належної пенсії я так і не маю.

Невдовзі я знайшла роботу в Могилів-Подільському, на плодовоовочевому заводі. Там здійснилась і моя  мрія вступити на водійські курси. Я вже могла самостійно їх оплачувати, хоча жила більш ніж скромно.

Візьму на роботі якийсь бурячок чи капусту, куплю буханець хліба за 14 копійок — і ділю його на весь тиждень.

Серце в мене лежить до будівництва й до автомобілей. До останніх, усе-таки, більше. Хоча, щоб здати на права, треба було здати грамоту. То мені допоміг із підручниками гарний і розумний хлопець із Буші Володимир Пташнік. Так я підтягнула навчання і здала все на відмінно. Хоч тоді мало ще жінок за кермом було, мене сприймали всерйоз. Усі бачили, що я трудилась і дурницями не займалась.

Першою моєю машиною була вантажівка ГАЗ-53. В неї були важкі борти, треба було сильно напружуватись, аби їх відкрити. Але я з усім справлялась. Навіть дужі чоловіки дивувались, як я те все роблю.

Носило мене всюди. А тоді трапилась невзаємна любов, і через емоції та в пошуках кращої долі я поїхала на інший кінець країни. У Херсон, де почала працювати на комбайновому заводі. До мене одразу ж приставили вчителя, фрезерувальника та шліфувальника. А за місяць уже я сама була наставницею для іншого учня.
У мене був відчай, я з головою кинулась у роботу, щоб вгамувати свої душевні поривання.

Затримувалась у цеху так, що мене просто виганяли з роботи відпочивати. Усі питали: «Марія, розкажіть що вас так гнітить?». Але я ні з ким про це не розмовляла. 

Якось мені потрапила до рук газета з оголошенням про набір працівниць на корабель. Підманула  тоді ще одну дівчинку, і під час перерви в роботі ми поїхали дізнаватись подробиці. І я отримала цю роботу.
Із заводу мене відпускати не хотіли, я вже в керівництві цеху була. Але я умовила колег, лиш вони виставили мені умову: якщо не потраплю на корабель, то повернусь на завод, де мене чекатиме це робоче місце.
Перевіряли для роботи на флоті довго, навіть додому до мами приїздили, аби все дізнатись. Мама аж писала листи, питаючи, що я вже вкоїла. Але, на щастя, все пройшло успішно. 

На морі працювалось добре, доки наш корабель не почали відправляти у гарячі точки. Ми перевозили там в’язнів — біля Кувейта, Лівану, де наш корабель ледве не розбомбили. Втім, тут я мало що можу сказати, бо наші маршрути були засекречені. Ми й самі багато років не знали, куди пливемо, що веземо. 

Я люблю подорожувати, об’їздила практично весь світ. Була в Америці, Франції, Італії, Туреччині, Греції. Після одної з поїздок вирішила купити собі кінокамеру, щоб спогади лишались не тільки в пам’яті, а й на касеті.

Люблю  підвозити  людей, розмовляти з ними в дорозі. Зараз і так усі знервовані, зневірені, тому кожного треба підтримувати. Я надзвичайно вдячна  Богу за подаровану ним доньку — вона турбується про мене, цінує. І зараз ми разом збираємо речі та допомогу хлопцям в АТО.

Фото Влада Савицького.

Автор публикации

не в сети 6 лет

Олександра Форзун

Комментарии: 0Публикации: 59Регистрация: 26-11-2015
Знайти схожі статті:,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля