«Нормальна людина не жила б у таких умовах»

До Ямполя приїздив дніпровський цирк-шапіто «Гермес». Артисти дали тільки одну виставу, увечері 25 жовтня. Опісля розповіли Дирижаблю, яке воно — життя циркачів.

Для цирку з міста Нікополь Дніпровської області нинішній виїзний сезон уже другий. А заснував цей цирк-шапіто два роки тому 38-річний Олексій Дусь разом із дружиною Світланою. Сам Олексій раніше був адміністратором Будинку культури, потім працював у кількох мандрівних цирках. Нині ж його «Гермес» їздить всією Україною з ранньої весни до пізньої осені.

— Цирком уже нікого не здивуєш, — розповідає Олексій, — тому я постійно шукаю щось нове. Так народилася ідея з Машею та Ведмедем [велетенська лялька-костюм], міньйонами. Ніде в Україні немає такого ведмедя, як наш. Купував його ще у 2014-му, замовив через інтернет, його спершу навіть не знали, як доставити.

Загалом у трупі вісім артистів. Усіх брали вже з готовими номерами і страховками: якщо на арені з ними щось трапиться, то відповідатимуть за це вони самі. На тиждень у команди три-чотири виступи, всі у різних містах.

 

Двоє дресирувальників, Сергій та Єлизавета Личевські, їздять власним транспортом: фурою з причепом для тварин. Інші артисти подорожують у другій фурі. У ній п’ять кімнат розміром два на два метри кожна. У кімнаті — двоярусне ліжко і столик. Кожен артист облаштовує житло на свій смак. У кімнаті Світлани Дусь є холодильник, духовка, пральна машинка і кондиціонер — тільки все маленьке. А Костя Дуденко (клоун Тоша) оббив свою кімнату дзеркальним утеплювачем.

Душу немає. Миються циркачі в тазиках у кімнатах, іноді знімають номер у готелі чи лазню. Їжу для себе і тварин купляють на місці.

— Умови спартанські, — каже Олексій Дусь, — але кожен із нас, циркових, розуміє, на що він іде та в яких умовах іноді потрібно працювати. Взагалі-то цирк — як болото, він затягує.

Чоловік не раз хотів кинути цирк, бо після 2014 року бізнес перестав приносити прибуток. Розповідає, що рік прожив без арени, але більше не витримав:

— Це як наркотик. Я працюю і отримую такий кайф, що не можу жити без цього.

— Жодна нормальна людина не жила б у таких умовах. Ми всі просто «циркануті», — додає дружина.

У пари є дворічна донька Єлизавета. Вона подорожує разом із батьками. Буває важко, але лишати дівчинку з кимось удома не хочуть. Вважають, що дитині потрібні мама й тато.

Глядачі люблять, коли дух захоплює

У подружжя Дусів спільна любов до ризику. Олексій виконує трюк, під час якого його переїжджають машиною, а Світлана — повітряна гімнастка.

— Публіку потрібно дивувати, глядач любить ризиковані номери, щоб аж дух захоплювало, — говорить Олексій.

За два роки чоловіка близько 300 разів переїжджали автомобілем. Машини були різні. Зазвичай він використовує для цього свій «Ніссан Кашкай». Але якщо в якомусь із міст бачить машину, більшу за власну, намагається домовитися з водієм, аби скористатися нею. Зізнається, що нещасні випадки траплялися. Але уточнювати, які саме, не хоче. Додає, що буває таке вкрай рідко, а за своє життя цілком і повністю відповідає він сам.

Світлана Дусь займається гімнастикою з дитинства, вчилася у студії в рідному Нікополі. На арені вже близько десяти років. Каже, що висоти не боїться:

— Якби боялася, не було б сенсу лізти нагору, тим паче що я кайфую від самого виступу.

 

Працювали з ведмедем 17 років

Починалося все з собак, а закінчилося групою тварин різних розмірів і характерів. Сергій та Єлизавета Личевські — найдосвідченіші артисти у трупі, за їхніми плечима 23 роки роботи у цирках України. Сергію 46 років, Єлизаветі — 43. Познайомилися, коли вона була гімнасткою, а він — асистентом у роботі з ведмедем. Щоб проводити більше часу разом, Єлизавета почала працювати зі своїм теперішнім чоловіком. Пара 17 років дресирувала ведмедів.

— Ведмедя легко навчити трюкам, він усе швидко схоплює, але це хижак і потрібно постійно бути уважним, — пояснює Єлизавета.

 

У Ямполі трюків із живим ведмедем не було. Але Сергій та Єлизавета привезли 25 інших тварин. Голуби, кози, дикобраз, лама, поні, свинки — всі вони у період між гастролями живуть у будинку Личевських на Полтавщині. До кожної тварини потрібен свій, особливий підхід.

— Двоє поросят довго звикали до публіки, а навчити їх трюку було нескладно, — каже Єлизавета.

Собаки легко піддаються дресурі, але час від часу їм потрібно все нагадувати. У кіз усе навпаки: довго запам’ятовують, але якщо вже вивчили, то назавжди. А лама — дуже лякливе створіння.

— Головне — дати ламі зрозуміти, що ти поряд і захистиш її, якщо буде треба, — каже Сергій.

У Личевських двоє синів: десятирічний Женя та восьмирічний Микола. Зараз хлопці вдома з бабусею, ходять до школи. Влітку їздять разом із батьками, допомагають їм, але самі в трюках участі не беруть.

Клоун без власного імені

Кості Дуденку 23 роки, з них вісім він працює клоуном. Сам із Запоріжжя. У 15 років разом із другом вирішив підзаробити і натрапив на чоловіка, який шукав на літо підлітка для роботи у цирку. Так і потрапив на арену.

— Ім’я Тоша не моє, а одного з моїх наставників, своє я ще не віднайшов, — розповідає Костя.

Щоб підібрати власний образ, він чотири роки поспіль пробував різні варіанти гриму. Наносить його сам. Встигає перевтілитися за сім хвилин, але, каже, ліпше мати в запасі хоча б хвилин двадцять. Чесно зізнається, що його циркові номери — це суміш власного та краденого. Хоч виступи і продумані наперед, щоразу доводиться імпровізувати, коли викликаєш на сцену глядачів.

— Я бачив шість чи сім різних виконань номеру із «Запорожцем». Я виконую його трохи по-своєму, — розказує хлопець.

 

У міжсезоння Костя працює тамадою, проводить дні народження. А на Новий рік підробляє Дідом Морозом. За останні вісім років відзначити це свято із сім’єю хлопець зміг лиш один раз. Зате двічі зустрічав Новий рік у таксі — дорогою до клієнтів, які замовили Діда Мороза.

Зі своєю дівчиною Костя познайомився у Новодністровську Чернівецької області під час цьогорічного гастрольного сезону. Разів шість їздив до неї в гості, коли цирк був поряд із тими краями, а після завершення сезону планує провести з нею тиждень, відпочити.

— Це нестандартні стосунки, — каже хлопець. — Я постійно їжджу. Це важко для нас обох. Це як чекати з армії.

Фото Влада Савицького