Людина тижня

Максим Костюк

Тату-майстер без жодного тату на тілі

Чому саме ця людина?

Малював ще за шкільною партою, а може й раніше. Закінчив художньо-графічний факультет в одеському педагогічному. Але знав, що за професією не праюватиму: не лежить у мене душа до роботи з дітьми. Почав шукати себе — щось, до чого тягне. Розумів, що то буде мистецтво, але яке саме, ще не знав. Мене тягнуло до рок-тусівок, а чим у таких компаніях може виділитись людина, яка вміє малювати? От якось так я й прийшов до татуювань.

Першу машинку для нанесення фарби на тіло я зробив власноруч. Та це була не виделка із моторчиком від плеєра, як багато хто уявляє. Все було культурно. У мого тата (ювеліра, художника, автора нового, іще незатвердженого герба Ямполя Едуарда Костюка —  Ред.) чимало інструментів, було, чим працювати. Голки я брав змінні, одноразові зі шприців. І після того, як зробив першу роботу, зрозумів, що це “моє”. Купив професійне обладнання, якісне, за шалені тоді гроші: одна машинка коштувала біля 500 доларів. А ще ж треба блок живлення, педалі, і також фарби. Вони на натуральних основах, і рецепти виробники тримають у секреті.

Перший інструмент для тату мені дав Бог. У прямому сенсі.

Якось Ми з батьком розмальовували церкву в Білій. Отримали тоді чималі гроші. Мені було 22 й хотілось спустити їх на розваги, але я взяв себе в руки, поїхав до Києва і купив там машинку для тату, фарби й усе інше. При тому, що ніяких перспектив у Ямполі я тоді не бачив, на ризик, вважай, пішов. Початок був вдалий, вже через півроку мав із того дохід.

Із першим клієнтом вийшла дуже смішна історія. Взагалі, тату-майстри вчаться на свинях. Це давня традиція, ще в Японії так робили: двоє тримають, один набиває малюнок. Тому в японських свинарниках зустрічаються свині з татуюванням у популярному серед мафіозі-якудза стилі. Але в мене свині не було… Зате був сусід, який люб’язно запропонував своє тіло. Ми зробили йому дракона, і вийшло непогано, але виявилось, що той дракон дивиться в інший бік. Мав дивитись вперед, а вийшло — назад. Але клієнту він і такий сподобався. Вирішили, що назад він дивиться, щоб ніхто не наврочив.

Невдалих випадків у роботі не було. Адже, знаєте, за такі речі можуть і руки повідламувати. Загалом усі задоволені. Хоча бувало таке, що клієнт не доглядав за тату так, як треба, й це псувало малюнок. У кожного майстра є свій рецепт догляду за татуюванням. Але, у принципі, всі вони схожі. За кілька днів до нанесення й кілька днів потому не варто вживати алкоголь, бо підвищується тиск і фарба лімфою вимивається з тіла. Не треба в ці дні займатися спортом, засмагати, розпарювати тіло. Єдиний крем, який я виписую «Біпантен». Є ще плівки «Дермалайз», які ти клеїш на тату, й тоді вже ні про що не треба хвилюватись. Але вони недешеві. Бюджетніший варіант це будь-який дитячий крем, мастиш ним по 5 раз на день, і все буде ок.

Не маю на тілі жодного татуювання: мені вистачає у ньому того металу, що є. Хочу зробити, але це ще буде нескоро. Довірюсь лише дуже крутому майстру, але це треба буде розкошелитись. В Україні є два топових, як на мене, майстри — та й за рейтингами вони провідні. Це Самохін з Одеси, який бере 800 євро за годину роботи. У нього набиваються самі футболісти й бомонд. І є в Києві Суворов, у нього своя студія. Я б зробив у Суворова, бо він майстер чорно-білого тату й портретів графіки, а Самохін живописець, де більше кольору. Мені чорно-біле більше до душі: кольорове тату після повного загоєння втрачає яскравість. Хоча й чорне не завжди буде таким виразним, як на початку.

Люблю працювати з індивідуальними ескізами, це дає можливість показати свою майстерність. А от перемальовувати не люблю. Це наче пісню чужу співати. Буває, кажу клієнту: «Давай я трошки в своєму стилі зроблю у кольорах, світо-тіні й усе таке». Щоб відчувався мій почерк. Я бачу світ як художник, тому й хочу краси на людському тілі.

А всі ж в основному в інтернеті малюнки шукають. Знайдуть собі щось, скажуть: “я хочу саме це” і не здогадуються, що з таким уже ходить мінімум мільйон китайців.

Різні люди приходять. Буває, прислуховуються, а буває, ігнорують. Якось було, що запропонував одному лікарю набити малюнок за своїм ескізом. Взагалі, у світі люди шалені гроші платять лиш за самі ескізи… А тут кажу йому: «Чувак, даю свій ескіз лева і зробимо за нормальну ціну». «Ні я хочу вовка!». Ну за тисячу йому того вовка і зробили… Взагалі, практика показує, що в лікарів фантазії нуль.

Говорити конкретно про вподабання ямпільчан у тату важко. Чим більше людина подорожує, тим більше розширює світогляд, розвиває уяву і смаки. Навіть студент, який місяць побув у Києві чи Львові, замовляє набагато цікавішу роботу, ніж якись чувак, що пасе кози за селом.

Про людину багато говорить не саме татуювання, а те, в кого воно було зроблене: в майстра чи у знайомого за пляшку пива. Татуювання нічого не значать. Думати так – пережиток совка, значення пішли звідти, з тюремного світу. Зараз це не так вже суворо. Є якісь свої позначки у кримінальних угрупуваннях, якудзи, в’язні… Але зараз тобі за використання якогось заведеного в тому світі символу голову ніхто не відітне. Я навіть чув, що «отвєт» за татуювання з 1999 року пропав. Але в це не заглиблювався.

Коли мене питають про ціну татуювання, я завжди кажу, що це вам не паркан пофарбувати й отримати 200 гривень. Це творчість. Портрет, наприклад, від 1,5 до 5 тисяч гривень, залежно від стилю та розміру. Розмір у нас люди чомусь міряють пачками цигарок. Кажу: «Ви що, у школі не вчилися?» Хіба нема квадратних сантиметрів, дециметрів? Це дійсно відчутна проблема, я навіть у своїй групі в соцмережі написав: «Дорогі клієнти, виражайтеся більш коректно і вказуйте розмір татуювання в існуючих одиницях виміру. Щоб не було «від цього до цього» чи «так, як на моніторі».

Раніше, колись давно, стерти квадратний сантиметр татуювання коштувало 100 гривень. Його випалювали лазером, і залишалась чиста шкіра. А деякі думають, що невдале тату ледве не серпом вирізають. А ще є кавер-ап це коли старе чи невдале тату перекривають зверху іншим малюнком. Кавернути взагалі не проблема.

У Ямполі більше тату роблять дівчата, у Львові хлопці. Поки що це дуже модна штука. Більше замовлень є до весни, влітку. Хоча найоптимальніший варіант набивати малюнок восени та взимку. Коли нема спеки, тату швидше гоїться.

Підлітків одразу розвертаю на 180 градусів. Із ними можна мати проблеми. Не завжди є дозвіл батьків. Всім кажу, що ми ростемо до 25 років. Можемо набрати ваги або схуднути. Тому зроблене в 15 років тату із часом «попливе», чи зробиться, як жуйка. Хоча сам батькам я ніколи нічого не казав, що хочу зробити чи вуха пробити, чи дреди заплести. Просто приїздив і ставив їх перед фактом. Я доросла людина.

Своїм клієнтам зазвичай кажу, щоб прожили зі своєю мрією-малюнком місяць. Якщо не передумають будемо набивати.

Було в мене таке, що через місяць прийшов клієнт, якому набив напис «Моє життя, моя Анна». І хотів переробити, бо в нього щось там не склалося. Кажу: «Ну, максимум, що на Аллу».

Якось поїхав до замовника на квартиру, били масштабну роботу біомеханічного кота із запчастинами. А біль, знаєте, має властивість накопичуватися і втомлювати людину. Мабуть, моя клієнтка й до того вже була зморена, нічого не їла, не виспалась. І відчуваю, як вона на мене насовується. Я її повільно відсунув від себе а вона взяла, і впала. Ніколи в мене ще такого не було. Як мала дитина впала: попа доверху, голова донизу. Ледве розбудив її, а та: «20 минут, 20 минут. Макс, дай мне 20 минут».

Часто питають: «А як бути із тату у старості?». А то ти в старості маєш бути красівий… Подивись на бабць за 80 от наче тільки татуювання їх би зіпсувало. Там і без тату набір є. Маразм, наприклад, гірший, ніж будь-яке тату.

Люблю зміни в житті. У школі експериментував зі своєю зачіскою. Що я тільки не робив: то відрощував, то гелем користувався. В Ямполі це було дико. У 8 класі прийшов до школи з пробитими вухами. Директор ледь не повиймав мені з вух ті сережки, мати до школи викликали. Але батько тоді підтримав. А ще смішний випадок був, коли проходив університетську практику. Ходив у літньому таборі з «чубчиком» на голові. І уявіть собі: у фінальному концерті вся моя зміна вийшла на сцену з такими ж «чубчиками», ще й щось там дякували мені…

В інституті я погано вчився, але не з профільних предметів. Був випадок, що мене відрахували, а тоді попросили назад через те, що гарно малюю. А я вже зрізав свої патли, в армію збирався, проводи навіть були.

Дружину мою звати Оля. Вона сама ямпільська, вчилася тут, жила недалеко від мене. Подобалась мені, було навіть, що ми ходили разом, навіть цілувалися під її горіхом вдома. Не раз говорю, що біля нього варто табличку поставити. Дружина добре розуміється на бухгалтерській сфері, вона офісний працівник. А я творча людина.

Недавно відкрив для себе подорожі, до цього залучила Оля. Читаємо блог Ореста Зуба, як економити на закордонних поїздках. Перше враження від поїздок це дороги. Закордоном автобус чомусь їде 120 кілометрів на годину, й ним не хитає і не трусить, як маршрутом «Вінниця-Ямпіль». З дружиною вже обкатали велику частину Польщі, недавно повернулись з Чехії, любувалися готичною архітектурою. Були в такій попсовій, навіть серед ямпільчан, країні як Єгипет і менш попсовій Іспанії. Дуже сподобався Ізраїль.

У Ямполі особлива атмосфера, клімат, тут хочеться творити.

Лиш блиснуло сонце ноги самі тебе кудись несуть. Тут купа друзів. Дністер. Для мене місто без річки – це не місто. Люблю рибалити, ловити раків. Вдома на подвір’ї маємо якоря, який з Дністра дістали. Про це батько дуже мріяв. Хтось мріє про Штати, хтось про бентлі, а він — про якір на подвір’ї.

Фото Влада Савицького та з групи Максима Костюка в соціальній мережі «Вконтакті».

Автор публикации

не в сети 6 лет

Олександра Форзун

Комментарии: 0Публикации: 59Регистрация: 26-11-2015
Знайти схожі статті:,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля