Чому саме ця людина?

Ми були бешкетними дітьми: тобто, все розмальовували. Якось пішла мама на роботу, а ми з братом Льонею двері олійними фарбами розмалювали, і тумбочку, й підлогу. А якийсь час мати кухарем у бригаді працювала, то йшла ранком, а поверталась опівночі. І повертається вона якось, а біля входу до хати пес сидить. Вона йому: «Цібе, цібе!» — а він не рушить. Вона перелякалась, віником як кине в нього — а той все сидить. Вмикає світло, а то тигр, виявляється, на стіні намальований. Нами, ясна річ. Та скоро ми всі до нього звикли, так і жили з тигром. Навіть як продавали ту хату, тигр там був.
Ну й не лише на фарби наша творчість поширювалась. Пригадую, покупляла нам мама шарфи в яскраві кольорові смужки.

Щойно вона пішла на роботу — ми всі ті смужки по одній повідрізали й склали на купу. Бо ж красиво.

У дитинстві хотіла бути дояркою: їх по телевізору показували такими урочистими, в білих халатах. А про малювання почала думати вже у школі. Якщо Бог дав талант, варто його використовувати. Брат Льоня, вже покійний, набагато краще за мене малював. Картини робив, двері ми вдома разом орнаментом розмальовували. Дуже здібний був. А працював у міліції, так склалось.

У 80-х я пройшла курси художників у Могилів-Подільському. Вони були безкоштовними, тривали всього десять місяців, і нас там навчали простим базовим речам. Спершу гармонії кольорів, тоді шрифти малювати, потім ліпити з гіпсу різні частини людського тіла: вуха, руки, ніс. А по закінченні курсів нас усіх відправили працювати за місцем проживання. Так першим місцем роботи для мене став будинок культури у Слободі-Підлісівській. Малювала там різні стенди, агітвагончики — те, що зазвичай у колгоспах малювали.

Вже шість років як працюю художницею в Ямпільському будинку культури. Це не робота, а насолода.

Хтось знайомий, бува, поспівчуває: от бідна, ти шість днів на тиждень працюєш. Я на те: навпаки, то я відпочиваю шість днів на тиждень.

Сиджу собі в спокої, малюю. Тоді як удома не присядеш, стільки клопотів.
А взагалі я працеголік, для мене робота в радість. Вже не раз було, забувала, що вихідні, й приходила на роботу. Тоді «цілувала» замок на дверях, і йшла далі сніг місити, дорогою додому.

Всі літери, які малюю на афішах, роблю «на око», без трафаретів. Використовую кілька різних шрифтів: з народним орнаментом, рекламний, «гротеск» (шрифт без засічок, типу Arial; також ці шрифти називають «sans serif» — «Дирижабль»). Але маю зразки, вони всі на фото. Вже давно вивчила їх, тримаю все в голові.

Я працюю для всього міста й району. Десь вивіску намалювати треба, десь афішу, десь оголошення. Ось зараз маю чимало робіт до відкриття музичної школи, є замовлення від Гальжбіївської та від нашої бібліотеки. Завжди є, чим зайнятись.

В нас уся сім’я творча. Чоловік — директор Гальжбіївського будинку культури, найстарша донька Мирослава теж росла із фарбами й пензликами, закінчила Вінницьке художнє училище. Дуже багато маю вдома її картин, кухонних дощечок, стаканчиків та ложок. Мирослава знається на «петриківському розписі», плануємо з нею розписувати дощечки й продавати через інтернет. Середульша, Богдана, колись розмальовувала все — вікна, стіни, простирадла.

Якось казала їй: єдине, що ти тут не можеш зробити — це розмалювати стелю у квіточки. І вона одразу задумалась: як же туди дістати?

Найменша, Каріна, теж малювати любить. Якщо за Мирославу й Богдану я колись ще малювала шкільні завдання, то Каріна завжди хотіла сама. І виходило, могла на око, нічого не вимірюючи, глечик перемалювати.

На живопис «для душі» часу рідко вистачає. Хоча, буває, у вільну хвилину виходить помалювати — тоді малюю квіти. Люблю троянди малювати, «Анютині глазки» (фіалка триколірна, також відома за назвами «братик і сестриця», «зозулині черевички», «Іван і Марія» — «Дирижабль»).

У природі не може щось не подобатись. Навіть найменша квіточка, якщо роздивитись її добре — вражає, наскільки Бог вдало підібрав кольори. Коли випасаємо в селі череду, маємо багато часу порозглядати квіти в полі. Це завжди насолода.

Маю пензлі й пера — з радянських часів. Купила, ще коли навчалась на художницю.

Збираю листівки, маю вже чималу колекцію. По всіх знайомих збирала, купляла й зараз купую. Хоча радянські мені подобаються більше, вони якісь натуральніші. Зараз усі на комп’ютері намальовані.

Було, приходила до мене ямпільська дівчинка, вчилася зі мною малювати, поступати хотіла. Ще одна з району приїжджала. Я нікому не відмовляю, всім підказую. Якщо в людини є бажання, їй все під силу.

Була думка відкрити тут гурток для діток, які хочуть малювати. Щось схоже при Гальжбіївській школі було, Мирослава там «петриківку» викладала. Діткам подобалось.

Із чоловіком ми разом вже 21 рік. Давно знайомі, я в бібліотеці з його сестрою працювала. Він дуже свою роботу любить, з думками про будинок культури і днює, й ночує. А інколи ми й буквально ночуємо там: коли вдома які гості, чи ще щось, що місця мало — то ми йдемо в будинок культури спати. На сцені.

Живу в дуже красивому місці: над хатою ліс, нижче — річка. Звідти й черпаю енергію.
Той ліс поряд із моїм домом люблять дачники, відпочивальники. І Рік, мій собака, щороку там відзначався: не раз гнали там неподалік череду, а він відіб’ється, почекає, доки відпочивальники відволічуться — і краде в них щось.