Чому саме ця людина?
В дєцтві я мєчтав буть льотчиком. А двоюродний брат, старший од мене на вісім років, вирішив поступать в морєходку. Я ж якраз 10 класів закінчив. Він на то врем’я робив в Києві, приїжджає з Києва в Дзигівку: в нього батьків уже не було, й він приїжджав до моїх батьків, як до своїх. Приїхав, і каже: «Я їду поступати в морєходку. Льоня, може й ти поїдеш зі мною?» От він мічтав, він брєділ цим. А я поїхав, бо рік до армії якраз лишався. І подумав: ай, піду в морєходку. Поїхали. І саме обідне, шо я пройшов, а йому не повєзло. Його батько колись сидів за розкуркулення, щось таке. І вот йому й відмовили. Батька вже в живих не було! І мені до сіх пор якось жалко його.
На флоті я був практіческі вєздє. Но в большинствє случаєв ми працювали по соцстранах. Куба, В’єтнам, Кампучія… А грузи — шо інтєрєсно — стало видно, що Совєцкій союз нічого нормального, крім воєнной промишлєнності, не випускає. Даже труби — казалось, що ми багато труб випускаєм, но лічно я труби для газопровода «Уренгой—Ужгород» возив з Японії в Совєцкій союз. Чесне слово. Півтораметрові були: пригнувся й можеш ходить усередині.
Кстаті, я багато для того газопровода возив. В Італії насосні станції робилися, ми їх там грузили. Така от совєцька промишлєнность.
Воєнні грузи я возив за всьо врем’я два раза. Ну й то я не знав, шо й куди. Зате один раз возив дєньгі! Хоть даже не знав про це до прибитія. Якшо груз розкритий, ми бачим. А контейнери ми не бачим, вони ж закриті. От загрузили в нас контейнери й приходим ми у В’єтнам.
Дивимся: весь причал забитий вояками. Що за діла? Ніколи так нас не встрічали.
Поставили до причала, начали вигружати, а контейнера оказались забиті… В то врем’я Совєцкій союз — я не знаю, який монєтний двор — но іхні донги, в них так єдініца дєнєг називалась, робили імєнно в Совєцком союзі. І це ми привезли їм ті донги. Того вони нас і встрєчали з такою охраною. Отакі інтєрєсні нюанси в нас бували!
На Кубі в то врем’я дуже багато було наших воєнних. Но! Саме інтірєсне. Вот приходе рязанска рожа. Ну, русскій, українець, ну видно! Но він дає удостовєрєніє імєнно кубінця! Фамілія, імя, якийсь Родрігес… А рожа рязанска. І всі наші вояки ходили в формі кубинських офіцерів і солдатів.
Кстаті, там до сіх пор ще є воєнна база Гуантанамо. Я був на цій базі. І Фіделя Кастро на Кубі бачив, як оце вас. А ще на Кубі жив пісатєль Хемінгвей. І, кстаті, я був в його хаті. Клянусь вам!
От тоже такий був інтірєсний варіант. Приходим ми на Кубу. А в то врем’я ще були суботніки комуністіческі, помните? Всі збирались, і забесплатно робили. Ну й на Кубі таке. І ми йдемо на комуністіческій суботнік тоже — тіпа, помагать. Ну це рісовка була, скажем так. Привозят вони нас на уборку сахарного тростніка. Вперше в жизні його бачу. Дали ці мачете — тіпа, рубайте. А ми кажем: «Ну шо ж ви нас привезли на цей тростнік? Чого, допустім, не повезли нас на ананаси, на мандаріни, на апєльсін?». Вони кажуть: «Пожалуста, всьо, поїхали». Садят нас в автобус, привозят на площадь, де ростуть ананаси.
Кажут: «Пожалуста, нарубайте стіки, скіки ви зможете з’їсти і взять на пароход. Потому шо ше не уборка, вони нам не треба!» Ну ми нарубали п’ять мішків чи скіки. Чисто собі.
Ну і їли! Він смачний такий, як сирий. І я тоді привіз ананас у Дзигівку. Батько, покійний вже, узяв цей ананас і каже: «Ну і як же його гризти?» Впєрвиє бачив, звичайно. Все село тоді збігалось подивиться.
Кубінські сигари пробував, канєшно. Я даже на цій фабрикі був. Кстаті, настікі інтєрєсне тоже це проізводство, обалдєнно! На коліні скручували, я це лічно бачив! Обикновєнний длінний стол, і сидит там, допустім, 40-50 женщін, і от она юбку піднімає і скручує. І іменно ці ручної роботи сигари, дуже дорогі. В своє врем’я в Совєцкому союзі в нас продавали сігари, але це були не ті.
Я строїв комунізм, як-то кажуть. Сміюсь, бо ж так нам казали. Але до чого ми достроїлись… Я ж був і в ФРГ, і в ГДР. От простая вєщь: одна й та же страна, але там люди розвивались, а там все ставало тіки хуже.
Я був у Бремені, Браке і Браунхафені. Кстаті, Бремен — це знаєте, шо за город? Ану вспомніть? От, «Бременскі музиканти». І от ми там вийшли і знаєм, шо там має бути пам’ятник цим музикантам. Начинаєм шукать. Язик англійський я болєє-мєнєє знав, по мєрє нєобходімості приходилось общаться. А німецького вообще не знав. Городок невеликий, насєлєнія тисяч 70-80, не більше. А пам’ятника все не видно! Ну, в нашем понятії пам’ятник — це ж шось височенне. Ми ходим і шукаєм велике. Потом допитуємся, на мігах, нам показують: он там. Приходим — а він отакий, як я, той памятнік.
В ФРГ, я не знаю, де, але кажут, що памятнік Гітлеру стоїть. І тому ж Енгельсу. От чого змітати оці всі памятники Леніну? Лишіть їх, перенесіть кудись. Це наша історія! А зараз вєздє Хмельницькому памятники. Ну, шо Шевченко, шо Хмельницький — вони заслуговують цего. Но, опять-таки, не в каждом селі ж ставить. Мойо мнєніє — треба якась золота серединка. А ми мєчємся то в одну сторону, то в другу.
В Кампучію я прийшов зразу послє їхньої революції. (У 1970-х в Камбоджі до влади прийшов диктатор Пол Пот, встановивши кривавий режим «червоних кхмерів». Тоді солдати нищили десятки тисяч людей просто за те, що вони мали ознаки інтелігентності: приміром, окуляри чи ніжні пальці рук. 1979-го в’єтнамська армія руйнує режим Пол Пота. Леонід Маценко, вочевидь, потрапляє якраз на ці події — «Дирижабль») Азіати народ, взагалі, специфічний. Не знаю, як пояснити… Ну от стою я на пароході на вахті. У трапа. Нас в’єтнамци охраняют: один стоїть на бакі, один у трапа, один на кормє. Ну і ноч, шо робити?
Я з тим в’єтнамцем базарю — по-англійськи, на пальцях. Пішов, зробив собі чайок, хліб з маслом, його чайочком вгощаю. І він стоїть, а рядом автомат Калашнікова валяється.
І тут по берегу біжит до нашого корабля мужик. В’єтнамець підіймає автомат, передьоргує, очєрєдь зарядив… І дай Бог, щоб ви не бачили, як людина помирає після вистрєла. Його ше й кидає минути дві. Це дуже страшно, дуже. А в’єтнамець же без прєдупрєждєнія — просто дав очєрєдь і все. І той ще кидається там, а в’єтнамець поставив автомат обратно, п’є чай… Я дивлюсь на нього. Він поняв, що я оторопєл, і каже: «Поль-пота, поль-пота!» Тіпа, нічого серйозного.
Був я в Ханої. І там копія нашого мавзолєя, копія. Клянусь вам: я був в ньому! І, кстаті, той же мрамор возили іменно з Совєцкого союза. І точна копія у всьому, тільки внутрі лежить Хошимін, їхній Лєнін.
Непогода в морі — нормальне явлєніє. А морська болєзнь у мене сильна. Вийшов я в первий рейс, пішли ми на Кубу. Ну і, єстєствєнно, прихватило в Атлантиці нормально. Даже я казав собі: до Куби доходю, за любиє бабкі на самольот — і додому! Чесне слово!
Ну нічого, прийшли на Кубу, шторм стих. Ну, думаю: мужик я, чи не мужик? Піду додому, а там уволюсь! І так десять год проплавав.
На флоті, канєшно, сухий закон. Но нєгласно закон був такий, шо ми пересєкли океан, а тоді вечорок посиділи, по 150 грам випили. Ну, в предєлах розумного. П’яного там ти ніколи не побачиш. І отак ми сидимо в ресторані, а це копійки були. Блок сигарет болгарських у совєцькі времєна стоїв 3.50. І от за блок сигарєт я міг посидіти в ресторані чудово. Ну і прийшли ми в той ресторан, і чото принесли там… У них порції, вообще, маленькі, я три-чотири рази вилкою взяв… Там таке шось під соусом, інтєрєсне, вкусне. І я ще порцию… Так я три порциі хлопнув. Ну і не знаю, скіки я там ввечері випив, але на утро все одно не зовсім приємно було. Ходжу, голова болить. А пацани кажут: «Ти ж казав, шо лягушок їсти не будеш. Но вчора три порції льогко!» І тільки вони сказали, із мене зразу все полізло! «Ти ж казав, що не їстимеш?» «Ну чо, пацани, вкусно!» І воно, дєйствітєльно, под острим соусом не поймеш. Ну й собачатіни таким же макаром наївся…
Пересєчєніє Екватора празнувалось обязатєльно. Це посвященіє моряка. Там празнік Нептуна устраюється, тіпа Маланки на морі. Стакан водкі наливають тому, хто той екватор пересікає впервиє. У мене дома грамоти є, що в таких-то координатах пересьок екватор, посвящон в морякі. І подпісь: Нєптун.
Я й зара нормально читаю звьоздне небо. Кстаті, звьоздне небо тут і в океані — це совєршенно разні вєщі. Відімо, атмосфєра вліяє какая-то.
Бо ти ідьош в окєанє, і звьоздне небо в тебе над головой ніби висить. Чесне слово! І це красота, рєбята… Єслі б я міг вам передати цю красоту!
От я первоє время начинав матросом. І ти стоїш на вахті на мостіку — і кажеця, звьоздноє нєбо у тебе над головою, хоть у руку його бери! І ці волни, б’ющієся о борт. І коли підходиш уже бліже к бєрєгу, то чайки появляються обично за кілометрів тридцять до берега. Підходиш — і первий крик чайки… Значить, океан пересьок. І це таке чуство… Бо ти прошол шото. От, грубо, я зробив кругосвєтку, і для мене це було… Ну, не каждий собі позволить обігнути землю. Це, кстаті, дано тіки двом: морякам і космонавтам.
Кстаті, з флота мене уволили. Не я уволився. То було в совєцкі времєна, по совєцьких законах всьо. За контрабанду, скажем так. Притому що всі ж це робили! А мене — за мєлочь, і таможенніку, який мене піймав, я сказав: я ні в кого не вкрав. Ну, взяв лишніх пару побрякушок.
Два роки до пенсії оставалось. Обідно було. Я кажу: «Шо ж ти робиш?» «Ну і шо»ю «І шо, ти орден получиш за це? А мене ж — ні за шо!» І дєйствітєльно, якби я знав, що я когось обідив, що, не дай Бог, украв… А я ж нічого.
Мама мені ще в дєцтві казала: дитино, в колгоспі бери (не «кради» — «бери», казала!), а в людини — шоб у тебе руки повідсихали!
От вона зразу заклинала. І нас четверо в сім’ї, й ніхто не скаже, що в нас хтось десь неправильний. Це сім’я дуже хароша, я нею можу гордитись.
Послє флота я уїхав в Молдавію. От, кстаті, єслі чесно, з Одеси всі друзі — у мене ж за 10 років там купа друзів, з якими не одну кругосвєтку зробив — удівлялись: Льоня, куда ти уїжжаєш?! В яку Молдавію? Я кажу: в мене там свої. А в мене там, дєйствітєльно, брат, сестра. Я поїхав туди, робив там дірєктором сільхозфірми. А коли начався національний вопрос, десь 1992 рік, псіханув. Визвав мене предсєдатєль мєсного райісполкома й каже молдавською: «Говоріть зі мной на державній мові». Я йому: «Я извиняюсь, но я в Молдавии живу полтора года. Я пытаюсь учить…» І це правда, жінка брата знає молдавський. А ми жили вмєстє. І я: «Юля, ти давай говори по-молдавськи, я для себе хочу вивчити язик». І дєйствітєльно питався вчити. Но коли мене визвав оцей і каже… Я не націоналіст, нєт, Боже храні! Але я розвернувся і уїхав. На родіну.
Приїхав сюди, построїв тут хату. І в Дзигівці організував два цеха: пльонку робив і швєйний. Десь два роки я там проробив. На пльонкі легше було працювати: менше робочих, і прибиль хоть маленька була, но на зарплату хватало. А зі швєйним тяжко було. Во-пєрвих, всьо-таки, представ собі: там сократили корівники, і цих доярок взяти й поставити до швєйної машинки… І саме інтересне, шо я їх навчив, вони шили в мене! І цей предсєдатєль колгоспа, був там такий дєятєль — Качула, депутат зараз. Він каже: передай це колгоспу. Я йому: Олександр Іванович, я передам цей цех, якшо хочте. Хоть там мої швєйні машинки, могли би й заплатить сімволіческі. Но то діло друге, мені обідно то, що завтра ви не будете працювати! Бо в то врем’я, во-пєрвих, була дуже велика проблєма — ті же нитки, та же ткань, ті же молнії й ґудзики достать невозможно! Продавалось хорошо: ми шили і брюки, і куртки, і всьо шили. Но со снабженієм було тяжко. Но я наладив, і в тому цеху було задіяно в мене у предєлах 30 чоловік.
Я віддав цех. І от через 2-3 місяці, як я пішов, кінчилася ткань, кінчились нитки. Цех став, і жінки лишились без роботи.
Но моя-то фірма сущєствовала. «Крок» називалась, уже чисто в Ямполі була. І було таке врем’я — інтєрєсна вєщь — десь 93-й рік примєрно, грошові перечіслєнія мєжду Україною і Молдавієй не ходили. Був повний бардак! І в чом була суть: є в Сороках такий завод, ЗТО, «Завод технологического оборудования». Вони випускали у то врем’я утюги, чайники, кіпятільніки, духовки — отакі вєщі. Но снабженіє іхнє було сто процентов з України. Понімаєте? Вони, допустім, хочуть купить в Україні той же метал, чи ту проволку, чи лампочки, чи шо. А перечислєнія-то нема. І я получився посрєдніком.
Допустім, вони брали відси пластік, мєтал, провод — короче, комплєктующі. Я оплачував їхні щєта, а вони вже рощитувались зо мною утюгами, чайниками і так далі. І я їх тут продавав, їстєствінно.
Тоді, кстаті, була стаття за мене тут у «Ямпільських вістях», називалась «Ш’ють хлопці чайники». Кооператів-то щитався як швєйний.
Визвали мене на райісполком: чого це я торгую чайниками по всьому районі? Я кажу: ну, так виходить. «А чо ви не купите ті чайники в Молдавії й самі не заробляєте всю прибиль?» Я кажу: «Ну ідіт спробуйте купить їх!» «А як же ви їх купляєте?» «А це вже моя комєрческа тайна». Я ж їм не поясню, що я тому заводу покупаю отдєльно провод, лампочки… «Ш’ють хлопці чайники»… Ніколи це названіє не забуду.
В мене, кстаті, дочка работає кореспондєнтом. Комєнтатором на НТВ. Клянусь! В Москві, їй квартіру даже дали. Ну, ми практіческі не общаємся. Це жизнь. Я, коли розбився на машині, жінка налякалася й уїхала. Шо інтірєсно, мама її закінчила інститут і работала аптєкарьом. І настояла, шоб дочка поступила тоже в медінститут. І вона таки поступила! Но молодєц, дєвочка — в якоїсь мєрі могу гордиться — вона втіхаря заочно поступила в інстітут журналістікі, закінчила його, аптєкарьом ні одного дня не пропрацювала. І працює на НТВ.
На спасатєльну станцію я попав, єслі чесно, чисто случайно. В своє врем’я, у 2001 році, я дуже сильно розбився на машині. Повреждьонний позвонок був, у мене там серйозні вопроси були. Єстєствєнно, я всі кооперативи бросив, всьо це побросив, бізнес весь. Мене, єслі чесно, даже жінка в то врем’я — дитину в руки й на Росію… Бросила. Просто вона думала, шо я не виживу. А я піднявся, як бачите. Я ходю.
І потом я случайно — тут катер ходив, Ямпіль-Косоуци. От я на тім катері попрацював трохи. А потом тут просто не хватало водолазів. А я закінчив курси водолазов у морєходкі. В 76-му році. Представте собі, скільки років тому, 30! І я тут ше попрацював пару років водолазом.
Зараз я вже по возрасту не можу водолазом працювати. Мені 56, а допуск до 55-ти. Щитаюсь капітаном-механіком катера спасатєльного.
Півтора місяця ніхто не думав, шо я виживу. Всі були увєрєні, шо вже все. Сьогоднішній шеф рятувальної станції у то врем’я працював у Вінниці замначальника Висшей школи міліції. Як я тоді розбився в Сороках у машині, сороцький мєнт подивився на паспорт: «Хахол». То він привіз мене сюда: я був на ногах, просто в мене амнезія була.
Ті полтора місяця практіческі вообще нічо не помню. І от лежу я три дня тут — брат бачить, шо я не приходю в себе. Каже: «Шось проісходе, хлопці».
«Та він протрезвіє — прийде в себе!» «Та він не був п’яний вообще!» І це, кстаті, оце як Бог в жизні помагає. Подзвонив сьогоднішньому шефу в Вінницю, а в того є друг там, зам «Піроговкі». І той скору прислав сюди, й мене одразу забрали. І тоже: хотіли робити трепанацію черепа, всякі другі серйозні варіанти. Вже й подпіску жена і брат дали. Тоді опять-такі начальник сьоднішній каже: «Ну, рєбята, ну трєпанация чєрєпа… Це шо, єдінствєнний варіант? Провірте спінний мозг». Но спінний мозг у нас не провіряється в Вінниці, це хіба в Житомирі. Він мене в машину, у Житомир, провіряє там — а в мене кров у спінном мозгі. І чотири позвонка лопнули. Відкачали кров со спінного мозга — і я прийшов в себе. Всі прям обалдєли. А зробили б трепанацію… Це ж поколупаться не десь, це мозги. Так шо, по большому щоту, ця людина, Віктор Анатолійович, спасла мені жизнь.
Наші водолази працюють на три райони. Ще Крижопільський і Томашпільський. Хватає роботи: от даже буквально недільку назад витягували утоплєнніка з Мурафи, в Гальжбіївці втопився. Утонув — то треба достати, всьо-таки люди, знаєте як, поховати треба. Єслі чєсно, не дай Бог… Я, кстаті, як тіки прийшов сюди, казав: «Рєбята, я всьо буду робити, тіки як я того утоплєнніка достану, як я його возьму?» Я не боюсь, але це неприємна вєщ. Для мене лічно це психологічно тяжко. Понімати, що ти достаєш це тіло, ця людина ще жила, мічтала, планувала, мала свій мір. А лишилось тіло. І там уже нема того міра, которий був.
Приїжджаю якось у 2008-му на роботу на катер, і бачу: вода піднімається рєзко. Приїхали наші рятувальники, всі ми на катері тому зібрались. Я кажу: «Рєбята, ви бачите, вода піднімається?» «Та ладно, ше на сантиметрів 30-40». І доки я з ними побазарив, вода вже на півметра піднялась. Їду до мами в новий район, забираю її — і через пару часов її хату затаплює. Вона перелякалась, їй у то врем’я вже 82 года було.
З худоби в неї були тільки кури й пес. Кури чогось потопились! Відімо, пір’я набирається води, і курка йде вниз. А собака — я дав спасатєлям сто рублів, бутилку водки, й кажу: «Хлопці, ви й так катаєтесь на катері по місту. Заберіть собачку». І вони не змогли! Кажут: «Вона на нас гарчить». А там на подвір’ї є морський контейнер, то собака виліз туда й на контейнері сидів. Я тоді дав їм хліба, кажу:
«Хлопці, ну кусок хліба киньте тому псу. Ну просто скотину жалко…» Так вони й підкормлювали його. За пару днів вода упала, я приходжу — на контейнері сидит, він і злізти не міг. Ну мене він признав, канєшна. Як до рідного, до мене пригнув.
Ви знаєте, єслі чєсно… К сожалєнію, мені кажеться, оці собаки й коти — вони луччі, чім ми. Людина, к сожалєнію, подла. Ми можем обмануть. А скотіна — вона не обмане. А в нас же, всьо-таки, часто, к сожалєнію. Зробити подлость. Близького бросити. Ну це в нас часто буває.
От у Дзигівці жіночка живе, виростила четверо дітей. І я нечасто їжджу туди (тещу теж до себе вже перевіз), но буває. І всігда зайду, бо знаю: їй нема кому кусок хліба принести. А четверо дітей виростила. То ми люди? От четверо дітей підняти — та хотя б один з них сказав: «Бабко, іди до мене, поживеш. Скіки там Бог тобі дав?!» От, чєсно говоря, чого я маму з Дзигівки забрав. У батька був на то врем’я вже другий інсульт. І ми просто хату практіческі подарили там — ну бо хто в Дзигівці міг хату купити? Купив їм тут хату, й вони жили в цій хаті. Но в мене на очах, я собі міг дивитись. Я живу коло парома, і, єслі чесно, два раза в день кататься по кругу на машині — це дорогувато. Тєм болєє, при моїй зарплаті. То купив для цього мопєда собі.
У Молдавії уровєнь жизні ще нижчий від нашого. Ви ж знаєте, за щот чого вся Молдавія живе? У них практіческі сто процентів работоспособного насєлєнія всьо на зароботках. Промишлєнность вся лишилась у Придністров’ї. А там аграрний сєктор, і всьо. От зараз, єслі чєсно, я бачу виход України на сьогоднішній день — це шоб хоть якесь проізводство запрацювало. Ми ж зараз тоже, куди ми йдем? От ви мені об’ясніть. Може, я чогось не понімаю. Ну, куди Україна зараз іде?
Мені кажеться, трошки ми потіряли порядність, чуйність, доброту десь потіряли трошки. Життя воно таке — відімо, на фоні цего життя… Но хоть би шось сохранити чучуть людське!
Фото Влада Савицького.
Автор публикации
Коментарі