Про дядька з труни

У Ямпільського лева є чергова весела оповідка з життя міста, а ми цього разу навіть пішли на місце подій і зробили кілька фотографій звідти.

Було це у ті часи, коли в Ямполі ще не було нового кладовища. Ховали тоді усіх на старому, і працював там Василь Іванович. Допомагав підібрати місця для могли, копав їх, наглядав за кладовищем. На роботі проводив багато часу, часто засиджувався допізна і мав навіть власний офіс — маленький будиночок, який досі стоїть на кутку старого кладовища.

Якось занесло на те кладовище і мене, бо захотів прибирати могили родичів. Та й думаю, може, попрошу у Василя Івановича інструментів, щоб швидше впоратися. А він дядько комунікабельний, то й розговорилися, ще й екскурсію своїм офісом провів.

— У мене тут лопати є, і сапки, як треба. Поливальник навіть є. Вінки, пластмасові квіти, а в кутку он труни стоять. Одне, що нема, то це якогось дивану…

Та ж мати офіс без дивану, то геть не серйозно! То й вирішив Василь Іванович змайструвати його з того, що було під руками. Взяв ноші, поклав на них труну, насипав сіна туди, кинув подушку.

— І чим не диван?.. За цілий день накидаєшся землі, руки-ноги болять, спину ломить, а тут прийшов, ліг і відпочиваєш… Красота! Було правда раз таке шось непонятне.

Приліг я, значить, у ту труну, і так вийшло, що задрімав.

Чую, хтось лазить по хаті. Світить фонарік, і лопати беруть. Хто це я не зрозумів, бо в темноті лише фонарік бачив. Піднімаюсь я, значить, з труни і кричу: «Ану полож лопати!»

Ті гості як заверещать, покидали лопати і давай бігти наввипередки, у дверях застрягли, зачепилися за вінки, все поперекидали, на порозі хтось впав.

— Я потім ще фонарік їхній знайшов. Хороший фонарік був… Так що, якщо за інструментом до мене, то тільки дньом!, — порадив Василь Іванович, дав мені сапку, закурив цигарку без фільтру, густо задимлюючи нас обох, і пішов собі далі у справах, зникнувши у густих кущах серед могил та залізних огорож.