Людина тижня

Катя Борис

Знає рецепт щастя. Формула дуже проста

Чому саме ця людина?

Переважно ми ділимося історіями людей, які вже ствердилися в професії та мають цікавий життєвий досвід. Всі ці люди достойні та прекрасні по-своєму. Але їм часто бракує безпосередності і простоти. Того, що притаманне дітям і в більшості випадків зникає з часом. Дитяча філософія чесна і відверта, вона не терпить фальші та компромісів — особливо із собою. Вона є незаангажованою і простою для розуміння. Думаємо, порція цієї мудрої простоти не завадить навіть серйозним дорослим.

Тому цього разу вирішили поговорити із тринадцятирічною ямпільчанкою Катею Борис — дівчинкою, яка вірить, що всі люди активні і добрі, тільки по-різному. Вона знає, що потрібно Ямполю, аби він став кращим, і готова прикласти до цього максимум своїх зусиль.

Я гіперактивна дитина. Хочу всьо і роблю всьо. Куди не йду, скрізь треба щось вчудити. Я ні разу не подумала про якесь заняття: «Це не моє». Не знаю, чого так, але все цікаво. Навіть не можу назвати улюблених предметів у школі, бо всі такі.

Я буду журналістом. Це навіть без питань. Не може бути мови про щось інше! Я живу цією думкою, і навіть сама думка робить мене кращою. Буду журналістом, да.

Це все через Дирижабль. Відтоді, як я попала в цю секту, журналістика живе в моїй голові.

Ось вже півтора року я граю на гітарі. Сама захотіла. Спочатку чотири роки займалась танцями, а потім рішила поміняти. Вирішила, що гітара буде кориснішою і перспективнішою — більше пригодиться в житті.

Школярка, Ямпіль. Сонечко
Школярка, Ямпіль. Сонечко
Школярка, Ямпіль. Сонечко

 

Добре, що зараз є де активничати. А то я не знаю, куди б діла цю енергію. Деякі мої друзі спокійніші — звикли жити умєрєним життям. Поняття не маю, як у них це виходить.

Журналіст — перспективна робота. Ти постійно чогось вчишся, подорожуєш, дізнаєшся нове, спілкуєшся з цікавими людьми. Це круто. Особливо класно, коли можеш братися за будь-яку тему і пишаєшся своєю професією.

Люблю брати інтерв’ю. Маєш швидко налаштуватися, зрозуміти специфіку людини, підійти до неї так, щоб вона не злякалася і не втекла, а почала спілкуватися і не відповідала лише «так/ні».

Підходити до незнайомої людини страшно. Не знаєш, з чого почати розмову, боїшся сказати перше слово. А потім легше, бо практикуєшся. Коли в Ямполі була Медіашкола і ми повинні були говорити з незнайомцями, я навіть відчула кайф — просто підходити до когось чужого і про щось розпитувати.

Не хочу переїжджати з Ямполя. У мене на нього свої плани: розвивати його, робити кращим.

Ямполю потрібна підтримка людей. І моральна, і матеріальна. Треба, щоб кожна людина відчувала свою відповідальність за місце, де живе.

Тут треба громадський простір. Таке місце, кімнатка, де збираються люди, п’ють каву-чай, читають книжки, сидять в інтернеті, дивляться фільми, проводять разом час. У нас немає місця для відпочинку для молоді. Мої друзі оцінили б. Це було б місце активного збору людей, яким не байдуже.

Кожна людина активна по-своєму. Навіть якщо здається, що ні. Просто дехто не дуже це проявляє, але активність можна розбудити. Надихнути прикладом, наприклад. Головне — не просто говорити, а робити.

Я стала відповідальною. Чого? Бо подорослішала, мабуть. Не можу нічого зробити тяп-ляп, хочеться краще і краще.

Доросла людина відповідає за свої вчинки. Подорослішати можна в будь-який момент, навіть у тринадцять. А є такі, що і в тридцять — діти. Я, правда, ще не знаю, чи класно бути дорослим. Побачимо.

Я хочу відчути кожен рік свого життя, тому не спішу.

Моя бабуся — прекрасна людина. Завжди порадить, пояснить. Просто прекрасна. І взагалі в мене прекрасна сім’я. Що ще треба від життя?

Мене надихає все — навіть якісь мєлочі жизні. Сиджу на вулиці, дивлюсь — упав листок. І зразу хочеться написати про нього вірш.

Всі люди різні. І кожен по-своєму прекрасний.

Я можу дружити з людьми, які мають схожі погляди на життя. Хочу, щоб було про що поговорити, були спільні теми, а не поверхневі розмови. Тільки тоді з’являються дружні узи. Друг — це людина, яка вміє тебе цінувати. Людина, якій ти можеш розказати найпотаємніший секрет і бути впевненим, що це залишиться між вами. Справжні друзі не зраджують.

Ціную щирість і відвертість. Краще зразу сказати людині все в лице, ніж мовчати і в несподіваний момент вилити на неї весь бруд.

Я дуже швидко прив’язуюсь до людей. Прям дуже. Якщо людина мене чимось зачепила, то всьо. Вона моя.

Школярка, Ямпіль. Сонечко
Школярка, Ямпіль. Сонечко
Школярка, Ямпіль. Сонечко

 

Коли мене кидають, я в дєпрєсняку. А потім розумію, що це на краще. Значить, це не моя людина. Це не трагедія.

Не терплю лицемірства.

Немає злих людей. У них все одно всередині щось є добре. І погляди на життя встановлюються не від народження, а з часом. Батьки закладають основу, а з цих якостей людина вже вибудовує себе.

Об’їхати хочу всі куточки світу. Хочу побачити людей: які вони, що роблять, як розвиваються. Коли ти бачиш світ, у тебе міняються погляди на життя, ти переосмислюєш багато речей.

Люди різні у всьому, і ти маєш можливість вихопити для себе найкраще.

Ямпільчани закриті. Звикли до тихого життя, коли нічого не робиться. Вони спокійно собі проживають життя, пливуть за течією. Але це можна змінювати — треба робити свою роботу і показувати приклад. Якщо здається, що нічого не виходить, не здаватися. Просто нашим людям треба час.

Я дуже нетерпляча. Люблю, коли все і одразу. Мені це не подобається, тому стараюся врівноважувати себе.

У дитинстві вбила собі в голову, що маю заряджати людей позитивом. Головне — щоб люди біля мене не сумували.

Якщо я бачу, що навколо мене щасливі люди, я щаслива.

Фото Влада Савицького

Автор публикации

не в сети 6 месяцев

admin

Комментарии: 0Публикации: 382Регистрация: 06-08-2015
Знайти схожі статті:,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля