Чому саме ця людина?
Я народилась та жила в Києві. Після 9-го класу пішла у швейне училище. Дуже хотіла мати власний, оригінальний одяг: тоді ж усі ходили однакові, наче з інкубатора. Всі скуповувались на одному ринку чи в одному магазині. Я змінила це для себе. Потім закінчила курси манікюру. А за деякий час зрозуміла, що маю стати візажисткою: не можу дивитись на негарно нафарбованих людей. Підсвідомо виникає бажання їм допомогти.
Довелось змінити багато професій. Шила на замовлення штори, пекла бублики, ліпила пельмені для ресторану.
А тепер, відчуваю, можу перекваліфіковуватись на ріелторку: під час пошуку будинку довелось переспілкуватись із безліччю людей. Вже хоч книжку пиши про те, як власникам продати свою нерухомість, а покупцям задавати правильні питання.
Зміна професій і навчання після дев’яти класів — це результат бідного життя радянської сім’ї. Були і постійна нестача грошей, і відсутність можливості купити собі джинси чи куртку. Мабуть, через те я й пішла так швидко в доросле життя — щоб реалізовуватись і заробляти гроші. Щойно отримала паспорт, а з ним можливість влаштуватись на підробіток.
Я й не зрозуміла, як у 19 років народила Діану, а тоді Марка. Не пам’ятаю, як вони повиростали — стільки різних справ було. Різниця між старшими всього в кілька років, але коли народився Марк, Діана вже допомагала. Зараз вони разом допомагають виховувати Домініку.
Старші діти росли у спартанських умовах. Усе було лише згідно плану й мало виконуватись вчасно.
Я вимагаю, щоб мене слухали, люблю порядок і справедливість. І з Марком та Діаною все це виходило. А от Домініка — це катастрофа.
В ній акумулювалось і все хороше, і все погане. Вона дуже схожа на мене. І вона робить мені «вирвані роки». Поки не буде, як вона хоче, не вгамується. Недавно знайшла косметичку, нафарбувалась тушшю — ледве вмили.
У Києві ми втомились від хвороб, медикаментів, алергій та частих бронхітів. Бувало, що на якийсь час залікували — а тоді, наче нізвідки, воно повертається знов. І коли я дізналась, що вагітна утретє, ми вирішили продати свою двокімнатну квартиру в столиці та втілити мрію всього життя: мати власний дім. Півроку шукали будинки по всій Україні. Вже були варіанти у Дніпродзержинську, в Лисичанську, Бахчисараї чи Миргороді. Потім стали обирати між варіантами ті, де найкраще з екологією. Вінницьку область спершу навіть не розглядали.
Але потім ми дізнались про Ямпіль. Приїхали сюди, оглянули будинок по вулиці Сагайдачного — і наступний тиждень я майже не спала, так «загорілась» тим будинком і видом з вікна.
Тоді Діана знайшла інформацію, що клімат Ямполя схожий на клімат Алушти. І ми переїхали.
Усі вважають нас божевільними, бо так запросто залишили столичне життя і, не маючи тут родичів, переїхали до Ямполя. На це відповім лиш одне: мені як матері найважливіше здоров’я дітей, ми переїхали заради них. Хоч і ціни в Ямполі виявились близькі до курортних.
Коли почула про ідею Хеловіну — одразу зрозуміла, що він відбудеться саме так. І запропонувала доньці свою участь. Побажання в дітей були цікаві, оригінальні. Хоча потік дітей був величезний, у наступні рази треба буде якось його організувати. Бо зараз відчувала, що фарбую їх неідеально, зашвидко. Хоча, коли бачила, як діти тішаться результатом, заспокоювалась.
Косметикою користуюсь рідко. Тільки для особливих випадків. Чоловіку не подобається, коли я фарбуюсь: він вважає, що нічого кращого за природність не існує.
Не обов’язково ходити з постійним макіяжем. Щоб гарно виглядати, достатньо бути коханою жінкою і, попри все, знаходити час на себе.
Роблю нігті півтори години. Навіть міліметр недофарбованих нігтів не дає мені заснути: не приймаю підходу «і так годиться». Я ж не заради величезних грошей це роблю — а щоб усі в підсумку отримали естетичне задоволення.
Свої руки нікому не довіряю.
Я домашня людина. Люблю готувати на кухні, часто роблю це під музику. Земельною ділянкою більше чоловік займається: доглядає її, дерева прищеплює. Я на город не ходжу: ще з дитинства приїлось саджання чи копання картоплі в бабусі.
Мрію жити там, де вічне літо.
Подружки бояться зустрічей із мною, коли вони «не підготовлені»: без манікюру, не доглянуті обличчя чи волосся. Чомусь думають, що я сваритиму їх, наче вчителька.
Ні, не сваритиму. Просто порадами, якщо спитають, допоможу. А взагалі мрію відкрити в Ямполі курси для підвищення кваліфікації манікюрниць. Наші люди просто не звикли до того, що буває краще.
Фото Влада Савицького
Автор публикации
Коментарі