Як у Ямполі експериментують з інклюзивною освітою

У коридорах ямпільської Першої школи можна зустріти не тільки бешкетну дітвору, яка ганяє від класу до класу, насолоджуючись дорогоцінними перервами. Буває, діти стають серйозні і відповідальні, бо мають важливе завдання. Наприклад, відвезти дитину в інвалідному візку до їдальні. Ось уже кілька років тут впроваджують інклюзивне навчання — діти з особливими потребами можуть вчитися у школі. Щоправда, індивідуально, а не в компанії двадцяти однокласників. Вчителі займаються з ними окремо за узгодженим графіком. Його обговорюють з батьками кожної дитини. Таких тут семеро, проблеми зовсім різні: синдром Дауна, ДЦП, проблеми зі слухом.

Про слово «інклюзія» багато батьків дізналися лиш недавно — тоді, коли постало питання створення класу. Якщо пояснювати термінологію простими словами, то інклюзивна форма навчання — це коли здорові діти вчаться разом із тими, хто має особливі потреби та інвалідність.

У Ямполі такий варіант поки нереальний.

По-перше, немає технічних умов: ліфта чи пандусів, які б вели на другий поверх. Школа стара, через планування не можна встановлювати хоч щось, що дало би можливість без проблем дістатися класів зверху. А саме на другому поверсі обладнано всі класи для старшокласників, кабінети хімії, фізики, навіть англійська.

— Ми щороку обговорюємо інклюзивний клас. Але ніхто не буде переносити всі ці класи. А підніматися-опускатися щодня на другий поверх нереально. Це сильне навантаження і має бути хтось, хто це робитиме, — пояснює Анна Шелест. Вона — мама восьмикласниці Дани, яка має ДЦП і пересувається в інвалідному візку. Вчиться відмінно, але індивідуально. Періодично ходить в школу, якщо є така можливість. Нині в основному вчителі приходять додому — у сім’ї з’явилася ще одна донька і, поки та ще не в садочку, Дана її глядить.

Анна — одна із тих 16 батьків, які свого часу взялися робити громадську організацію для дітей з особливими потребами та інвалідністю. Саме вони вибили можливість навчати своїх дітей у школі, а не ізольовано.

Ямпіль — єдиний населений пункт в районі, який дає особливим дітям шанс бути соціалізованими в оточенні однолітків.

Ідеї організації були грандіозними — створити в місті спеціальний реабілітаційний центр, куди приїжджали б діти з усього району. Кілька років тому таких було близько двохсот. Звісно, для цього потрібне було спеціальне пристосоване приміщення — спроби знайти закінчилися крахом, каже Оксана Горбоконь, мама випускниці школи. Та теж має дитячий церебральний параліч.

— Ми хотіли, щоб вони всі збиралися, тягнулися один за одним. Одна дитина б дивилася на успіхи іншої, це б мотивувало інших. Вони брали би один з одного приклад. Це не стільки має бути інклюзія в школі, скільки окреме приміщення, де можна не тільки розумово, але і фізично розвиватися. В ідеалі — зробити басейн, — пояснює Анна Шелест.

Активних батьків, які готові займатися цим постійно, не так вже й багато. У кожного з них ще є власні проблеми та робота. Коли дирекція школи виділила два класи, це дало можливість організовувати якісь заняття для дітей там. Проте, на рівень району справа не виходить — вже кілька років не можуть знайти транспорт, який возив би дітей із сусідніх сіл та містечок. Точніше, каже Оксана, заяву передали з міської ради в Київ, але чи її збираються розглядати, незрозуміло. Зрештою, свої діти вже встигають випуститися, а справа досі на місці, розповідає активістка. Тим паче, додає, багато хто виїжджає — кілька років тому організація не змогла сконтактуватися з великою кількістю родин із того районного списку, бо люди переїхали.

Ідея реабілітаційного центру зависла в повітрі й нікуди не рухається.

Інклюзія у вигляді шкільного класу — утопія, переконана Оксана Горбоконь. Як мінімум через те, що діти різного віку, мають різний рівень підготовки, займаються за різними програмами і мають захворювання різної складності: деякі — лише фізичні вади, деякі — з відхиленнями нервової системи. А ще в умовах інклюзія передбачає, що кожні дві дитини матимуть асистента-педагога, який допомагатиме їм під час занять,— каже директорка школи Наталія Мотуз.

— В умовах інклюзії в класі є і вчитель, і особистий вихователь для дитини. Це ще й невигідно для вчителя, бо він буде на правах вихователя. Наприклад, я би не хотіла бути вихователем і заробляти за 15 годин 850 гривень. Тут дуже багато різних протиріч. Ті, хто хоче інклюзію, не зовсім розуміють, що відбувається в реальності, — каже вчителька початкових класів Ольга Німак. Вона займається з особливими дітками у тому форматі, який пропонує школа.

«Інтеграція дітей з особливими потребами у загальноосвітній заклад» — так називається форма навчання у Першій школі.

Відповідно, діти ходять до школи, не замкнені у чотирьох домашніх стінах і мають змогу спілкуватися з однолітками. Недоступними лишаються лише спільні уроки, хоча на деяких діти таки з’являються — все індивідуально. Ще для таких дітей ущільнюють програму — виділяють на тиждень лише 10 годин. Предмети лишаються ті самі, тільки деякі теми доводиться проходити швидше або згадувати мимохідь. Тривалість уроків для таких дітей менша на п’ять хвилин. А ще не обов’язково приходити з самого ранку, на перший урок, що значно полегшує життя і батькам, і дітям, які потребують трохи більше часу на збори. На початку року з вчителями узгоджують індивідуальний графік, зручний для дитини. До того ж на допомогу вчителям приходять програми індивідуального розвитку — такі мають всі діти з особливими потребами.

— Дітей треба обов’язково інтегрувати у соціум. Вони мають пізнавати світ і спілкуватися, — каже директорка. Переваги знаходяться не тільки для особливих діток. Коли лише запроваджували цю програму, дирекція боялася реакції здорових дітей. Страх виявився марним.

— Ми були дуже здивовані толерантності. У звичайних дітей з’являється милосердність, терплячість. Немає тієї жорстокості, що була раніше. А ще з часом проходить страх — от дівчинка з синдромом Дауна раніше дуже боялася виходити під час перерви, лякалася шуму. Тепер вона може ходити по школі і їсти в їдальні. Здорові почали цінувати своє здоров’я, а ці діти навчилися з ними спілкуватися і розуміти один одного.