Чому саме ця людина?
Минулого тижня місто прощалось із одною з найвідоміших і найавторитетніших у Ямполі жінок — Галиною Сірою. Поетеса, агроном і садівниця, яка 25 років очолювала процвітаючий радгосп імені Суворова, на 85-му році життя відійшла в кращий світ. Ми підготували матеріал-спомин, щоб іще раз згадати про життя цієї легендарної для міста жінки.
— Вона все хотіла встигнути зробити за життя. Всю душу намагалась передати тим, хто цього потребував, — каже подруга Галини Сірої Лідія Зуб. — Не знаю людини, якій Галина Степанівна відмовила б. Пам’ятаю нашу останню розмову з нею на Новий рік, вона тоді в лікарні лежала. І, не дивлячись на це, давала мені завдання організувати у Вінниці презентацію книжки нашого земляка Юрія Афанасьєва, який зараз у Києві живе.
Сотні ямпільчан та жителів району можуть сказати про Сіру багато доброго. Завдяки значною мірою її роботі місто в 1960-ті й 70-ті роки відчутно розвинулось і прославилось на сотні кілометрів довкола. Із чого почалось її життя і як воно перетнулось із життям Ямполя?
Галина Степанівна народилась на Житомирщині, у селі Вільшанка Чуднівського району. Про своє дитинство жінка написала у книжці «Підкова на щастя»:
— Народилась я на початку тридцятих років минулого століття в сім’ї службовців, агронома Степана Андрійовича Сірого та його коханої дружини Людмили Федорівни Нікітченко. Батьки мої походженням з хліборобів, трудящих селян. Татусь — із Полонного, що на Хмельниччині, а мама — з Лисянки на Черкащині. Маминих дідів розкуркулили, а в татусевих забрали середняцький хутір та переселили до міста.
Стати агрономом пані Галина вирішила ще в дитинстві. Просто пішла стежкою батька.
— Ще в першому класі на опитування вчителькою Марією Федорівною Пархоменко, хто ким хоче бути, я пообіцяла, що буду агрономом, — пише жінка. — Слова свого дотрималась. Закінчила Чернятинський плодово-ягідний технікум, що на Вінниччині, а потім Житомирський сільськогосподарський інститут. Той, що закінчив і мій татусь, отримавши диплом вченого агронома. Професію свою люблю, одержима нею. Може, тому, ніколи не будучи кар’єристкою, зростала як на дріжджах по службових сходинках.
Під час Голодомору сім’я Сірих лишилась живою завдяки тому, що батько мав роботу, і зарплатня виплачувалась продуктами. У розмові зі знайомими Галина Степанівна часто згадувала, що годувала їх тоді й корова Лиска. Її тримали не у хліві, а в хаті — щоб злодії не вкрали.
Також, щоб прогодуватись, сім’я вимінювала на харчі й бабусині фамільні коштовності. Марія К’юн, бабуся по лінії матері, походила з родини збіднілого кенігсберзького барона.
Після закінчення технікуму Галина працювала в Шаргородському й Барському районах. До Ямполя жінка прибула 1962 року й одразу отримала завдання: відродити занедбане садівниче господарство.
— Бригада, агроном-садовод, керуюча відділенням радгоспу, головний агроном. А з березня 1962 по березень 1987 — директор радгоспу імені Суворова, що в Ямполі на Дністрі. Господарство було вкрай занедбане, тож довелось нелегко його підіймати, — пише Сіра.
— Але вже за п’ять років ми мали найвищі в районі врожаї зернових, а також цукрових буряків. Підвищилися й надої. Господарство увійшло в систему Укрсадовинтресту, це означало покращені постачання й систему збуту. За десять років ми вже мали і племінну молочну ферму, й конеферму.
Вирощували найкращі в Ямпільському районі врожаї кукурудзи та овочів. Мали найвищі у Вінницькій області надої молока та найвищий показник із виробництва м’яса. І першу конеферму: коней Сіра дуже любила. Багато хто в Ямполі пам’ятає, що замість службового автомобіля Галина Степанівна пересувалась на коні.
Коні
Коні, коні в загорожі,
До легенд прадавніх схожі.
Прудконогі, чисті, ситі,
Їх думки у синім житі.
О, гніді, булані, карі,
Ваші гриви, наче хмари,
Сиплять іскрами підкови,
Кличе сонце вечорове
На дороги, на отави,
Де вітрець такий ласкавий,
Де запахло вже вівсами,
Де хлоп’ята з батіжками.
Позову гніду лошицю,
Та булану блискавицю,
Дам їм цукру із долоні —
Пригощайтесь, любі коні.
Скільки раз було вам гірко,
І в очах згасала зірка,
І хребет був як у милі…
Не позаздриш кінській силі!
Простягаю коням цукор,
Сонцеоко, сонцеруко
На руці моїй розкритій —
Поцілунки-оксамити.
Саме за Галини Сірої в господарстві почали вирощувати нові сорти персиків. Хоча люди не вірили, що вони в нашому районі приживуться. Та активна співпраця з агрономами привела до успіху.
Продукція із Ямполя постійно відправлялась в область, до Києва, Москви, Ленінграду, Свердловська, Мінська, на Крайню Північ та за Урал. Сіру навіть у ті часи запросили у Великобританію. Там у графстві Кент вона вивчала досвід місцевих садоводів.
За керівництва Сірої радгоспом було збудовано виноробний завод. Велику увагу жінка приділяла й будівництву цивільних об’єктів. Відомчий дитячий садок, лазня, їдальня з готелем, котельня, радгоспний палац культури «Мрія» — усе будувалось за часів Галини Степанівни. Усе вдалось завдяки ретельному обліку й дисципліні.
— Вона була сувора, але справедлива, — сказав «Дирижаблю» чоловік, який пропрацював із Галиною 15 років. — Різною вона була: і актрисою, й письменницею, і диктором, і керівником, і журналістом. І як тільки все встигала? Весілля любила. В нас традиція така була: весільне фото з Сірою на удачу.
1977-го на першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості в Москві Сіра отримала золоту медаль і диплом лауреата. Окрім поезії, Сіра захоплювалась драматичними постановками й зіграла чимало ролей.
— Любила Галинка сцену, легко їй велося на ній, — пригадує партнерка Сірої по сцені Валентина Кирган. — Ролі, як від зубів вискакували. Струнка, біловолоса, вона завжди купалась у оваціях глядачів.
А про поезію Сіра казала, що той, хто працює в саду, біля землі, завжди в душі є поетом.
— Мене інколи запитують, коли я пишу вірші? У машині, на коліні. В службових блокнотах, що й донині збереглись, ще є незакінчені строфи, — казала Галина Степанівна. — Здібність до поетичного слова у мене від батька. Він підписував фотографії віршами.
Всього Галина Сіра написала чотири поетичні книжки: «Над колискою долі», «Вереснева весна», «Серця вічний неспокій» та «Підкова на щастя». Також зараз готується до видання збірка пісень, слова та музику до яких написала пані Галина.
І, звичайно, люди чимало можуть розповісти про Сіру. Але, щоб відчути та зрозуміти характер знаменитої ямпільчанки, найкраще просто зазирнути в її книжки. Там і про працю, і про близьких людей, і про способи долати випробування, які не втомлюється підкидати таке чудове життя.
Ставок
Він густо вербами обріс
І затягнувся осокою.
Колись дивився в нього ліс,
Усе милуючись собою.
Колись купались небеса
В його прозорих чистих плесах.
Але минулася краса,
Десь загубилась в давніх веснах.
Там, де синіла глибина,
Тепер — грузькі намули.
І місяць в хвилі не пірна,
І весла про човни забули.
Не крякне качка в комишах,
Не сплесне риба у заплавах.
Цей став — немов твоя душа,
Яку скувала сита слава.
Нічний етюд
Круглий місяць
В тополі заплутався,
Мов казковий
Пустун-колобок.
Дністер срібним туманом
Закутався,
Наловивши
У ятір зірок.
Тиша. Тільки
На дальньому березі
Ледве чутно
Звучать голоси,
І тріпоче листочок
На бересті,
Чи від ніжності,
Чи від краси.
Все це бачене
І не розтрачене,
І знайоме
До болю давно.
Щасен той,
Чиє серце повернуто
До краси,
Мов до сонця вікно.
Поезія
Я кожен рік весну стрічаю радо
І кожен рік люблю її палкіш.
І кожна птиця над квітневим садом,
Травинка кожна — мов рядок у вірш.
Ці яблуні в рожевім квітуванні,
Ці береги в зеленім буйстві трав
І ярина, подібна до світання, —
Усе поезії найсонячніший сплав.
Ці кручі, що нікому не збороти,
Цей молодий гучноголосий грім…
Вбира поезія, немов нектар у соти,
Красу, щоб дарувати людям всім.
Світанок
Найбільше я люблю світанок,
Що сонце в пазусі несе.
Виходжу вдосвіта на ґанок,
І наче вперше бачу все.
І квіти в найчистіших росах,
І стежки світлу таїну,
І верби, тихі, довгокосі,
Що схожі на мою весну.
І листя ніжне воркування,
І вічну пісню солов’я.
Коли б не вірила в світання,
То, мабуть, вже була б не я.
***
Останні квіти польової ружі
Цвітуть на збляклій висохлій межі.
А очі до краси ще не байдужі,
А серцю ще відтінки не чужі.
Останні квіти ружі польової
Колючий вітер досі не зборов.
І серце з холодами у двобої
Відстоює ще право на любов.
Готуючи публікацію, авторка скористалась інформацією з видань «20 хвилин» та «Вінницький край».
Автор публикации
Коментарі