Людина тижня

Олександр Гервазюк

Тренує собак для українских військових та правоохоронців

Чому саме ця людина?

— Вона стоїть, наче нічого не відбувається… Я б там уже померла! — мимоволі виривається у глядачки біля старої катерної переправи. Ліворуч звідти — гайок, у якому щойно чимала вівчарка підбігла до дівчини, підстрибнула і вкусила її за руку. І хоч руку захищено спеціальним жорстким рукавом, собака налаштована серйозно. Вона смикає за рукав, доки не знімає його.

Це сім’я Гервазюків традиційно тренується зі своїми підопічними, бельгійськими вівчарками. Дівчина, на яку стрибали — 14-річна Вероніка — давно звикла й не боїться. Батько й мати, Олександр та Ольга, теж знають, що собака не хоче заподіяти зла, тому, якщо все робити вірно, це безпечно. Олександр працює кінологом з 1999 року й на поведінці чотирилапих знається, мабуть, краще за всіх у Ямполі. Ольга розділяє його захоплення.
Погулявши з вівчарками, ідемо до Гервазюків додому. Дорогою Олександр розповідає про тих, про кого може говорити годинами — про собак.

 

Це все для собаки, наче гра. Вона не має ніякої агресії, жодної злості до порушника. Просто натренована вчепитись у рукав і виривати його. А якщо рукава нема — вириватиме руку. Доки не відірве.

Наші пси комунікабельні. Вони ж постійно між людьми та іншими тваринами, у транспорті. Коли приводимо чужу собаку, яка на подвір’ї ніколи не була, вони до неї не будуть агресивні.

У радянській армії з собаками не завжди поводились по-доброму. Бувало, що й били, коли вони не слухались команд. Це не найкращий спосіб дресирування. Подивіться, як навчають дельфінів: їх не можна смикати за повідок чи тягнути кудись. Можна вдарити, але він або вкусить, або втече й більш не припливе. Тому треба лагідно, давати стимули. Й тоді тварина чітко виконає всі команди.
Із людьми так само. Найбільші й найуспішніші армії тримались не на страху. Просто керівник умів надихнути людей, у тому числі на подвиги.

 

Вибір професії для Гервазюка був природним: уся сім’я — біологи. Батько й зараз викладає біологію в другій школі, вдома має чималу колекцію рослин. Олександр вивчився на ветеринара, в армії також мав справу з собаками. Далі продовжив у тому ж напрямку.
Ми підходимо до подвір’я Гервазюків. На калитці — табличка з написом: «Увага! У дворі група швидкого реагування». У дворі з одного з вольєрів чути шурхіт. Це семеро малих песиків. Через загорожу виглядають цілком невинними, та випускати їх господарі відмовляються: «Це піраньї, вони порвуть ваші джинси миттєво».

У собак так само чотири типи темпераменту, як і в людей. Якщо він флегматик чи меланхолік, вчити й використовувати його непрактично. Хай буде сангвінік чи холерик, щоб у його нервовій системі переважали реакції збудження. Бо ж простіше навчити собаку кусатись по команді, ніж взагалі змусити її кусатися.
Темперамент собаки видно з перших днів. Вона ж мисливець, має ловити те, що рухається. Якщо собака женеться за іграшкою — значить, здібна. Якщо не схоче ловити — то у природі вона не виживе.

Раніше ми вчили собаку вести слід людини, від відбитка до відбитка. Збоку це гарно виглядає: собака йде чітко, аналізує кожен крок. На стадіоні таке глядачам гарно показувати. Але якщо вовк таким темпом за зайцем ітиме, то ніколи його не дожене. Є нові методики — дресировка собак на пошук індивідуального запаху людини. На запахові молекули людини, які вітер може прибити кудись до паркану, до рослин, до різних нерухомих предметів. Такі сліди можуть тиждень зберігатись, навіть у складних умовах. Люди ходять, транспорт їздить — а собака все одно нюхає і знаходить. І голову так низько не опускає, не концентрується так сильно, для неї легший весь процес. Бо природніший.

Дресирування собаки починається з її народження. Їй одразу забезпечують контакт із людьми, із кінологом. Щоб розуміла, що це — «свої», не вороги. Тоді вчимо собак їхніх кличок. Для собаки кличка — це знак «Увага!». Вони, звісно, не сприймають це за ім’я — просто зосереджуються. Тоді десь із шести місяців починається тренування по суті. І незалежно від того, чого ми вчимо собаку шукати — чи то долари, чи наркотики, чи вибухівку — методи однакові.

Усе має свій запах, і коли кажуть, що гроші не пахнуть — це неправда. Лишається від них запах паперу, фарби. Собака його відчуває. Ми тренуємо собаку на те, щоб вона сприймала запахові молекули, як сигнал. Для собаки ж немає різниці, словом ми їй команду подамо, чи жестом, чи світлом, чи запахом. От вона почула запах — і зрозуміла, що треба шукати його джерело, тоді буде винагорода. Так це працює.

Як вчимо реагувати на запах? Ми беремо м’ячик, кидаємо його по кімнаті. Собака інстинктивно ловить його і приносить, отримує за це винагороду, її хвалять. Тоді ускладнюємо завдання: кидаємо м’ячик в іншу кімнату, потім навіть ховаємо його там. Тоді на п’ятий-десятий раз усередину цього м’ячика або поряд із ним кладемо речовину, на яку тренуватимемо собаку. Причому це тільки одна речовина: якщо канабіс, то лише він, якщо вибухівка — то вибухівка. Собак, які працюють «по всьому», не буває.

 

Ми заходимо в будинок Гервазюків. Він відрізняється від помешкань більшості, якщо не всіх, ямпільчан: тут дуже багато тварин. Два коти, морська свинка, десяток акваріумних рибок, а також пітон. Поки безіменний: за традицією, змій називають після першого року життя, уже в залежності від характеру. Характер пітона, поки що — «поїсть-поспить». Він саме днями прийняв чергову порцію їжі — щура — і смирно лежить під лампочкою. Здобичі вистачить йому на тиждень життя.
— Спершу донька захотіла щура, потім згадав, як у дитинстві захоплювався енциклопедією «Життя тварин». Дуже подобався том про плазунів, — каже Гервазюк. — Ще думав якось на герпетолога (фахівця з плазунів та амфібій — «Дирижабль») в Казахстан подаватись. Словом, захоплювало це мене. От і вирішив завести. Спершу хотіли не пітона, а молочну змію Кемпбела. Але вона мала за розмірами, до 80 сантиметрів лише росте. І веде нічний спосіб життя, то за нею не послідкуєш.
— Криса колись у нас була, Льолічка, — пригадує дружина Ольга. — Така розумничка, примудрялась відкривати клітку, пробігала через всю хату, довкола нашого ліжка кола намотувала. А ми ще спали. То вона за губи нас ловила, лапами їх розтягувала — цілуватись хотіла.
— А якось вона пройшла крізь шафу напряму, — додає Олександр. — Просто прогризла всю білизну, яка на її дорозі була. Коли побачили, розгорнули — виявилось, що з підодіяльників сніжинки вийшли.
— І що, після цього ти перестав любити крис? Ще більше полюбив, таких розумашок, — сміється жінка.

У 2002—2004 роках Гервазюк був у Югославії, учасником українського підрозділу миротворчих сил KFOR. Працював у самому Косово, допомагав залагоджувати конфлікт між сербами та косовськими албанцями. Знову із собаками: був там інструктором оперативного складу кінологічного підрозділу.

Ми везли собак із собою, 25 їх було. Усіх застрахували, кожну на приблизно 140 тисяч гривень. І назад теж із тими ж собаками поїхали.

Албанці всіма силами намагались витіснити звідти сербів. Розбомбили всі їхні села в окрузі — лише фундаменти лишили. Тож сербам просто не було, де жити. Сербія платила місцевим гроші, компенсацію за те, щоб вони лишались там. Вони й намагались: платили нормально. Але там такі умови для життя їм створили, що ти просто не виживеш.

Задіювали собак постійно, хоча справді небезпечних випадків було небагато. Якось було, що розстріляли машину з поліцейськими, другий наряд почав їх доганяти, відбулась перестрілка, і зловмисники втекли полями. За дві години приїхали ми, пустили собак по сліду. А вже ніч була, темно. Ми знайшли магазини від автоматів, радіостанцію. І коли вже світало, слід довів до іншого краю того ж села, до воріт. За воротами стояв автомат із магазинами.
Всередину ми не пішли: лягли собі під ворітьми, звернулись до керівництва. Нам сказали нічого не чіпати. Приїхали спеціально навчені люди, познімали розтяжки у подвір’ї. Знайшли одного з тих двох, які тікали — уже мертвого, стік кров’ю від поранення. Другого знайшли за два місяці, вже оперативними методами.
Нам тоді дали по 150 гривень. Командиру нашому, який був у машині, в безпеці, й із нами по рації говорив, дали медаль «За миротворчу діяльність». А командир підрозділу нашого отримав медаль «За мужність». Хоч він і спав у той час… Утім, ми знали, що їдемо не за почестями, а гроші заробляти, тож нас це все не ображало.

Були такі місцеві, які в нашому центрі займались, просили допомогти з собакою. Ми безкоштовно їм у всьому сприяли. Взагалі ж вони мусульмани, їм релігія забороняє з собаками контактувати. Якщо собака торкнеться носом тіла мусульманина — то гріх. Собака ж наче пророка їхнього вкусив. (За легендою, пес вкусив пророка Мухаммеда, через що впав у немилість. Тому мусульманин не може тримати собаку в хаті — лише у дворі. Якщо ж собака торкнеться носом чи лизне одяг правовірного мусульманина — його треба випрати. Як торкнеться тіла — доведеться купатись, — «Дирижабль».) Але ж мусульмани не всі однакові — були й такі, що приходили займатись.

 

Наскільки дружина поділяє захоплення Гервазюка? Повністю.
— У Вінниці ми з батьками у квартирі жили, а я все життя мріяла про вівчарку. А тепер у мене їх аж чотири.
Ольга познайомилась із Олександром у Вінниці на дні народженні подружки. Тоді не бачились майже рік. А на другу зустріч вирішили одружитись. Рішенням задоволені: недавно пара відзначила 15-ту річницю шлюбу.

Коли собака народжується, в кінологічній асоціації їй видають талон, який потім обмінюється на родовід. За родоводом нашої Варшави видно, що її дідусь Юдекс — дворазовий чемпіон Франції. А батько — чемпіон України.

По досягненні 18 місяців Варшаві дають дозвіл приводити цуценят. Не більше восьми й не частіше, ніж двічі на два роки. Собаки гуляють два рази на рік, то можна обирати: або щороку по одному приплоду, або два рази в один рік, і наступний пропустити. Це вже господар дивиться по клімату, по порі року, як йому краще підходить.

Для злучки треба, щоб кобель мав диплом по своїй основній роботі, а для суки це необов’язково. Їй, як вирішили в кінологічній спілці, достатньо бути тільки гарною. А чоловікам треба бути й гарними, і розумними. Це жарти, звичайно, а серйозно так повелось із початку кінології, коли для служби в поліції використовували тільки кобелів. І в Бельгії, й у Франції — країн, з яких почалось використання собак на службі у правоохоронців — дівчат на роботі не використовували.

Ми вже двічі зводили Варшаву із псом із кличкою «Рыцарь света». Вдома то його вже Бонусом кличуть. Боня, Бонус — ну а за документами справжній «лицар».

Впізнати своїх батьків Варшава чи Баварія не зможуть. Та й дітей своїх вони часто не впізнають. У природі батьки впізнають своїх дітей, доки нема наступного виводку. Коли, наприклад, наступний виводок вовченят з’являється, вони старших уже відганяють від гнізда.

У нас собаки підвиду бельгійської вівчарки — малінуа. Вони менші за німецьку вівчарку, але кусають так само сильно. Витривалі дуже: був випадок, що в 17 років виступав собака на міжнародних змаганнях. І саме в малінуа я вперше побачив коронки на зубах… Американці жили через дорогу, приїхали позайматись із собаками. Попросили мене вдягнути костюм і прийняти собаку. Потім перекладач каже: господар просить акуратно, щоб зуби не повиривати. Я прийняв собаку, мені сподобалась його робота. Питаю: «А чого ж у неї зуби випадають?» «Так їй 14 років уже, це вставні зуби». Дуже це нас вразило, всі ту собаку фотографували.

Коли собаки довго разом живуть, то сприймають усіх, як членів своєї зграї. Навіть людей, які поряд із ними, не сприймають за щось окреме. Так само й пастуші породи межи вівці живуть: вони думають, що це їхня сім’я. І що вони мають їх захищати.

Малими ці собаки бешкетні страх. Як Варшаву привезли лише, вона спала в барабані пральної машинки. Прокручувала барабан, викидала з нього речі — а тоді спека ще була — і влягалась пузом на той прохолодний барабан.
А якось ми не дозволяли Варварі на вулицю вибігати, то вона брала м’ячик, дивилась по боках, чи ніхто не бачить. Тоді кидала м’ячик за паркан, перестрибувала, забирала звідти м’ячик — і радісно стрибала назад. Не раз ми це бачили.
Іншим разом вона задушила курку, а те, що лишилось, принесла у вольєр до іншої собаки. Мовляв, це не я, це вона.

Собака не може розуміти, чи її бояться, чи до неї агресивно ставляться. Адреналін виділяється в обох випадках, і для собаки ці ситуації ідентичні. Тому, коли ви злякались собаки й переживаєте, що вона буде до вас агресивна — просто відведіть очі й дивіться вбік. Не реагуйте: вона побіжить. Старайтесь не сильно рухатись. Собака ж мисливець, і те, що рухається — вона ловить. А що не рухається — не ловить. Так же завжди: якщо собака схопила іграшку й не хоче її відпускати — треба не чіпати її, а натомість іншою іграшкою ворушити.

 

У відповідь на питання, чи впливає знання психології тварин на виховання дітей Олександр всміхається й відповідає обтічно: «Зоопсихологія — цікава штука». Тоді додає: «Головне, що виніс — те, що примусом у вихованні нічого не досягнеш. Треба тільки переконувати й мотивувати».
— Коли діти трошки менші були, то Саша завжди, як Вероніка чи Діма щось нароблять, казав: «А собаки б так і так зробили!», — додає Ольга.
— Та й зараз так само, мам, — Вероніка їй.
— А ти любиш собак? — питаємо.
— Так. Та й хіба в мене є вибір?
Вівчарки з Веронікою — буквально з народження. Навіть забирати доньку з пологового будинку Олександр приїхав із собакою. Чому: не було, на кого лишити? Далеко їхати? Ні, просто хотілось поїхати разом. Собаки в Гервазюків — повноцінні члени сім’ї.

Фото Влада Савицького та з приватного архіву сім’ї Гервазюків.

Автор публикации

не в сети 5 лет

Антон Семиженко

Комментарии: 0Публикации: 167Регистрация: 17-10-2015
Знайти схожі статті:,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля