Людина тижня

Федір Водянюк

Заснував ямпільський клуб рукопашного бою

Чому саме ця людина?

Я ріс у багатодітній родині, як найстарший мав доглядати за братами. Також треба було допомогати батькові, який займався столярством:  прибрати, дошки принести. Матері по господарству теж допомагав. Та й перепадало мені найбільше завжди. Але саме батьки прищепили нам любов до праці й навчання, прагнення бути чесними й справедливими. І вони забезпечили дітям нормальне дитинство: з шести років я ганяв по Дністру на ковзанах, лижах і санчатах, бігав ранком — усе встигав зробити.

У дитинстві мав не дуже міцне здоров’я, тому завжди прагнув самовдосконалення й кращої фізичної підготовки.

До того ж навчався у класі з 20 хлопців і п’яти дівчат. Бійки траплялись часто, доводилось отримувати на горіхи.

З четвертого класу хотів стати льотчиком-випробовувачем або танкістом, але через здоров’я на вступі до військового закладу довелось поставити хрест. На медкомісії під час вступу мене «завернули», довелось поступати в ПТУ. Але вже за рік, після наполегливих тренувань, я таки вступив до Полтавського вищого військового командного училища.

Спершу навчання здавалося суцільним кошмаром, але потім звик вставати за годину до підйому, пробігати 5 кілометрів до зарядки й стільки ж після неї. До 30 років жодному солдату не дозволяв себе випередити. Зараз вдячний усьому викладацькому й військовому складу. Поєднуючи дисципліну й розум, зуміли зробити з нас справжніх командирів.

 

До військової служби в Ужгороді я й гадки не мав, що таке дзюдо. Але коли прийшов у місцевий спортклуб «Динамо», мене більше зацікавило саме дзюдо. Спершу було складно: мені було вже 22, ровесники кидались мною, наче кошеням: усю пилюку з форми вибивали. Перші два місяці навіть думав: може, покинути? Але наполегливість дала результат: скоро я став гідним суперником на татамі.

За деякий час мене перевели у східну Німеччину. Був офіцером зв’язку, працював із секретними документами. І хотілося ж продовжити займатись дзюдо.  Два роки я вибивав дозвіл, щоб по закінченні робочого дня тренуватись у спортзалі німецької поліції. Пройшовши всі політустанови й КДБ, домігся свого.
1990-го мене знов передислокували, на цей раз на Урал, у Свердловськ (зараз Єкатеринбург — «Дирижабль»). Там продовжив тренуватись, але вже у секціях айкідо та рукопашного бою.

Коли руйнувався союз, із політичних міркувань подав рапорт на звільнення. І повернувся у рідну Цекинівку.

Створити першу секцію рукопашного бою мені запропонував директор Цекинівської середньої школи. Запрацювала вона 1 квітня 1993 року. Потім роками вибудовувалась мережа по всіх освітніх закладах району. Мій день був розпланований з 9 ранку до 9 вечора. У 2002-му в Ямполі з’явився «Барс», де тренувалось 160 дітей. Але через байдужість влади ми опинились на вулиці. Тоді я прийняв рішення поїхати до Києва, у Федерацію рукопашного бою. Там порадили зробити громадську організацію, щоб наш клуб потрапив під столичну протекцію. Тож у 2005-му ми створили Обласну федерацію рукопашного бою та східних єдиноборств.

 

Створення в Ямполі такого спортивного клубу спершу не сприйняли. Було чимало негативних відгуків. Але велика дяка всім тим батькам, які віддали нам своїх дітей, повірили в нас і всіляко допомагали. Те, чим «Барс» є зараз — результат праці всіх дітей, їх батьків, влади, спонсорів і небайдужих ямпільчан.

Нині ми маємо, чим пишатися. Наші вихованці одними з перших стояли на Майдані. Ці діти вступили до кращих військових інститутів, працюють у силових структурах та правоохоронних органах.

Син завжди ходив за мною по спортзалах. Коли постало питання, куди вступати, він обрав Київський національний університет фізичного виховання і спорту. Тоді мав другий розряд із карате. Але згодом зумів піднятись на п’єдестали чемпіонату світу і Європи, отримати звання майстра спорту міжнародного класу. Зараз викладає у Томашпільській дитячо-юнацькій спортивній  школі.  Він мій помічник, порадник і надія.

Завдяки нашим заняттям склалось чотири пари. І мій син Сергій познайомився зі своєю майбутньому дружиною Іриною саме на заняттях із рукопашною бою. Зараз вони вже одружені, виховують донечку Соломійку, якій теж, мабуть, долею судилось бути в спорті. Швидка вона в нас, вся у наш спортивний рід.

 

Окрім тренувань та змагань із 1997 року ми пропонуємо ще й туристичні походи. Адже подорожі — це школа виховання, загартування й патріотизму. Регулярно ходимо в гори, у тому числі на Говерлу. Адже в гірських походах можна і розгледіти красу рідного краю, і відчути лікоть друга, й перевірити та знайти себе.
Коли  йдемо маршрутом, до найближчого села один чи два дні пішки. Одного разу хлопчик зійшов зі стежки скуштувати малини й на нього напали дикі оси. Отримав 19 укусів. Проте завдяки фізичній загартованості організму хлопець самостійно зумів побороти алергічну реакцію.

Хоча, звичайно, ми завжди в такі походи йдемо із медсестрою, а попередньо збираємо дозволи батьків.

 

Викладаючи у школах захист вітчизни, добре бачу проблеми військової підготовки молоді. Очевидно, така ситуація не лише в Ямполі. Тому вирішив, що треба створювати умови для якісної підготовки юнаків до служби у Збройних силах. Та й підрозділам територіальної оборони й громадським організаціям така підготовка не завадила б. Через це створив громадську організацію «Військово-патріотичний клуб «Форпост»» (назва розшифровується як «формування патріотичної особистості»). Її силами, за підтримки друзів: офіцерів-однокашників, фермерів, підприємців, працівників освіти, почав будівництво в селі Пороги тактичної смуги перешкод. Це один з елементів майбутнього військово-спортивного комплексу. Передбачаються заняття з тактичної, вогневої, парашутно-десантної, стройової, гірсько-штурмової, інженерної підготовки, військової топографії та рукопашного бою.

Від прадіда отримав виноградник, у якому маю понад 200 кущів винограду. Деякі з кущів привезено ще з Австрії. Вирощуємо й доглядаємо це багатство за старовинними звичаями, адже якщо хімікати потрапляють у систему лози, то потім вони опиняються і в людській системі. Врожаєм пригощаю всіх знайомих, везу грона з собою на змагання.

 

Не люблю хизуватись досягненнями й нагородами, не сприймаю їх. Для мене нагорода має сенс, лише коли це досягнення всієї моєї команди, кожного мого вихованця. Нагороди — радше елемент відтворення пам’яті.  Подивився на статуетку, грамоту чи кубок, і все пригадав.

Подобається фільмувати природу, місця, де буваю. Можливо, навіть робитиму якісь ролики чи фільми. Маю якісний фотоапарат, що дозволяє інакше бачити вже побачене. Для мене це диво техніки та людської думки.

 

Фото Влада Савицького та з особистого архіву Федора Водянюка.

Автор публикации

не в сети 7 лет

Олександра Форзун

Комментарии: 0Публикации: 59Регистрация: 26-11-2015
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

  1. Чомусь не активні фото, ніяк не можемо їх відкрити… (( А в інших статтях все нормально..

  2. Все нормально, сьогодні фото відкриваються. Дякуємо Дирижаблю за змістовні і цікаві матеріали!

Надіслати

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля