Людина тижня

Михайло Лясковський

Виконує роль зимового чарівника з 6-го класу

Чому саме ця людина?

По-дорослому я виконую роль Діда Мороза вже другий рік. Але, якщо повернутись у дитинство, то роль шкільного Діда Мороза була зі мною з 6 по 11 класи.

Перші рази було напряжно. Але поступово ти входиш у цю роль і стає неважко. Так, наче це щось побутове для тебе: настає Новий рік і ти знаєш, що у сценарії цю роль розпишуть саме на тебе. Навчався я в першій школі.  У старших та своїх класах мене впізнавали, а в молодших то ні. Для них я був справжнім.

Ці роки зіграти Діда Мороза по старій дружбі  мене запросила «Снігурка», Вікторія Пасілецька. Ми з нею ще зі школи знайомі. Треба було підіграти їй на виступі в дитсадку: тоді чи хтось із батьків відмовився, чи хтось не зміг увійти в роль. А я на пропозицію погодився.

Повернути те, що колись подобалось, ніколи не пізно.  І я згадав усі навички, як я вів. І вірші згадалися.

Коли був студентом, то Морозом не виступав. Тоді взагалі ніякого актора з мене не було, я здобував серйозну професію МНСника. Після школи вступив до технікуму протипожежного захисту, є такий у Вінницькому транспортному коледжі. Тоді відслужив у батальйоні морської піхоти у Феодосії. А потім заочно навчався у Львівському державному університеті пожежної безпеки МНС України.

Сучасні діти дуже відрізняються від дітей, якими були мої однолітки. І не скажу, що в кращий бік. Для теперішніх Дід Мороз — це іграшка, яку можна смикнути за бороду, перевірити, справжня вона, чи ні. Бувають такі, що не вірять у Мороза. А є такі, що хочуть побешкетувати і зробити йому якусь капость.

Я перестав вірити в Діда Мороза років у 10. Мій батько військовим був, то він для мене в Діда Мороза не перевдягався: серйозна робота, серйозні порядки.

Для мене роль Діда Мороза виконувала бабуся. Причому вдало виконувала, мені подобалось. Але швидко я по голосу вирахував, що то вона.

Ну й ми ж усі до школи ходили, і там слово за слово, через різні чутки дізнались той великий секрет, що Діда Мороза нема.
Я розчарувався. Але, як на мене, це правильно. І добре, коли дитина дізнається, як воно насправді, ще в ранньому віці. Бо чим довше вона всерйоз віритиме в Діда Мороза, то сильнішим буде стрес.

Моїй донечці недавно два роки виповнилось. Не знаю, чи вона  ще вірить у Діда Мороза, бо вдома у цьому образі ще не був. Ось цього року планую так до доньки завітати.

Коли зараз бачусь із дітьми в «Кіндерфесті», вони кажуть мені про бажання, а за подарунки пишуть у листах. Деякі з листів потрапляли мені до рук.

Кожен мріє про різне: хтось хоче кока-коли, хтось танк чи літак, а хтось пише: «Хочу, щоб моя сім’я була здорова й хочу миру».

Купую додому тільки живу ялинку. Так і кажу своїм: поки я в домі, в нас буде жива ялинка. Штучної не буде: хочу, щоб моя дитина чула аромат новорічного свята.

Раніш завжди святкував удома, за святковим столом. А торік мені запропонували перевтілитись у Діда Мороза й так попрацювати. Сім’я дала добро, я спробував. Цьогоріч вони відпустили мене теж.

Удома від мого діда збереглись колишні радянські іграшки.  І досі є «Спутник», новорічна іграшка у формі супутника. Колись,  як перший супутник відправили в космос, такі іграшки запустили у виробництво.  Є великі кулі, зірка. Ці іграшки якісь «тепліші» за сучасні.

Півтора роки тому вдома в батьків знайшов листа  моєї меншої сестри Діду  Морозу. Було, що почитати: і смішно, й цікаво.

Дивує, що після свят діти зазирають в очі й питають: «А  це ти був Дідом Морозом?!» По очах хочуть визначити.

Ну й бувало, що впізнавали. Таким спершу кажу, що «ні-ні», але потім переводжу все на жарти. До останнього не видаю себе. Кажу щоб вірили  в чудо.

Зі «Снігуркою», Вітою Пасілецькою ми, як два чоботи пара. По роботі розуміємо один одного без слів. Вірші усі напам’ять знає. Ну а як трапляється в нас, що забувся рядок, артистизм виручає. Часом «своє» звучить навіть краще від того, що ти зазубрив два дні тому.

Діти дуже чекають приходу Діда Мороза та Снігурки додому, по 20 разів повторюють віршик, тягають під ялинку стільця, аби перед гостями виступити.  І вірять, що чарівник справжній, бо ж усі родичі на місці, підозра на рідних не падає. А тут ще й подарунок той, про який в листі писали.

Були такі випадки, що маленькі діти нас боялися.  У них був шок.

До нашого приходу дитина бігала, скакала, бавилась, а прийшли ми і дитина в ступорі, не знає що сказати й куди піти. «Творчо перегоріла», як ми то називаємо.

Найкращим подарунком для мене буде, щоб уся моя родина лишалась здоровою та щасливою,  щоб  їхні мрії збувалися.

2015-го в мене відбулися позитивні зміни в професійній діяльності. Щасливих дитячих очей було більше, ніж я бачив позаторік. А в цьому році хочу бачити таких ще більше.

Фото Влада Савицького.

Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Увійти за допомогою: 

Оголошення

Увійти

Увійти за допомогою: 

Реєстрація

Увійти за допомогою: 

Generation password