Ямпільчанин робить велорикші

Дивний велосипед з’являється іноді на вулицях Ямполя. Людина на ньому не сидить, а майже лежить. Перше, що думаєш, коли бачиш це триколісне щось: може, то якийсь модний різновид інвалідного візка. Але ж ні — ноги велосипедиста крутять педалі, руками він тримає кермо.

— Це трайк, — пояснив Михайло Девдера, 33-річний житель Качківки. Він зробив цей велосипед власноруч. На замовлення. А зараз його тестує. Каже, що намотав уже близько сотні кілометрів. Політ нормальний.

Журналісти «Дирижабля» випадково зустріли Михайла біля костелу. Він запропонував випробувати свій трайк.

Велосипед порадував легкістю руху, маневреністю і швидкістю. Хоча, звичайно, трохи незвично.

— Зовсім по-іншому ноги працюють, — каже Михайло. — З простого велосипеда одразу на трайк — дуже складно. Щоб перелаштуватися треба, напевно, кілометрів сто проїхати.

Такі байки зручні для дальніх веломандрів. Вони майже не навантажують спину, на відміну від велосипедів звичайної конструкції, п’ятій точці також легше.

— Це вже мій другий трайк. Зробив його на замовлення Velos, фірма така, вони у Вишгороді під Києвом займаються прокатом велосипедів. Я вже для них робив велочопери (щось на зразок «харлею» з педалям — «Дирижабль»), а тепер вони відкривають нову точку і їм туди захотілося чогось, що б привертало увагу.

Перший свій трайк Михайло вже розібрав. Каже, що хоче встановити на нього електродвигун, але поки не доходять руки. Спершу має доробити велорикшер — для тієї ж вишгородської компанії.

Саморобними велосипедами Михайло займається вже кілька років, про свій досвід пише у блозі. Він член українського клубу HPV. Це абревіатура від англійського Human Powered Vehicles, що в перекладі на українську буде звучати якось так: «транспортні засоби, які приводять в рух силою м’язів». HPV — це міжнародний рух велоконструкторів. Вони розроблять альтернативні види велосипедів, зокрема, і лежачі, їх ще називають лігерадами.

Щоб подивитись на майстерню Михайла, «Дирижабль» завітав до нього в гості. Знайти потрібне місце було не важко, родину Девдер у селі добре знають. Батько майстра, також Михайло — директор місцевої школи. Сам він працює там же, вчителем трудового виховання та інформатики.

В майстерні винахідника творчий безлад. Біля стінки стоїть велочопер, трохи далі — недороблений велорикшер, на столі — електродвигун, купа деталей, інструментів. Поряд крутяться сусідські хлопчики. Їм років сім-вісім на вигляд, і судячи зі всього, вони тут часті гості та помічники. Наприклад, допомагали майстру випробовувати трайк. Він стоїть тут же, вже фактично готовий до відправки замовнику.

— На трайк в мене пішло тижнів три. Креслення я взяв з інтернету, але трохи переробив. Там були колеса більші і не було підвіски.

За цей виріб майстер збирається взяти близько 7 тисяч гривень. Каже, що зробив уже близько 15 різних веломоделей. Намагається не повторюватись, бо нецікаво робити одне й те ж саме. Любить вигадувати й власні велосипеди. Приміром, нині робить трайк з електродвигуном для дружини. На одній зарядці він зможе проїхати кілометрів 80, якщо допомагати педалями. Якщо не допомагати, десь 40.

— Тут буде трохи незвична конструкція, переднє колесо стаціонарне, а задні будуть повертати. Виходить, трайк навпаки. Проект повністю мій. Двигун зняв з китайського велосипеда. І колеса звідти. Я його з Ямполя пригнав і зразу на запчастини розібрав.

Михайло робив також тандем — велосипед, на якому їдуть одразу дві людини.

— Знаєте як кажуть, хочеш посваритися — сідай на тандем, — шуткує Девдера. — Я з дружиною на ньому їздив в район. Два чи три рази. Це 32 кілометри за поїздку. А один раз їхали з братом дружини, то 120 кілометрів за день бахнули. З Шаргородського району до Ямполя, з Ямполя — сюди. Така спека була, але нічого…

Дружина Михайла, Галина, додає:

— Ми коли на тандемі їхали, я вагітна була. Ще й з дитиною. Бабці якійсь це побачили і кажуть: «Боже, діти, що це ви робите. Що за цирк».

В Михайла з Галиною троє малюків, Мишко, Богдан і Марія. Старшому п’ять років. Кажуть, що він вже починає цікавитись технікою.

А от діти в школі, яким викладає майстер, його захоплення велосипедами не дуже поділяють. Михайло жаліється на байдужість учнів, особливо старших. Їм усе нецікаво. Хоча він і відступає від загальної програми, аби тільки діти не нудились на уроках.

— Наприклад, кажу десятикласникам на початку року: «Хлопці давайте зробимо велочопер». Якраз я мав собі починати цей проект, думаю, зроблю паралельно ще один із дітьми. Кажу їм, щоб поприносили якісь труби, рами, що там в кого є. А вони на наступний урок приходять і питають мене: «А шо ми будемо сьогодні робити?» Всяке бажання пропадає.

Звідки в самого Михайла така любов до велосипедів, він пояснює так: в його сім’ї не було іншого транспорту.

— Я з дитинства мріяв про якусь свою педальну машину, — каже він. — Десь в класі дев’ятому зробив свій перший велосипед. Там різні доробки були — обтікач, двірники, вода на фарі, ближнє і дальнє світло. А потім воно трохи забулось, я почав працювати в школі. Але чогось не вистачало, більше творчості хотілося. Так, зробив велосипед для дружини, потім другий, третій, за реставрацію став братись, і пішло-поїхало.

Реставраціями майстер займається і зараз. Йому приносять поламані велосипеди, які треба відновити. Бере за це близько 1,5 гривень.

В цю суму входять і нові деталі, і робота майстра. Набагато дешевше, ніж купувати новий велосипед. Бо ж нині навіть поганенький буде коштувати 6-7 тисяч гривень.

— Хобі це чи професія? Мабуть, більше таки задоволення. Хоча, знаєте, тут треба поробити добре. Це не так, що просто кайф, і все. Треба впиратися, напружуватись, щоб довести діло до кінця.

Цього літа до сімейства Девдер в гості має навідатись Олексій Ганшин — один з основоположників HPV-руху в Україні.

Їхати в Качківку він з дружиною та трьома дітьми буде на чотириколісному ровері зі спеціальним критим причепом. Дістатися з Черкащини в Ямпіль родина планує за тиждень — стільки часу їм знадобиться, аби подолати 400 кілометрів.

Сам Михайло далеко на велосипеді він ніколи не подорожував. Зате організовує невеликі велопоходи для своїх учнів. Їздять ближніми селами, бо дітям важко долати великі відстані.

— Коли мене поставили класним керівником, висунув таку умову: діти збирають велосипеди, ми їздимо з ними в походи. Частина батьків від цього відморозилась, а частина таки купила деталі. Тоді то був п’ятий клас. Були такі діти, які загорілися, ходили, крутили щось там, навіть колеса самі збирали.

Михайло каже, що у людей повертається інтерес до велосипедів. Свою роль тут зіграла й ціна на бензин. Для Ямполя ж це взагалі ідеальний транспорт — місто маленьке і на рівнині. Щодо трайків, то тут «треба розкручуати тему».