Чому саме ця людина?
Вона вже шість років пише вірші та відмінно вчиться у ямпільській школі №1. Займається індивідуально — ДЦП та інвалідний візок не дозволяють навчатися разом з усіма. Тому вчителі приходять до дівчинки додому. А час від часу батьки привозять її на заняття в порожній клас. Дана дивується з того, чому люди самі собі вигадують проблеми, хоче допомагати людям і думає, що все винайдене після інтернету — дурниці. І більш за все хоче ходити, бо хвороба їй цього поки не дає.
Про що мої вірші? Про всьо. Мені моя творчість, правда, не дуже подобається. Хоча є один улюблений. Він російською. Це вірш про любов підлітка, який вдень веселий, а вночі плаче. Якого принижують і ображають однокласники за те, що він не такий, як всі.
Не хочу робити поезію професією. Бо це хобі. Хочу бути психологом. Чи психотерапевтом — я ще не вирішила. Мені подобається слухати людей, я їм помагаю.
Насправді людині не так багато треба, щоб бути щасливою. Інколи має знайтися просто хтось, хто допоможе розібратися з проблемами. Хотіла ще бути дитячим психологом і працювати в дитячому будинку. Це, мабуть, важко, але хто не ризикує, той не п’є шампанського.
На своїй першій чи другій операції я познайомилась з дівчинкою з дитячого будинку. Її звали Аліна. Ми лежали в одній палаті. Тоді я багато що зрозуміла — почала більше цінувати те, що в мене є: сім’ю, друзів, місце, де я живу.
У багатьох людей немає того, що є в мене. Вони мріють, щоб у них була мама, тато, брат, сестра, будинок. Навіть не будинок, а дім.
У дитинстві я взагалі була щасливою. Дуже.
У мене багато друзів. Люблю їх за те, що можу говорити з ними про що завгодно. Не боюся щось не так ляпнути. Не боюся, що про мене щось не те подумають.
Я постійно думаю про те, що не можу ходити. Ну відсотків 85 точно. Ходити — взагалі моя перша заповітна мрія.
А ще я хочу дітей. Не вже, звісно, з часом. Але обов’язково, щоб двох хлопчиків і одну дівчинку. І щоб хлопчики були старші. Просто я завжди хотіла собі старшого брата, тому хай у дочки буде аж два — компенсація за мене.
А ще я хочу трейлер. Такий автодім. Я б зразу взяла своїх друзів і поїхала з ними в Амстердам. Там культурні і виховані люди, от тільки кухня якась не дуже. Вони дріжджі на хліб мажуть.
Щоб люди стали добріші, їм треба просто бути простішими. І відкритішими. Не брехати. Не бажати іншим зла. Не заздрити. А якщо і заздрити, то тільки світлою заздрістю.
А взагалі не можна ділити людей на хороших і злих. Всі роблять хороші і погані справи. Не буває супер-злодєєв і супер-ангелів.
Я б хотіла ходити в школу. Мені взагалі цікаво, що за люди вчаться у 8-А. У першому класі я ходила в школу найбільше, потім лише на окремі уроки. Тепер в основному вчителі приходять додому.
Останній вірш я спеціально написала російською мовою. Хотіла показати, що незважаючи на те, що ми зараз з Росією воюємо, це не мішає нам спілкуватися з росіянами. Дружити з ними. Мій друг Тьома теж з Росії. Ми з ним мало говоримо про війну, але якось затронули цю тему. Я передала йому слова вчительки, яка сказала, що краще не розказувати вірш російською, бо у нас такі погані відношення з Росією. Він сказав: «Це брєд! Ну то й що, що ми воюємо? Мова ж у цьому не винна. Це справа властєй, хай вони розбираються, мова при чому?».
Коли я думаю про солдатів, плачу.
Ще я вишиваю з бісеру картини. Зараз мамі помагаю ікону вишивати, але я так вишиваю, що вона, мабуть, вже пилюкою вкрилась.
Все, що придумали після інтернету, не має сенсу. Політики і вчені не займаються якимись важливими речима. 95 % океану не досліджено, як і майже весь космос. Ми не знаємо, що робиться під землею, ми не знаємо, що робиться на інших планетах, що буде після смерті. Це все треба досліджувати, а не дурницями займатися. Люди не стараються змінити світ глобально.
Якби я могла, я би підвищила б зарплати, зробила би дороги, знизила ціни, набудувала би скрізь дитячих майданчиків. В першу чергу треба покращити людям життя. Бо такими темпами вони скоро повстання почнуть. З вилами і факелами.
Мене дратує байдужість. Якщо подивитись на більшість людей, то їм байдуже все: і оточення, і те, що відбувається в світі.
Ще мене дуже дратують утиски прав. Причому не так владою, як іншими людьми. Нещодавно ми в школі проходили твір «Білий кінь Шептало». Це такий революційний текст. Вчителька розказувала, що в СРСР не поважали права людини. Мені здається, зараз нічого не змінилося. Тільки якщо раніше це робила влада, то тепер люди. Особливо, якщо ти хочеш проявити себе.
Якщо бачать, що людина намагається виділитися і не бути сірою масою, її вважають вискочкою. Хоча, в принципі, там навіть немає за що. Вона просто цікавіша за інших людей. Може, вона в якомусь сенсі навіть краща за них. Тому що вона старається бути не такою, як всі.
Взагалі мені подобаються люди зі «странностями». Їх одразу видно з одягу, кольору волосся, діяльності.
Я часто задумуюсь про смисл життя. Думаю, він у кожного різний. А якщо говорити глобально, то так: треба прожити все життя так, щоб у наступному житті було краще.
Я не вірю в ад і рай, але вірю в реінкарнацію. Якби ад і рай існували, там би вже не було місця.
У мене є домашній філософ. Мама. Я колись записала її цитату: «Вір, не дивлячись ні на що, вір. Будеш падати, спотикатися, тебе пробуватимуть зламати, але ти вір. Бо якщо перестанеш вірити, то все. Головне — іти до своєї цілі, не дивлячись ні на що. Ніколи не здаватися».
Найкраще у мамі — те, що вона ніколи не здається. Завжди намагається зробити так, щоб у нас було краще дитинство, ніж у неї. Хоча були такі моменти, що далі вже ніяк.
Треба завжди вірити в себе. Якщо ти не хочеш одужувати для себе, треба знайти людей, заради яких ти це робитимеш. Коли я намагаюсь навчитися ходити, роблю якісь кроки, а це не виходить, то опускаються руки. І нічого не хочеться. Але у мене є мама.
Думаю, любові немає. Є прив’язаність, повага, дружба. А от такого неземного почуття, думаю, немає. Хоча, може, це через те, що я ніколи такого не відчувала.
Не переношу мелодрами. Це просто рожеві соплі. Зайка, кицюня — фу. Мій хлопець буде не романтик.
Дуже люблю воду. Мене туди як магнітом тягне. Після прочитання «Персі Джексона» (це давньогрецька міфологія) взагалі думала, що мій біологічний папа — Посейдон. Це багато б що пояснило.
Хочеться пишатися своїм містом. Для цього Ямпіль треба хоча б очистити. Буває, їдеш по місту і думаєш, що красиве місто: дерева ростуть, травичка росте, магазини красиві. Але потім бачиш пляшку від пива або бичок, і враження псується. Люди самі повинні зрозуміти, що так робити не можна. Бо це погано впливає і на місто, і на землю. Щоб пластик чи скло переробити, треба дуже багато часу.
У четвертому класі мені можна було не здавати екзамени. Але я сказала: я що, гірше всіх? І пішла, і написала. Математику на 12.
Одного разу вчителька мені сказала: «Пиши бистріше». З того часу вчителів я не слухаю. Бо зіпсувала собі почерк. Пишу, як китаєць передсмертну записку.
Вірші Даніелли
Ты знаешь, это очень страшно
Когда над головами свистят пули
Когда всюду, везде опасность
И защитники мрут как мухи
Ты знаешь, мне жаль солдат
Которые за страну отдали душу.
Они под минный град
Спасали родину, их жертву ни за что из памяти не упущу
Ты знаешь, жаль мне матерей,
Которые рискуют жизнью сына.
Они боятся каждый день,
И молятся за спасение родной дитины.
Ты знаешь, война она для всех ужасна
И уж не к месту тут злобы и обиды
Ведь в это время должны мы быть едины
Время, когда за нами по пятам ходит опасность.
Я Бога лишь о том молю,
Чтобы наши наши герои были живы.
Чтобы вернулись в отчий дом
И семьи были бы едины
Когда на землю опустятся сумерки,
Когда вокруг все уснут сладким сном,
Вот тогда, тихо, в подушечку
Слезы потекут ручьем.
Тогда она даст волю чувствам,
Тогда обиды выйдут наружу
Тогда она позволит подумать о грустном,
И хоть на миг впустит в свое сердце стужу.
Она вспомнит горечь предательства,
Она вспомнит слова унижения.
Она вспомнит парней дурачество,
И о странностях ее оскорбления.
Ну а пока, она успокоилась
А темная ночь снова скрыла слезы
И к новому дню она приготовилась
Напоследок подумав » а может…?»
Автор публикации
Коментарі