Ключові слова з життя сусідніх Косеуць

Ключові слова з життя сусідніх Косеуць

Найближчий закордонний населений пункт ямпільчани можуть бачити хоч щодня: варто лише подивитись за Дністер. Але мало хто в курсі, що це за село й що за люди там живуть. Заплативши сім гривень поромнику, ми відправились у найдешевшу в своєму житті поїздку за кордон. А тоді ще раз, і ще. Привезли звідти перелік слів, за якими можна відчути життя в Косеуцах. А також, можливо, захотіти побачити його на власні очі.

АТБ. Улюблений магазин жителів Косеуць. Продукти в Україні відчутно дешевші — часом навіть удвічі. Тому перед великим святом косеучани міняють леї на гривні та відправляються в Ямпіль. Роблять це навіть продавці косеуцьких крамниць, типова назва яких, до речі, теж на А — Alimentara. Це «продукти» румунською.

Duty free. Дністер хоч річка й неширока, а все ж — міждержавний кордон. А значить, має невеличку зону, вільну від частини податків. Якраз таку, щоб вмістився невеликий кіоск із величною назвою «Le bridge». І хоча перетинають кордон не на «боїнгах», а здебільшого пішки чи на «жигулях», набір товарів тут такий, що й в аеропортах: величезні шоколадки й набори «кіндер-сюрпризів», дорогі парфуми, віскі у 5-літрових пляшках та годинники. Щоб хоч якось привабити багатіїв, Le Bridge розмістив рекламу за 15 кілометрів, біля фортеці в самому центрі Сорок.

Виноград. Із чим у Молдові жодних проблем, то це з виноградом і, відповідно, вином.

Лозою обплетено більшість дворів, це як вишукані сорти, так і дикий Бако.

А що стосується вина, то воно тут мало не в кожному підвалі. Про часи, коли кордон між країнами ще був формальним, від бувалих ямпільчан доводилось чути таке:

— Перепливаєш Дністер, і йдеш селом. Там питаєшся в місцевих, де добре вино. Підходиш до точки, просиш трохи на пробу. Тобі наливають півстакана — випиваєш. Тоді пробуєш інший сорт, тоді ще. Бо найсмачніше вино, яке для себе робилось, молдованин так одразу не продасть. І коли ти попробував усе й крутиш носом, тобі кажуть: «Сейчас, у меня тем в подвале ещё пару бочек есть…» І от це вже класне вино, треба брати одразу літри півтора. Але тоді перед тобою інша задача: переплисти назад. Враховуючи, що після тих проб ти й так уже «готовий», а ще й пляшка в руках — це непросто.

Журналіст “Дирижабля” пройшовся вулицями  Косеуць і ось, що він побачив

«Vama» — румунською «продається». Часто написано на косеуцьких будинках. Село й досі велике, під три тисячі людей — але далеко не квітуче. Часто хати аж розвалюються: охочих купити житло в Косеуцах не рясно.

Городництво. Один з двох головних способів заробітку в Косеуцах. Результат праці молдован колись можна було побачити на ямпільському ринку: вони з овочами-фруктами займали цілі ряди. А потім на кордоні ввели обмеження: одна людина може пронести з собою не більше двох кілограмів фруктів чи овочів. Хтось намагався обійти заборону, роздаючи невеликі торби з товаром своїм випадковим супутникам — але постійно ж так не робитимеш. Здавалося б, на молдовських помідорах у Ямполі можна ставити хрест? Ні! Підприємливі молдовани почали брати в оренду шматки землі під Ямполем, у Кісниці, Русаві.
— Везде, где большие парники — это значит, молдоване там работают, — сказали нам у Косеуцах.

Грубе взуття. Неодмінно знадобиться вам, якщо ви схочете погуляти селом. По-перше, воно велике й розгалужене, згори нагадує скелет чималої риби. А про другу причину читайте в наступному пункті.

Грязюка. Будьте готові: вона в Косеуцах усюди. Повноцінний асфальт є лише на кількох вулицях, в решті ж — або згадки про нього, або просто ґрунтова дорога, більше схожа на рівчаки. Майже всю зиму, більшість осені та весни навіть на автівці їздити Косеуцами некомфортно: краще трактором або бричкою.

Заробітчани. Як і в Ямполі, у Косеуцах їх чимало. В основному люди виїжджають до Москви, інколи в Італію. Середня зарплата на півночі Молдови — півтори тисячі леїв, тобто 2,5 тисячі гривень. Але ціни та вартість комунальних послуг у Молдові відчутно вищі від українських.

Каменярі. Найпрестижніша каста в селі. У них найвищі зарплати, на їхні послуги стабільний попит.

Ретельний різнороб заробляє 6-7 тисяч леїв, а визнаний майстер може виставляти цінник у тисячі євро за одну роботу.

Такі часто отримують замовлення з-за кордону. Великі майстерні каменярів розташовано на в’їзді до села, але й у самих Косеуцах можна наткнутись на кілька невеличких, кустарних виробництв.

Як працюють каменярі з  Косеуць, можна подивитись тут:

Катер. Істотно полегшував сполучення села з Ямполем. Він працював десятиліттями, а тоді зламався, і виявилось, що відбивати витрачені на його ремонт гроші доведеться дуже довго. Купити інший катер — теж не варіант. Так катера не стало. А катерник, чоловік на прізвще Каралаш, переїхав до Ямполя. Тепер живе тут. Про катер зі смутком згадують по обидва береги Дністра. В тому числі й тому, що можна було домовитись зіграти на ньому весілля. Святкувати, проїжджаючи мальовничі вигини Дністра, подобалось усім.

Ковбаса. Предмет обожнювання більшості косеучан. Але наша ковбаса: молдовську там не люблять, і в місцевих крамницях можна побачити хіба одну обвітрену самотню паличку. За м’ясом та м’ясними виробами всі їдуть сюди: і дешевше, і набагато смачніше.

— У нас на заводах свиней кормят так, что те за три месяца 150 килограмм набирают. И мясо невкусное: шашлык делаешь из него, а оно всё белым становится, как курятина, — ділиться враженнями 53-річна косеучанка Лідія. — Я как-то подменяла знакомого на мясокомбинате, и после двух недель на руках язвы были, даже стирать не могла. Всё от химикатов, которыми наших свиней кормят и мясо обрабатывают. А украинское — очень вкусное.

«Мои сыновья, когда приезжают, или я в гости к ним, одного просят: «Колбаски нам из Ямполя привези»».

Криниці. В молдовських селах криниці традиційно роблять не у дворах, а при дорозі. Так напитись може кожен подорожній. Очевидно, це має й релігійний підтекст, тому що часто на криницях або біля неї є зображення хреста, чи ніша для лампадки, чи навіть розп’яття.

Молдовський бізнес. Так іронічно місцеві називають спроби заробити в селі. Часто це копійчані прибутки: наприклад, продати в Ямполі кілька кілограмів полуниці. Молдовани — не євреї, підприємницька жилка в них проявляється менше. Українці в цьому відношенні більш успішні: найбільші мережі супермаркетів у Молдові й знаменита кондитерська фабрика Bucuria належить українцям.

Монастир. Існував біля Косеуць іще з XVIII століття. Потім його зруйнували, і відновили вже після отримання Молдовою незалежності. Зараз є окремо жіночий, і окремо чоловічий монастирі. Нам пощастило потрапити до жіночого. Довкола — пагорби та ліси, тихо й мальовничо. Також є мінеральне джерело та озерце з альтанкою. На Водохреща там було чимало людей, в тому числі з України.
Монастир живе автономно від Косеуць: усе, що треба для їжі, монашки вирощують самі. Одна з послушниць, Аліксінія (в миру — Тетяна) розповіла нам про місцеве життя:
— В 1994 году началась стройка — и на сегодня у нас есть всё, что нам может понадобиться. Я сама из села, никого нет у меня, кроме сестры. Батюшка попросил меня, и я пришла. Сначала на кухню, а потом так и осталась служить Богу. Есть у нас и женщина из Дзыговки, мать Александра, тётя Галя в миру. И есть люди из Украины, которые иногда сюда приходят, помогают нам. Есть тётя Маша, в церкви поёт. А ещё есть дедушка, Николай, уже старенький совсем. Но каждое воскресенье он из Дзыгивки приходит к нам сюда, слушает службу. Потихоньку, шаг за шагом, но каждую неделю приходит.

Ось коротке відео з монастиря:

Музей. На території Косеуць багато чого відбувалось, люди жили тут іще 20 тисяч років тому. Як властиво людям, залишили по собі купу цінних і не дуже речей. Подивитись монети, череп`я та інші артефакти можна в місцевому музеї: кажуть, працюють у ньому віддані ентузіасти. На жаль, нам не вдалось потрапити до музею, коли він відкритий, хоч були і в будній день також. Можливо, вам пощастить більше?

Навігація. Проблеми перейменування вулиць для Косеуць не існує. Ніяких суперечок або сварок — тому що в Косеуцях вулиці не називаються ніяк! Є, звичайно, обов’язкові практично для кожного населеного пункту в Молдові центральні вулиці правителів Штефана чел Маре та Михаїла Когальнічану, а от решта без назв. Орієнтири для місцевих та приїжджих — магазини.

Якщо ви спитаєте когось із Косеуць про його адресу, він може сказати: «За третім магазином від школи повернете праворуч — і п’ятий будинок там мій».

Спиртопровід. Раз у Молдові вистачає винограду й вина, не бракує там і іншого продукту виноробства — спирту. На ньому можна добре заробити — особливо, якщо скооперуватись з українцями по той бік Дністра. Шлях до багатства простий: купуєте кількасот метрів садового шлангу, і за допомогою пристроя «Кріт» просовуєте його під Дністром на український бік. З того боку буде або потрібне подвір’я, або дбайливо проритий тунельчик — там спирт розливатимуть по каністрах і відправлятимуть далі. Місцеві кажуть, що таких спиртопроводів не один і не два. І тихенько зізнаються, що цей контрабандний бізнес «кришують» не останні в Україні люди. І вже зовсім пошепки — що краще про це мовчати, бо за такі знання можуть і побити, й не лише. Дійсно боїтесь? Що ж, добре, ми ж майже нічого й не сказали.

Хабарі. Незважаючи на те, що молдовани ніби й ближчі до Євросоюзу, і вже їздять туди без віз, про хабарі в Косеуцях можуть розповісти чимало. За якісну медичну допомогу треба платити — інакше чекатимеш своєї черги до скону. «Правосуддя» у країні часто платне. Та й поліція від грошової подяки відмовлятись іще не звикла. Українці. Їх у селі чимало. Але українською ті майже не спілкуються — все російською чи румунською. В Сороцькому районі є взагалі українські села — Марамонівка, Коінари, Реджіна Марія.

Але ті українці відірвані від наших сучасних подій. Самі себе вони називають хохлами.

Ямпільське телебачення. Один із безперечних плюсів існування на кордоні — можливість дивитись телеканали одразу двох країн. У косеуцькій крамниці, куди ми зайшли, працював телевізор із 1+1. І 40-річна Раїса, яку ми застали в магазині, розповіла таке:
— 20 лет назад были серьёзные заморозки, Днестр замёрз. А нам тогда запретили брать в лесу дрова. Ну а в иностранном лесу ведь не запрещали — и наши люди пошли по льду речки на украинскою сторону набрали там сухих веток — и поволокли к себе. А вечером включаю я телевизор, а там как раз ямпольское телевидение было. Всё как обычно: музыкальная заставка, поздравления. А потом показывают кадры, как наши сельчане через речку ямпольские дрова тянут. Такая умора была, долго у нас ещё смеялись.

Ще трохи телебачення. Правда, вже не українського. Великий сюжет про сусіднє з Ямполем село. Тут говорять, що камінь в Косеуцях обробляли ще 22 тисячі років тому.

Фото Влада Савицького.

Знайти схожі статті:, , ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Оголошення

Увійти

Реєстрація

Generation password