Чому саме ця людина?
Мало хто з ямпільчан добирався настільки далеко від рідного міста, як Дана Волошина. Їй лише 20, вона донька простого зварювальника з приладобудівного заводу — а вже встигла відмітитись у містах за 15 тисяч кілометрів звідси. Причому не просто побувати там, а й заробити. Богдана — студентка третього курсу Київського національного університету культури і мистецтв, вчиться на хореографа. І вже другий рік застосовує свої знання на практиці — у Китаї. Туди на кілька місяців їздила вже двічі, перший раз танцювала, другий — вже співала, бо для себе займається також вокалом. Про свій досвід роботи в екзотичних краях Дана в деталях розповіла «Дирижаблю».
До Китаю я потрапила після другого курсу. Влітку, коли працювала в своєму виші у приймальній комісії, до мене підсіла дівчинка-китаянка. Навчається теж у КНУКіМі на класичній хореографії. І каже: я можу допомогти тобі поїхати потанцювати в Китай, у мене є знайомі. Ті люди тоді артистів не шукали, але я вже сама знайшла інших, які робили шоу-балет. Спитала знайомих, хто хоче поїхати. Погодились одногрупниці Наташа й Віка.
Коли думали над назвою, хотіли погратись із першими літерами наших імен: Д, В й Н. Придумали divine, «божественний» англійською. Так ми й стали Divine Show, «божественним шоу».
Це були сучасні танці — як швидкі, так і плавніші. Нам зробили костюми, дуже різні:
і з масками, і плаття були, й шорти з топіком. Були чорні костюми, а ще дуже прикольні роги й купальник. Ми записали промо — короткий кліп, де видно, що ми можемо. Роботодавці дивляться таке і вирішують, чи брати нас. Взяли. Університет не сильно хотів нас відпускати, бо так ми пропускали місяць навчання. Але ми вмовили — поїхали на травень і все літо. Потім перескладали усе.
Перший місяць ми були в Дзеяні, маленькому місті у провінції Гуандон на півдні країни. Працювали там у двох клубах, робота починалась після 22-ї. Мали за ніч два-три виходи по 10 хвилин. Як китайці розважаються у клубах? Переважно п’ють пиво, дуже багато пива. Вони замовляють його просто ящиками. Хоч те пиво й набагато слабше від нашого, мені — як водичка. Сильно п’яних там майже не буває. Так вони п’ють, грають в азартні ігри на випивку — і майже не танцюють. Та й на наші танці майже не дивляться, їм головне, аби щось десь там крутилось. «Не звертайте уваги, — пояснили нам. — Вони просто посидіти після роботи прийшли».
І вони дійсно просто сидять, дуже спокійно. В українських клубах набагато бурхливіше все — і пристають, і бійки бувають. А там за всі місяці, що я була, лише раз бійку сильну побачила, коли там літало все. Але й ту швидко розборонили.
Китайці дуже манірні у клубах. Офіціанти усі в рукавичках біленьких, склянки постійно під лазером перевіряють, чи нема відбитків губ або пальців. Якщо один китаєць відіп’є з бокала, інший з нього вже не питиме. Так, як у нас один напій іде «по колу», там не буває. І ще там дуже гарно шампанське подають. У деяких клубах ставлять на бокал коронку електричну, щоб світилась гарненько. В деяких було, що з феєрверками заносили. Коли ж замовляють коньяк, то часто для нього є кругла таця. На тацю ставлять пляшку — і знизу неї промені лазерів угору світять.
Китайці коньяк чистим п’ють. Інколи змішують із чаєм.
Китайської ми, звісно, не знаємо — та за кілька місяців її й не вивчиш. Допомагали в основному жести, а ще програма WeChat на телефоні. Там вводиш англійською чи російською повідомлення, натискаєш кнопку автоматичного перекладу на китайську — і відправляєш. І так само й тобі пишуть.
У Китаї звикли на вулиці їсти, вдома нечасто собі щось готують. Там на кожному кроці забігайлівки, де за 10-12 юанів можна наїстися (один юань дорівнює чотирьом гривням — «Дирижабль»). В основному це рис і локшина. І додатки собі різні обираєш — рибу, курку, свинину, овочі всякі. Обираєш, вони тобі накладають — і ти йдеш і їсиш. Ще в них дуже багато різних трав. Таке враження, що все, що зелене, вони будуть готувати.
У країні скрізь гори, постійно. І, коли їдеш — бачиш, як там щось будують, постійно ті гори прибирають, щоб щось нове зробити на їх місці.
Магазини «Ашан» у Китаї великі неймовірно. І де в нас жива риба продається, там просто собі змії плавають. Мене від них аж у жар кидало.
Черепах живих теж продають, на їжу. Пригадую, ми прийшли туди майже під вечір, магазин закривався. Весь хліб, що не продали, всякі кекси смачні, працівник спокійно згрібав у смітник. І ми так стоїмо, думаємо: ну нащо ви так, ну віддали б нам… Не те, щоб ми там багато жили.
Привезла звідти сюди упаковку риби. І вона така перчена! Вони звикли до всяких спецій, і просто так цю рибку їдять. А я тут усіх попереджаю: дівчата, дуже перчено! І вони спокійно шматочок кусають, а тоді: «Дано, ну чого ж ти не сказала?!»
Що з речей на мені зараз куплено в Китаї? Джинси, кросівки, кофта, перстні, сумочка… Виходить, усе, крім курточки. Навіть телефон китайський.
Китайці спокійно до нас ставились. Ну, можуть вигукнути: «Hello! I love you!» («Привіт! Я тебе люблю!» — «Дирижабль»), іноземцям постійно компліменти роблять: «You are beautiful, I love you!» («Ви прекрасна, я люблю вас!» — «Дирижабль»). Але це лише ввічливість — нема такого, щоб вони одразу закохувались до смерті. Просто бачать, що дівчата гарненькі.
Якось ми зайшли в піцерію, а шеф-кухар із нас приколювався: робив великі очі й показував на нас: «Хей, очі великі!» Ще в однієї дівчинки був великий ніс, то вони просили дозволу його торкнутись.
Якось починаємо ми свій виступ — і я бачу, що на сцену виходить якийсь дядечко у віці. Дивуюсь: чого це охорона його не забирає? А виявилось, що це «бос». Не власник клубу, а просто впливова й дуже багата людина. Підходить до мене ззаду, я обертаюсь, і він — оп! — дає мені в руку гроші. І пішов собі. Грошей було 400 юаней, тобто 1600 гривень. І ще діджею дав по сто юанів, і іншим теж. А був ще один багатій, спонсор того клубу. Я вже казала, що шампанське там дуже дороге, може й дві тисячі юанів пляшка коштувати. І я бачу, люди виходять із цими пляшками й салютами, і не закінчуються! А виявляється, той чоловік сто пляшок шампанського замовив. Плюс усякі там закуски, плюс ще коньяку. Всіх пригощав. І кожному офіціанту по сто юаней дав, і дівчатам-моделям усім, і діджеям. І я коли виступала на сцені — повертаюсь, і бачу, піднос такий стоїть, там чотири бокали шампанського і чотириста юаней. Так було три дні підряд.
Які пісні подобались китайцям? Не знаю, що їм там подобається, а я майже все англійською співала. Усе, що знала, усі пісні, де слова вивчила — і Дженніфер Лопес, і Аріану Гранде, і Ріанну, й Селену Гомес. «На біс» не запрошували, у Китаї такого немає. Взагалі, китайців треба змушувати, щоб вони веселились. А то можуть цілий вечір просидіти, спершись на лікоть. Треба вилазити їм на столик, махати до них: агов, я тут, взагалі-то, виступаю!
Українців у Китаї дуже багато! У мене, таке враження, півгрупи розпалось, бо всі в Китаї. Просто там зараз можна заробити — І діджеями, й вокалістами, і гімнастами, й ведучими. Там усі: і ті, хто вміє танцювати, і ті, хто не вміє. Хто вміє співати й хто ні. У Дзеяні нашою сусідкою була львів’янка Тіра, від «тірамісу». Справжнє ім’я вона не називала, діджейкою там була. Вже третій рік. Ще бачили Аліну, Іру з Криму. Не лише в клубах заробляють — Аліна була моделлю для Samsung, багато хто для різних китайських брендів знімається. А ще там і перукарі, й манікюрниці наші є. Заробляють, в основному, на таких, як ми. У китайських перукарів наші стригтись бояться: ти ж їм не поясниш, чого хочеш. Так само й нігті: я їздила собі нарощувати до одної дівчини, яка туди вже з чоловіком та дітьми перебралась. 400 юаней в неї така послуга коштує.
Наша зарплата була набагато вищою, ніж у китайських танцівниць. Інколи навіть у чотири рази різниця: у нас може виходити 12-13 тисяч юаней, а в них три тисячі.
Корейці ще більше від нас заробляють, корейська музика ж взагалі дуже в Азії популярна.
У Сингапурі хотіла б побувати, у Кореї цікаво було б теж, в Індію з’їздила б, у Таїланд. У Нову Зеландію… Та я б нікуди з’їздити не відмовилась! Якщо буде можливість поїхати будь-куди — звичайно, я нею скористаюсь. Дуже хочеться побачити якомога більше, відчути різні культури.
Зараз у мене в планах сесію здати — а на літо, може, ще раз у Китай поїду. Далі побачимо. Я не зациклююсь на Китаї — це для мене відпочинок і можливість трохи на щось заробити. Не кар’єра, а розвага. А для кар’єри ось вокалу вчусь — далі, може, на якийсь кастинг піду.
Коли була маленька, любила в Ямполі ходити на Лису гору — ту, що в бік Гальжбіївки. Там такі дерева… На Дністер, звичайно, любила піти. Але зараз я, коли приїжджаю туди — то вдома побути й із подружками зустрітись. Нема мені там чим зайнятись, однокласники майже всі пороз’їжджались вчитись далі. Повертатись у Ямпіль після вузу? Ніколи в планах у мене такого не було.
Зараз, коли виїхала, я дивуюсь, наскільки рано в Ямполі виходять заміж. Вже одна з паралельного класу вийшла — і взагалі з мого кола десь чоловік сім уже побрались, деякі молодші за мене. Дуже багато вагітних. І я така думаю: капець, я вже що, дожила до того віку, що з дітьми маю ходити? Сама не поспішаю. Думаю, 20 років — це ще рано. Я от із хлопчиком зустрічаюсь три роки, але ще не планую заміж, а тим паче дітей. Куди? Я ще сама дитина.
Автор публикации
Коментарі