Чому не всім безробітним потрібна робота

Півтори тисячі безробітних, і серед них майже нереально знайти газоелектрозварювальників чи токарів. Якось так виглядає ситуація на ринку праці в Ямпільському районі.

Ми дізналися, як саме влаштована система біржі, кому дають допомогу по безробітті, як цим зловживають і що треба змінити в законодавстві, аби з роботою було легше.

Якщо порівнювати із минулим роком, то кількість безробітних зросла із 1200 до 1400 людей, розповідає Анатолій Передерко керівник Ямпільського районного центру зайнятості. Але не варто драматизувати. Працевлаштувати вийшло набагато більше завдяки сільськогосподарським підприємствам.

На ринку праці нині бракує електриків, токарів, електрозварювальників, слюсарів. Словом, робітничих професій. На такі професії людей вчать, але переважно тільки тоді, коли з’являється замовлення від підприємств. Компанії ставлять до відома, яких і скільки працівників не вистачає у їхній команді. Зважаючи на це, Центр організовує навчання і курси. Так, за зиму підготували людей для роботи на приладобудівному заводі, провели навчання для сільських господарств, стажування для трактористів і водіїв.

Із 1400 лишилося 800. Відсіялися після навчання. А директор Центру планує, що травнева практика зменшить цифру ще вдвічі. Залишаються в основному інваліди та пенсіонери.

— Більшість людей ми навчаємо, як то кажуть, під замовлення, а не «в корзину». Якщо нам сьогодні для господарства потрібні трактористи, ми влаштовуємо їм стажування, — розповідає керівник Центру. — Якщо потрібні працівники для приладобудівного заводу, там же проводимо їм навчання. А після нього ми лишаємо їх на роботу. Працедавці самі до нас приходять і кажуть конкретно, яких працівників їм бракує.

Організація навчання відбувається через Обласний центр зайнятості. Він проводить тендери і вибирає, який навчальний заклад проводитиме курси. Ситуація із затребуваними спеціальностями постійно змінюється. Тому важко передбачити, що буде за кілька років.

— Років п’ять-сім тому на часі були комп’ютерники, економісти. Зараз вони практично не потрібні. З юристами все навпаки — ринок був перенасичений, а зараз існує потреба в таких спеціалістах.

Схожа ситуація з газоелектрозварювальниками. Кілька років тому вони легко могли звільнитися з роботи чи перейти на іншу, а нині підприємства хапаються за цих спеціалістів, бо їх важко знайти. Те саме можна говорити про різноробочих.

Газоелектрозварювальники, різноробочі, слюсарі, токарі, електрики — людей таких професій не вистачає.

— Вся проблема в грошах. Якщо раніше мінімальна зарплата відповідала прожитковому мінімуму, то люди йшли на такі роботи. А зараз за 900 гривень людина не буде так працювати. Навіть листоношу на пошту важко знайти, там зарплата 1378 гривень, а на руки це 980 гривень. Хіба це справедливо? Думаю, що ні.

Саме тому люди надають перевагу стояти на біржі праці, навіть якщо з’являється можливість йти на роботу за тисячу. Людина без досвіду роботи отримує 544 гривні на місяць, людина зі стажем — 945 гривень.

— Люди з цього користуються: 180 днів поробили, 180 днів стоять у нас. І так продовжується з року в рік. Тому потрібно щось змінювати в законі — він має відповідати умовам сьогоднішнього дня. Служба зайнятості має мати можливість дати людині вудку, а вже рибу має ловити сама. Має бути так: хочеш здобути якусь професію, будь ласка, вчись, тримай державний кредит на кілька років, створюй робоче місце і працюй. Якщо він вже має професію, треба дати гроші для відкриття власної справи.

Такі реалії нині дуже далекі від українських. Швидше схожі на польські — саме їхні принципи роботи здаються Анатолію Передерко значно ефективнішими.

— Допомога по безробіттю там — крайній випадок. Вони більше роблять інвестиції. Біржа праці робить відбір людей, влаштовує конкурс, дає підготовку до професії. Вигравши конкурс, людина отримує, скажімо, 20 тисяч євро для того, щоб відкрити власну справу, малий бізнес.

У нас одноразова допомога на відкриття бізнесу складає 7 тисяч гривень.

— Хіба можна щось зробити за ці гроші? У нас служба зайнятості тримається на одному — це каса взаємодопомоги по безробіттю. А от дати шляхи і вудку — не можемо.

Такими вудками, вважає Передерко, можуть бути корпоративи у селі. Через службу зайнятості держава має давати їм реальну фінансову підтримку — хоча б для того, щоб почати. Скажімо, щоб заготовляти молоко, треба як мінімум купити холодильну установку. Так само люди могли б зайнятися ремонтом взуття, пошиттям одягу. Для цього теж потрібен стартовий капітал.

— Цей стартовий капітал ми дати не можемо. Тому що витрачаємо багато грошей не туди, — пояснює Передерко. Каже, справа тільки в законодавстві.

— А чи потрібно було витрачати стільки грошей на цю допомогу? Може, варто було виплатити втричі менше, а решту дати на ці «вудки»? Зрештою, така не зовсім радісна ситуація не тільки на біржі. Соціальна сфера теж страждає. Причому доходить до абсурду. Наприклад, коли люди масово реєструють розлучення, щоб отримувати фінансову допомогу від держави. Вони живуть однією сім’єю в одній хаті. А розходяться лише на папері. Все для того, щоб отримувати допомогу, як матері-одиночки. Нас так навчили: шукаємо не як вкласти працю і заробити чесно, а як знайти лазєйку, щоб отримати щось дармове.

Так і виходить: є нормальна сім’я, яка живе щасливо, але вона мусить розійтися, бо не має, як вижити.

Вихід один — змінити трудове законодавство, яке фактично живе минулим, початком дев’яностих. І наблизити його до людини. Для цього, каже Передерко, треба вивчати європейські методи роботи. І запроваджувати їх в Україні.

— Але це має бути справжній безробітний, а не людина, яка шукає, де взяти халяву. А у нас, на превеликий жаль, поки так.